Авторы публикации
У мирний час публічна політика часто сприймається як свого роду технологічний процес. Це, в широкому сенсі, налагоджений механізм розробки, ухвалення та впровадження політичних рішень, що забезпечує стабільний розвиток держави і суспільства.
Однак війна руйнує будь-яку стабільність, вона вимагає від системи управління не стільки технологічності, скільки здатності до екстремальної адаптації. В умовах збройного конфлікту публічна політика перестає бути суто адміністративною категорією і перетворюється на ще один чинник виживання держави. Від того, наскільки ефективно влада здатна комунікувати з суспільством в кризовий період, мобілізувати його ресурси та зберігати зворотний зв'язок, залежить не просто абстрактна «якість державних послуг», а саме існування держави.
Сучасна війна — це війна не лише армій, а й смислів, легітимності та довіри. І саме в цьому просторі публічна політика набуває особливого значення, адже вона є інструментом, за допомогою якого держава підтверджує своє право на управління навіть тоді, коли демократичні процедури, як-от вибори, тимчасово призупинені.
Якими ж є основні виклики та проблеми функціонування публічної політики в умовах війни? Розберемося в цих питаннях.
Два виміри публічної політики: адміністрування та комунікація
Теоретичне осмислення публічної політики в умовах війни неможливе без чіткого розмежування двох парадигм, які визначають її природу. У вузькому, інструментальному розумінні публічна політика ототожнюється з державною політикою. У цьому випадку вона постає як сукупність цілеспрямованих дій урядових інституцій, спрямованих на вирішення суспільних проблем.
Такий підхід ґрунтується на ієрархічній моделі управління: центр ухвалює рішення, а периферія його виконує. Громадянин тут є об'єктом впливу, а не суб'єктом взаємодії. Сильна сторона цього підходу — швидкість і дисципліна, що є критичним у воєнний час, коли зволікання може коштувати життів.
Натомість більш широкий підхід трактує публічну політику як простір комунікації між державою та громадянським суспільством. Тут вона виступає не як «диктат» центру, а як складна мережева взаємодія, де рішення є результатом переговорів, консультацій та врахування інтересів різних груп. Громадські організації, експертне середовище, бізнес і волонтери стають співтворцями політики. Цей підхід є більш повільним і ресурсозатратним, але він забезпечує головне — легітимність влади та довіру суспільства до її дій.
Війна створює парадоксальну ситуацію: вона водночас актуалізує обидва підходи, але робить їхнє співіснування складним, якщо не конфліктним. Екзистенційна загроза існуванню держави вимагає мобілізації та централізації, що тяжіє до адміністративної моделі. Однак тотальний характер сучасної війни, коли фронт проходить не лише на якихось територіях, а й в інформаційному просторі, у свідомості та навіть у психіці громадян, неможливий без самоорганізації суспільства та діалогу з владою. Тому ефективна публічна політика під час війни має бути парадоксально гібридною: вона змушена поєднувати жорсткість адміністрування з гнучкістю комунікації.
Український контекст: інституційна криза на тлі війни
Україна є унікальним кейсом для аналізу публічної політики в умовах війни, оскільки агресія РФ та повномасштабне збройне протистояння наклалося на незавершеність реформ (зокрема, децентралізації) і традиційно високий рівень недовіри суспільства до державних інституцій. До 2022 року українська модель управління поступово еволюціонувала від жорстко централізованої радянської спадщини до більш відкритої системи, де громади отримували реальні повноваження та ресурси. Так, це все було половинчасто, «зі скрипом» і величезною кількістю спірних моментів, але сяк-так реформа тієї ж децентралізації діяла. Війна кардинально змінила цей тренд.
Очевидною проблемою стала інституційна «гібридизація» влади на місцях. Запровадження військових адміністрацій – вимушений крок з огляду на безпекову ситуацію – призвів до співіснування двох паралельних структур влади: виборної та призначеної адміністративно. Юридична невизначеність щодо меж їхніх повноважень створила зону відповідальності, розмиту між різними посадовцями, які до того ж можуть конфліктувати між собою, як у тому ж Києві.
Громадяни часто не розуміють, хто саме ухвалює рішення — військова адміністрація чи обрана місцева влада, і до кого пред'являти претензії або запити у випадку чого. Це руйнує саму суть публічної політики як діалогу, адже діалог можливий лише тоді, коли зрозуміло, з ким його вести. В іншому випадку діалог перетворюється на балаган.
Другою проблемою є інформаційна асиметрія та закритість системи. Військова цензура та обмеження доступу до інформації, формально дійсно необхідні для безпеки, часто стають зручним прикриттям для уникнення публічної звітності. Прозорість, яка є фундаментом другого підходу до публічної політики, вступає в конфлікт із секретністю, яка є атрибутом першого підходу.
