Соборність – це не слово, а вчинки: дніпряни про єдність України під час війни

22 січня Україна відзначає День Соборності. Цей день став символом українського державотворення, втілив соборницькі прагнення українців щодо консолідації в одній державі.
Своїми думками, щодо національного свята з журналістом «Наше місто» поділилися відомі дніпряни.

Для ветерана Володимира Кіма соборність – не іменник, а дієслово

Сьогодні кожен школяр знає, що 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві проголосили Акт Злуки, який офіційно об’єднав Українську Народну Республіку (УНР) та Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) в єдину державу.

Згодом цей день став Днем Соборності України. Кажуть, що соборність – це своєрідний щит, який захищає країну від розколів, як захищають фортечні стіни, зведені з окремих блоків.

Але наскільки надійний цей щит? Як насправді проявляється духовна єдність нації? Ці питання журналіст «Наше місто» поставив Володимиру Кіму, ветерану війни з рф, нещодавно стрільцю 128 бригади ТрО – корейцю за національністю. Він народився в Киргизії, жив із батьками в Північній Осетії, а в 1989 році переїхав до Дніпропетровська і вступив на біофак ДГУ.

– В юності я не замислювався над такими речами, – відповідає дніпрянин. – Просто намагався жити і діяти справедливо, не прогинаючись під обставини. Не впевнений, що й сьогодні до кінця розумію, що таке соборність. А в 2022 році, після початку великої війни, пішов на фронт добровольцем і там справді відчув себе громадянином України. Це стало для мене одкровенням. Але бути громадянином – це не означає лише говорити правильні слова та гарні гасла. Це означає діяти. Вчиняти вчинки! Загалом будь-яка екстремальна ситуація вивертає людину навиворіт. А тут війна! На нулі кожен наче під рентгеном. І тут насамперед проявляється бойове братство, яке для мене і є суттю соборності. Тобто, соборність – не іменник, а дієслово. Дія, вчинок, захист своєї країни.

 

З цим важко не погодитися. Стати причетним до соборності – це не просто взяти участь у креативному флешмобі. Сьогодні одного лише слова, гарного допису в соцмережі чи жесту недостатньо. Так вважає учасник війни Володимир Кім.

– Коли в 2022-му наш батальйон формувався, його склад був дуже неоднорідний: від 18 до 60+, – зазначає ветеран. – Одне відділення повністю складали молоді хлопці. Вони говорили багато гарних фраз, розповідали, як будуть рвати й знищувати окупантів. Але після перших боїв практично всі вони відмовилися виходити на нуль. Потім я з ними й не зустрічався, а один хлопець із цього відділення залишився воювати. Був тяжко поранений. Він і досі в строю. Так він словами не розкидався. Просто воює. Такі захисники – частинки надійного щита, з яким пов’язують справжню соборність.

 

Для актора Андрія Мельникова приклад справжнього патріота – старший брат

Андрій Мельников, заслужений артист України, пішов по стопах свого знаменитого батька Жана Олександровича, ім’я якого відоме далеко за межами рідного міста.

Але про Олександра – брата Андрія, до недавнього часу знали небагато. Він обрав іншу професію, двічі йшов добровольцем на війну з рф. А в останній день 2025 року старший матрос Олександр Мельников помер від невиліковної хвороби.

Для молодшого брата-актора Олександр завжди був прикладом патріотизму і мужності. Людиною, в якій можна черпати сили і натхнення.

– Ми з братом пішли по батьківських стопах, – зазначає Андрій Мельников. – Саша, як мама, став юристом, а я, як батько – актором. У дитинстві ми змагалися і часто сварилися, але я завжди поважав його думку і позицію. Коли брата не стало, я подумав, що наша соборність як раз обумовлена тим, що всі ми різні, але спрямовані до однієї мети. Колеги-однодумці часто мислять по-різному. Чоловіки і дружини на багато речей мають свою власну точку зору. Навіть ми з рідним братом були різними, але кожен по-своєму любив і переживав за долю України. Звичайно, Саша набагато більше зробив для нашої країни, ніж я. У цивільному житті – нотаріус, фахівець точний, уважний до деталей, принциповий і надійний. Він став добровольцем, учасником  АТО. Пішов туди, де було найважче, де потрібні були не слова, а витримка, холодний розум і внутрішній стрижень.

Згодом Олександр повернувся, а 24 лютого 2022 року у його долю знову увірвалась війна. Цього разу ще жорстокіша і страшніша. Олександр Жанович без вагань знову одягнув однострій в  73 морському центрі спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого. Захищав Херсонський напрямок, брав участь в бойових операціях на Кінбурнській косі, на Курщині,  в Бахмуті, в Алчевську, у звільненні острова Зміїний та на Чорному морі. 

