Російські вимоги на переговорах в Абу-Дабі свідчать про спробу Москви перетворити завершення української війни на інструмент перегляду всієї європейської архітектури безпеки. На кону вже не лише території України, а й майбутнє НАТО, американської військової присутності в Європі та європейського ядерного стримування.
Переговорний процес між Росією, США та Україною, що активізувався в листопаді 2026 року, поступово виходить далеко за межі спочатку заявленої мети — припинення російсько-української війни. Москва знову намагається поставити в центр переговорів фундаментальне питання: якою має бути архітектура безпеки Європи, хто визначатиме її правила та як мають розподілятися військово-політичні сфери впливу між Росією та Заходом?
За інформацією The New York Times, російська делегація на переговорах в Абу-Дабі представила неофіційний документ від 10 листопада 2026 року, що містить масштабні вимоги до США та європейських держав. Ідеться про відмову НАТО від подальшого розширення, обмеження військової присутності альянсу у Східній Європі, припинення західних постачань озброєнь Україні та нові обмеження європейського ядерного стримування. Справжність документа, за даними газети, підтвердили два джерела, однак сам текст публічно не оприлюднений і не має офіційного статусу підписаної пропозиції.
Принципово важливо, що більшість цих вимог практично відтворюють два російські проєкти договорів про гарантії безпеки, опубліковані 17 грудня 2021 року, за два місяці до повномасштабного вторгнення в Україну. Але сьогодні Москва повертається до них у зовсім іншій військово-політичній реальності — після майже п’яти років війни, розширення НАТО до 32 держав і глибокої зміни європейського балансу сил.
Фактично Росія пропонує завершити війну в Україні не окремою мирною угодою, а масштабною геополітичною угодою про перерозподіл військово-стратегічного впливу в Європі.
Табл. 1
Російські проєкти договорів про гарантії безпеки від 17 грудня 2021 року:
військово-політичний і геостратегічний аналіз
|
Предмет торгу |
Російські вимоги |
Стратегічний результат для Москви в разі реалізації |
|
Розширення НАТО |
Юридична відмова від подальшого розширення НАТО, включно з Україною |
Закріплення обмежень на розширення західного військово-політичного блоку |
|
Пострадянський простір |
Припинення американського військового співробітництва з колишніми радянськими республіками, які не входять до НАТО |
Скорочення американського військового впливу на російській периферії |
|
Східна Європа |
Обмеження розміщення сил та озброєнь рівнем 27 травня 1997 року |
Перегляд військової присутності НАТО на східному фланзі
|
|
Ракети |
Взаємні обмеження на розміщення наземних ракет середньої та меншої дальності |
Зниження загрози швидкого удару та відновлення елементів контролю над озброєннями |
|
Ядерна зброя |
Повернення ядерної зброї на національні території |
Ліквідація практики розміщення американської ядерної зброї в Європі |
|
Військові операції та навчання |
Обмеження діяльності у Східній Європі, Закавказзі, Центральній Азії та прикордонних районах |
Зменшення оперативної свободи НАТО поблизу Росії |
|
Стратегічний діалог |
Консультації, обмін інформацією, гарячі лінії |
Визнання Росії необхідною стороною переговорів щодо європейської безпеки |
1. Повернення до 1997 року: обмеження військової сили замість зміни кордонів
Центральним елементом російської пропозиції залишається вимога повернення військової конфігурації НАТО до стану на 27 травня 1997 року — дати підписання Основоположного акта Росія–НАТО.
Відтоді до альянсу вступили 16 держав Центральної, Східної та Північної Європи, зокрема Польща, Угорщина, Чехія, країни Балтії, Румунія, Болгарія, Фінляндія та Швеція. Саме ці території становлять значну частину сучасного східного та північного флангів НАТО.
Однак російську вимогу не слід автоматично трактувати як виключення цих держав з альянсу. Найімовірніше, про таку вимогу не йдеться. У проєкті 2021 року йшлося насамперед про обмеження розміщення додаткових іноземних військ і озброєнь відносно рівня 1997 року — виведення інфраструктури НАТО з цих країн (підрозділів інших країн, передусім США, ФРН та інших).
Геополітичний зміст при цьому досить очевидний: формально не вимагаючи виходу східноєвропейських держав із НАТО (зараз це практично неможливо), водночас суттєво обмежити можливості альянсу використовувати їхню територію для постійної передової військової присутності.