В результаті виникає ризик того, що під грифом «таємно» ховаються не лише військові питання, а й корупційні схеми, неефективне використання бюджетних коштів або просто некомпетентні рішення. Контроль з боку суспільства стає неможливим або як мінімум сильно ускладненим – а отже, публічна політика деградує до закритого ручного адміністрування.
Третім аспектом є феномен волонтерства та громадських ініціатив. На початку повномасштабного вторгнення саме самоорганізація громадян врятувала багато міст і напрямків фронту, коли неповоротка державна машина банально не встигала швидко реагувати на безліч викликів одночасно. Волонтери взяли на себе функції логістики, забезпечення війська, допомоги переселенцям, тощо, а держава їм в кращому випадку не заважала, а подекуди й допомагала.
Це був яскравий прояв комунікативного потенціалу публічної політики. Однак з часом держава почала інституціоналізувати ці процеси, часто не залишаючи місця для громадської ініціативи. Кооптація волонтерів до державних структур, з одного боку, професіоналізувала допомогу, а з іншого — позбавила суспільство важливого каналу зворотного зв'язку та критики. Також згодом певна частина волонтерів все частіше почала фігурувати в корупційних та інших подібних скандалах, що руйнує саму ідею та довіру до цієї суспільної інституції.
Ризики для демократії та пошук нової легітимності
Найбільшим ризиком, який несе війна для публічної політики, є поступова атрофія громадянської участі. Коли держава перебирає на себе всі функції, які тільки може, аргументуючи це воєнною необхідністю, суспільство звикає до пасивної ролі. Соціум перетворюється лише в придаток для великої державної машини.
Відновлення країни після війни вимагатиме колосальної енергії знизу, але якщо весь період конфлікту безліч громадян були лише спостерігачами (а ще мільйони ховалися від призову, мільйони виїхали, тощо) – цю енергію для перетворень і відбудови буде просто нізвідки взяти. Виникає замкнене коло: війна вимагає сильної держави, але надто сильна держава вбиває будь-яку ініціативу та пригнічує суспільство, без ініціативності якого неможлива післявоєнна розбудова.
Інший ризик стосується легітимності влади. У демократичному суспільстві головним джерелом легітимності є вибори. Війна робить їх проведення неможливим, ризикованим або просто небажаним. У цій ситуації влада змушена шукати альтернативні джерела визнання своєї правоти.
Такими джерелами могли б стати прозорість, ефективність та реальна участь громадян у прийнятті рішень бодай на місцевому рівні. Однак тенденція до централізації та закритості чинного політичного режиму в Україні працює у протилежному напрямку. Відсутність зворотного зв'язку накопичує суспільне невдоволення, яке може вибухнути в будь-який момент.
Нарешті, війна радикально загострює проблему соціальної справедливості. Будь-які рішення щодо розподілу ресурсів чи мобілізації мають бути не лише ефективними, а й сприйматися суспільством як справедливі. У той час як в Україні, на жаль, вони часто одночасно і неефективні, і не виглядають справедливими. Якщо публічна політика деградує до закритого торгу купки еліт, якщо одні громади отримують допомогу, а інші ні з незрозумілих або надуманих причин, це ще більше руйнує соціальний капітал. Тоді як в умовах війни соціальний капітал є не менш стратегічним ресурсом, ніж зброя.
Підбиваючи підсумки, публічна політика під час війни — це не спрощений варіант мирного управління, а принципово інша реальність, що вимагає нових підходів. Два концептуальні виміри — адміністративний і комунікативний — не можуть існувати ізольовано. Надмірна централізація вбиває довіру, без якої неможлива мобілізація суспільства. Надмірна відкритість без урахування безпекових ризиків може коштувати життів. Завдання держави полягає у віднайденні балансу: збереженні жорсткої вертикалі для критичних функцій (оборона, безпека) та підтримці горизонтальних зв'язків там, де це можливо (відновлення, соціальна допомога, місцеве самоврядування).
Український контекст демонструє, що війна може як руйнувати демократичні інститути, так і давати їм нове життя через самоорганізацію громадян. Майбутнє публічної політики в Україні залежатиме від того, чи зможе держава після війни відмовитися від звички до ручного управління та авторитарних практик і повернути суспільству його право голосу.
Публічна політика під час війни — це не утопія чи абстрактні видумки експертів, а інвестиція в нормальне майбутнє держави. Адже перемога — це не лише завершення бойових дій, а й здатність суспільства жити і розвиватися далі, довіряючи одне одному і владі, яка робить все, аби виправдати цю довіру.
Автор: Микита Трачук (політолог, експерт УІП),
спеціально для Українського інституту політики