– Коли виходжу на сцену, часто згадую старшого брата, – зізнається актор Дніпровського академічного театру драми та комедії. – Намагаюся бути гідним його пам’яті  і викладатися на всі сто, щоб виконати головне завдання – дати людям ментально відпочити від пережитих нічних «прильотів», від постійних відключень світла. Від війни. Зараз нас теж відключають і доводиться працювати на генераторі.   Але ми робимо все можливе, щоб за допомогою мистецтва люди відпочили і відновили сили. На мій погляд, зміцнювати соборність – полягає в тому, щоб на своєму місці сумлінно і чесно робити свою справу. Боротися з окупантом, лікувати людей, ліквідовувати наслідки ворожих атак, допомагати армії, волонтерити. 

                                                 

Кожен новий тиск росії на Україну посилює процеси самоідентифікації українців

За часів радянського режиму День Соборності не відзначався: будь-яка згадка про нього знищувалася, цей день вважали контрреволюційним святом.
Але чи можна вважати, що зараз ніхто в Україні так не думає? Чому і сьогодні багато хто сумнівається в існуванні нашої духовної спільності? У чому взагалі історичний сенс знакової події 1919 року?
 

– Акт Злуки мав ключове значення для формування української політичної нації в її сучасних межах, адже вперше з XIV століття українські землі від заходу до сходу об’єдналися в межах однієї держави, – вважає Антон Кістол, науковий співробітник Дніпропетровського Національного історичного музею. – Хоч це єднання було нетривким і значною мірою символічним, воно стало наслідком логічного процесу усвідомлення себе частиною єдиного політичного й культурного організму по обидва береги Дніпра. Для Європи український випадок був унікальним, адже, попри мовні та конфесійні відмінності між Наддніпрянщиною і Галичиною, їхнє населення через спільну історичну пам’ять усвідомлювало себе єдиним народом, що прагнув об’єднання задля спільного добробуту.

 

Але ж роки радянської пропаганди позначилися на світогляді частини українців. Але ситуація змінюється!

 

– У совєтський період комуністична пропаганда москви свідомо намагалася сформувати бар’єр між сходом і заходом України, наголошуючи на їхній нібито кардинальній відмінності та конструюючи образ західних українців як зрадників і колаборантів, – продовжує науковець. – Внаслідок поширення цих штучних кліше дистанція між двома частинами країни лише зростала: мешканців східних регіонів відштовхували українська мова й греко-католицька традиція, тоді як у західних областях насторожено сприймали російськомовність та небажання визнавати роль УПА в боротьбі за незалежність України. Втім, як засвідчує історичний досвід, кожен новий тиск росії на Україну призводив не до роз’єднання, а до посилення патріотизму й процесів самоідентифікації.

На думку молодого вченого, сьогодні сотні тисяч українців з різних регіонів країни разом служать у Силах оборони України. Саме в армії значною мірою нівелюються регіональні упередження та відбувається кристалізація національної свідомості. Тому нині можна стверджувати, що українська нація ще ніколи не була настільки згуртованою, як у теперішній час.

  Точкою збору соборності може стати завершення війни

Кажуть, що в цілому соборність – це ідеалістичний стан, до якого, звичайно, прагнуть всі суспільства і держави, але рідко кому вдається досягти мети. Сучасна Україна – не виняток!

– В Україні ми можемо говорити про консолідовану пасіонарну меншину, яка є єдиною у своїх поглядах, – зазначає Руслан  Бортнік, директор Українського інституту політики. – Але загалом  різні верстви суспільства по-різному ставляться до найбільш критичних викликів  для української держави.   Сьогодні немає спільної позиції в гуманітарних питаннях,  у  розумінні зовнішніх векторів інтеграції та  майбутнього  країни в цілому. У суспільстві є консолідована пасіонарна частина і   консолідований страх перед майбутнім. Поки  ми не розуміємо, що нас чекає в майбутньому, якою стане Україна після завершення війни.

 

  Водночас політолог переконаний, що точкою збору української соборності  може бути саме завершення війни.

 

  – Соціологія свідчить, що 70-80% українців більше хочуть завершення війни, – резюмує експерт. – Тому вважаю, що завершення війни, припинення активної фази бойових дій може стати стартовою точкою збору реальної соборності України. Зараз ми бачимо, як випробування війною і бідою об’єднують людей, роблять нас більш уважними, чуйними  до чужого горя. Це я спостерігаю в Києві під час нинішнього блекауту. Але однієї тільки емпатії замало. Потрібна виважена, спокійна оцінка реальної ситуації в країні. У воєнний час це практично неможливо.

 

Фото Валерія Кравченка та спікерів