Така конструкція змінила б реальний військовий баланс у регіоні. Польща та країни Балтії зберегли б зобов’язання колективної оборони за статтею 5 Вашингтонського договору, однак можливості оперативного застосування союзницької військової сили на їхній території були б обмеженими.
Для Росії це означало б скорочення безпосередньої військової присутності США поблизу її кордонів. Для Вашингтона — втрату частини інфраструктури стратегічного стримування та скорочення витрат. Для східноєвропейських держав — зростання залежності від власних оборонних можливостей і швидкості прибуття підкріплень; вразливості до російського військового тиску.
2. Україна: європейська інтеграція без західних військових гарантій
Окремий блок російських вимог спрямований на зміну майбутнього військово-політичного статусу України.
Москва, згідно з повідомленнями про новий документ, вимагає припинити постачання західного озброєння та військового обладнання, виключити членство України в НАТО та відмовитися від військової діяльності альянсу на українській території.
На відміну від пропозицій грудня 2021 року, сьогодні ці вимоги мають принципово інше практичне значення.
Тоді йшлося головним чином про запобігання подальшій військово-політичній інтеграції України із Заходом. Зараз — про можливе обмеження вже сформованих військових спроможностей і співробітництва України, які підтримуються західними постачаннями, фінансуванням, підготовкою особового складу та технологічним співробітництвом.
Іншими словами, російська переговорна мета суттєво розширилася: від блокування майбутнього військового посилення України до обмеження механізмів підтримання її наявної обороноздатності.
У цьому контексті особливо показовою є нова умова щодо членства України в Європейському Союзі. За повідомленнями NYT, Москва готова допустити європейську інтеграцію України за умови її виключення зі спільної оборонної політики ЄС.
Це досить суттєве коригування попередньої російської позиції. Європейська економічна інтеграція України потенційно стає предметом компромісу, тоді як її військово-політична інтеграція із західними структурами має залишатися обмеженою.
За реалізації такої моделі Україна могла б отримати доступ до європейського ринку, інвестицій, механізмів відновлення та інституційної інтеграції, але не до повноцінних інструментів європейського оборонного співробітництва.
Водночас реалізація такого виключення потребувала б спеціального правового механізму всередині ЄС, оскільки спільна політика безпеки й оборони є частиною його договірної системи.
У стратегічному плані така модель нагадує спробу розмежувати економічну та військову інтеграцію пострадянського простору.
Але для України виникає фундаментальна проблема: економічна інтеграція сама собою не компенсує нестачі військових гарантій, особливо за збереження значної російської військової потуги в безпосередній близькості до її території.
3. Новий ядерний вимір: обмеження європейської стратегічної автономії
Найсуттєвіше доповнення до російських пропозицій 2021 року стосується ядерних сил Франції та Великої Британії.
Якщо раніше Москва переважно вимагала припинення розміщення американської ядерної зброї за межами США та демонтажу відповідних механізмів НАТО, то тепер, згідно з повідомленнями NYT, Росія також наполягає на відмові Парижа та Лондона використовувати власні ядерні арсенали для захисту інших європейських держав.
Цей рівень вимог необхідно розглядати в контексті поступової трансформації європейської ядерної політики.
У 2026 році Франція активізувала ініціативу розширеного європейського ядерного стримування — Forward Deterrence, що передбачає тісніші консультації та військову взаємодію з європейськими партнерами за збереження національного контролю над французькою ядерною зброєю.
Велика Британія, зі свого боку, продовжує розглядати свій ядерний потенціал як елемент оборони НАТО. Водночас Лондон і Париж поглиблюють двосторонню координацію ядерних сил.
Особливо показово, що 10 листопада 2026 року Велика Британія та Франція офіційно підтвердили подальший розвиток співробітництва в межах Нортвудської декларації.
Отже, нові російські вимоги стосуються не лише чинної системи стримування НАТО, а й механізмів самостійного європейського ядерного стримування, які формуються.
Обмеження британських і французьких ядерних гарантій означало б посилення залежності європейських держав від американського стратегічного потенціалу та скорочення кількості самостійних центрів ухвалення рішень щодо можливої ядерної відповіді. Це створювало б додаткові обмеження для розвитку власної стратегічної автономії Європи саме в той момент, коли надійність довгострокових американських зобов’язань стає предметом дедалі активніших дискусій.
Москва прагне обмежити не лише військовий вплив США в Європі, а й здатність європейських держав самостійно компенсувати можливе скорочення американської присутності.
Рис. 2
Інфографіка: перекладені підписи та легенда:
Російські пропозиції щодо архітектури безпеки в Європі
Узагальнена візуалізація проєктів 2021 року та додаткових вимог, про які повідомлялося у 2026 році
1. Відмова від подальшого розширення НАТО: виключення подальшого розширення альянсу на схід.
2. Військова конфігурація: повернення до рівня 1997 року. Згортання передової військової присутності та інфраструктури НАТО на східному фланзі.
3. Заборона військової діяльності НАТО: припинення військової діяльності, навчань, інфраструктурного та військового співробітництва в Україні, Східній Європі, на Південному Кавказі та в Центральній Азії.
4. Припинення постачання озброєнь Україні: зупинення поставок зброї та військового обладнання.
5. Ядерний вимір: ядерні сили Франції та Великої Британії не повинні використовуватися для оборони Європи.
6. Україна та ЄС: вступ до ЄС лише поза спільною оборонною політикою.
Легенда: НАТО; Росія; Україна; зони обмеження військової активності; держави, що вступили до НАТО після 1997 року; маршрути військової допомоги.
Країни, що вступили до НАТО після 1997 року: Польща, Чехія, Угорщина, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія, Хорватія, Албанія, Чорногорія, Північна Македонія, Фінляндія та Швеція.
Примітка: схематична інфографіка. Показує зміст заявлених вимог, а не юридичний текст договорів.
4. Чому Москва повертає вимоги 2021 року після п’яти років війни?
На перший погляд така переговорна позиція виглядає парадоксально.
За роки війни Росія не змогла досягти спочатку заявлених цілей щодо України. Водночас НАТО розширилося за рахунок Фінляндії та Швеції, а європейські держави значно активізували військове будівництво.
Тобто наявна військово-політична конфігурація Європи за цілою низкою параметрів стала менш відповідати російським вимогам грудня 2021 року.
Однак саме цей факт може пояснювати повернення Москви до попередніх умов.
Російське керівництво, ймовірно, розглядає тривалу війну як інструмент накопичення переговорних можливостей, який дозволяє в певний момент обміняти припинення бойових дій на ширші стратегічні поступки.
У такому разі території України виступають лише одним з елементів переговорного пакета.
Іншими елементами стають обмеження американської військової присутності, трансформація НАТО, зміна статусу України, контроль над озброєннями та визнання особливих російських інтересів безпеки на пострадянському просторі.
У цій логіці Москва прагне капіталізувати результати війни не лише в територіальних здобутках, а й у довгостроковій зміні європейського балансу сил.
Водночас максимальний обсяг заявлених вимог необов’язково відображає мінімальні умови, за яких Росія погодилася б укласти угоду. Нинішні російські пропозиції очевидно є вихідною позицією, що допускає певний простір для торгу.
З погляду переговорної стратегії висування завідомо масштабного пакета вимог дозволяє сформувати високу початкову ціну угоди, розширити перелік потенційних розмінів і перенести обговорення з українського контексту до ширшого російсько-американського формату.
Однак залишається відкритим питання, які саме вимоги Москва вважає предметом торгу, а які — необхідною умовою припинення війни.
5. США та Європа: відмінність стратегічних інтересів
Повернення російської пропозиції 2021 року водночас посилює структурні суперечності між інтересами Вашингтона й окремих європейських держав.
Для США пріоритетом може бути врегулювання російсько-української війни, скорочення фінансових і військово-політичних зобов’язань у Європі та вивільнення стратегічних ресурсів для інших напрямів, передусім Індо-Тихоокеанського регіону.
Але згода на масштабне обмеження присутності НАТО у Східній Європі зачіпала б позиції США як провідної військової держави європейського континенту.
Для держав східного флангу НАТО питання має ще безпосередніше значення.
Польща, країни Балтії, Румунія та Фінляндія розглядають передову присутність союзників як найважливіший інструмент стримування. Її скорочення змінило б не лише військово-оперативний баланс, а й розподіл політичного впливу всередині альянсу.
Інша структура інтересів існує в окремих західноєвропейських держав, для яких зниження ймовірності прямої військової конфронтації з Росією може мати особливу стратегічну цінність.
Це не означає готовності європейських держав прийняти російські вимоги. Але демонструє наявність різних національних витрат і потенційних вигод від різних моделей врегулювання.
Головна проблема полягає в тому, що компроміс, прийнятний для Вашингтона в межах глобальної стратегії, далеко не обов’язково буде прийнятним для держав східного флангу НАТО.
Росія, пропонуючи переговори переважно зі США, фактично повертається до традиційної моделі міждержавного регулювання безпеки, у якій вирішальну роль відіграють держави, що володіють найбільшими військово-політичними ресурсами.
Однак сучасна Європа інституційно істотно відрізняється від Європи часів холодної війни. НАТО та ЄС мають власні механізми ухвалення рішень, а східноєвропейські держави — можливості блокувати угоди, що безпосередньо зачіпають їхню безпеку.
Тому навіть потенційна російсько-американська домовленість не гарантувала б автоматичної згоди європейських союзників.
6. Чи можливий великий геополітичний компроміс?
Зіставлення російських проєктів 2021 року з новими вимогами дозволяє виокремити основну суперечність переговорів.
Москва прагне отримати юридично закріплені обмеження військової активності Заходу в Європі та на пострадянському просторі. Вашингтон і європейські держави мають оцінити, які зустрічні обмеження російської військової активності могли б компенсувати такі поступки.
При цьому ще в січні 2022 року США пропонували Росії переговори про взаємні обмеження розміщення наступальних ракет, постійних бойових сил в Україні, заходи прозорості об’єктів протиракетної оборони та зниження військових ризиків.
Отже, простір для часткових військово-технічних угод існував уже тоді.
Основна проблема полягала у відмінності кінцевих цілей: Вашингтон пропонував регулювати конкретні військові загрози, а Москва вимагала перегляду всієї регіональної конфігурації безпеки.
Сьогодні ця проблема зберігається, але значно зросла ціна можливої угоди.
Будь-які обмеження НАТО вимагатимуть зустрічних російських зобов’язань, механізмів перевірки, узгодження географічних зон і процедур реагування на порушення.
Крім того, неможливо стійко закріпити нову архітектуру безпеки виключно на основі зобов’язань США та Росії, якщо її найважливіші елементи безпосередньо зачіпають Україну, держави ЄС та європейських членів НАТО.
Можлива конструкція компромісу могла б передбачати взаємні обмеження окремих видів озброєнь, режими прозорості, механізми запобігання інцидентам і спеціальні домовленості про військову інфраструктуру.
Однак такі рішення не тотожні повноцінному визнанню географічних сфер впливу. Вони передбачають регульоване військово-стратегічне суперництво, а не обов’язкове усунення самого суперництва.
7. Висновок
Російські пропозиції листопада 2026 року демонструють, що українська війна залишається частиною значно ширшого конфлікту щодо розподілу військово-політичної сили в Європі.
Москва фактично повертається до переговорного рубежу грудня 2021 року, але намагається доповнити попередні вимоги результатами багаторічної війни та новими обмеженнями європейської оборонної самостійності.
У центрі російської стратегії перебуває не стільки географічне розширення власної території, скільки прагнення закріпити обмеження на використання західної військової сили в безпосередній близькості до російських кордонів.
При цьому українське врегулювання перетворюється на потенційний інструмент зміни військово-політичних відносин між Росією, США та європейськими державами.
Головне питання майбутніх переговорів полягає вже не лише в тому, де проходитиме лінія припинення вогню між Росією та Україною, а в тому, які зміни європейського балансу сил можуть стати ціною цього припинення вогню.
Якщо Москва продовжить пов’язувати завершення війни з переглядом європейської архітектури безпеки, переговорний процес зіткнеться з додатковими структурними суперечностями. Його результат залежатиме не лише від ситуації на фронті, а й від здатності США, Росії, України та європейських держав узгодити взаємні обмеження, забезпечені реальними військово-політичними гарантіями.
За відсутності такої домовленості навіть можливе припинення бойових дій в Україні не усуне стратегічних причин російсько-західного протистояння.
І навпаки, перехід до переговорів про ширшу систему безпеки може створити нові можливості для врегулювання — але водночас підвищить його політичну ціну, збільшить кількість учасників і суттєво ускладнить досягнення остаточної угоди.
Таким чином, Москва пропонує Заходу обговорювати не лише завершення війни, а й умови майбутнього стратегічного співіснування в Європі. Саме це, а не окремі положення щодо членства України в НАТО або територіального врегулювання, стає ключовим виміром нинішнього переговорного процесу.
Руслан Бортнiк,
директор УІП