Китай на межі століть: уроки економічної трансформації або як стати глобальним економічним лідером

В останні десятиліття Китай міцно закріпив за собою роль найбільшої економіки планети та «фабрики світу». Країна, яка ще в другій половині минулого століття (за історичними мірками – зовсім нещодавно) переживала глибоку і системну економічну кризу, сьогодні посідає провідні позиції за рядом ключових показників.

Так, ВВП Китаю, за даними МВФ у 2023 році, склав 17,8 трильйонів доларів. Оцінки Світового банку ще вищі — 19,3 трильйонів доларів.

Все це зробило КНР другою економікою світу після США у номінальному вираженні та першою — за паритетом купівельної спроможності (ПКС). Сукупна частка Китаю у світовому ВВП перевищила 18%, і ця цифра впевнено продовжує зростати.

Китай також став найбільшим торговим партнером для понад 120 держав та об’єднань, включаючи Європейський Союз, США і багато країн Азії та Африки. Обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку Китаю у 2022 році досяг 189 мільярдів доларів, що свідчить про високу привабливість країни для міжнародного бізнесу. Вихід на ринок КНР гарантує хорошу маржинальність і стабільний прибуток.

Китай продовжує утримувати статус світового лідера за експортом товарів і послуг. Обсяг китайського експорту у 2023 році склав понад 3,6 трильйонів доларів. Це на кілька відсотків менше, ніж у 2022-му, але все ще надзвичайно масштабні показники.

Проте успіх Китаю не виник раптово на порожньому місці. Цей економічний гігант пройшов через десятиліття складних системних трансформацій, починаючи з реформ, ініційованих у 1978 році головою КНР Ден Сяопіном, і до значних змін у глобальній економіці, що привели до його нинішнього становища. Для кращого розуміння цього процесу необхідно звернутися до етапів економічного зростання Китаю, його ключових секторів та реформ, які заклали фундамент нинішньої економічної могутності цієї держави.

Економічний розвиток Китаю з 1986 року до сьогодні

Успіхи економічної трансформації Китаю стали очевидні світовій спільноті з середини 1980-х років, коли країна почала демонструвати вражаюче зростання. Саме тому у нашому матеріалі ми будемо вести відлік з 1986 року, коли показники валового внутрішнього продукту стали різко і помітно зростати.

ВВП на душу населення на 1986 рік складав близько 300 доларів, що свідчило про доволі низький рівень економічного розвитку. До кінця 2022 року цей показник зріс вже до 12 700 доларів – більш ніж у 42 (!) рази. Це відображає багаторазове збільшення доходів населення та глибоку диверсифікацію економіки країни.

Для зручності аналізу розглянемо структуру китайської економічної моделі на прикладах основних галузей. Це допоможе нам систематизувати дослідження та зробити його більш наочним.

• Промисловість і технології. Одним із ключових факторів зростання КНР стало розвиток китайської промисловості, особливо в таких секторах, як виробництво електроніки, текстильна промисловість та машинобудування. Зокрема, сектор інформаційних технологій і електроніки, який почав активно зростати у 1990-х роках, з часом став рушійною силою національної економіки. Такі компанії, як Huawei, Xiaomi та Lenovo, вийшли на світову арену, стали повноцінними транснаціональними корпораціями і закріпили за Китаєм статус передової технологічної держави.

• Сільське господарство також відіграло важливу роль в економічному розвитку країни, особливо на початкових етапах системних перетворень. У 1980-х роках аграрні реформи, розпочаті Ден Сяопіном, забезпечили зростання виробництва продовольства та знизили рівень бідності у сільських районах. Поступово частка сільського господарства у ВВП Китаю знизилася, поступаючись місцем промисловості та сфері послуг, але його значення для продовольчої безпеки країни залишається вкрай важливим. На сьогодні КНР має найбільший сільськогосподарський сектор у світі, а його частка у загальному ВВП країни складає 7-10%. Наразі на частку Китаю припадає 25% всього світового виробництва продовольства.

• Інвестиції та інфраструктура. Колосальні інвестиції в інфраструктуру, починаючи з 1990-х років, дозволили Китаю створити одну з найрозвиненіших у світі транспортних і енергетичних систем. У країні побудовано тисячі кілометрів високошвидкісних залізниць, автошляхів і портів, що зробило КНР одним із центрів світової логістики та головним логістичним хабом Азії. 18 АЕС на 54 ядерних реактори виробляють понад 50 ГВт енергії, роблячи Китай енергетично самодостатньою державою. Тільки у 2021 році інвестиції в інфраструктуру склали близько 5 трильйонів юанів (приблизно 775 мільярдів доларів).

• Послуги і фінансовий сектор. За останні два десятиліття спостерігається бурхливе зростання сектора послуг, включаючи фінанси, торгівлю, освіту та охорону здоров’я. ВВП сектора послуг, який у 1990-х роках складав не більше 30% від загального обсягу, у 2023 року перевищив 55%. Пекін став глобальним фінансовим центром, а Шанхайська фондова біржа — однією з найбільших у світі.

Ключові галузі китайської економіки — від сільського господарства до промисловості, від послуг до високих технологій — продемонстрували двозначні темпи зростання, що сприяло перетворенню Китаю в одного з провідних гравців на світовій економічній арені.

Роль реформ Дэн Сяопіна у трансформації китайської економіки

Жодна успішна держава не стала такою сама по собі, випадково. Будь-якому успіху передують роки кропіткої та системної роботи, особливо якщо стоїть завдання перетворити відсталу аграрну країну на потужного постіндустріального гіганта.

Одним із найважливіших факторів трансформації КНР стали реформи, розпочаті тодішнім головою китайської держави Ден Сяопіном наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років. Його політика кардинально змінила економічну та частково політичну систему Китаю, перемістивши країну від централізованої планової економіки до змішаної моделі, що поєднує ринкові механізми з елементами капіталізму під державним контролем. На чому ж колишній голова КНР зосередив свої основні зусилля?

• Аграрна реформа. Одним із перших кроків стало запровадження системи сімейної підрядної відповідальності в селах Китаю. Ден Сяопін дозволив китайським аграріям укладати контракти на оренду землі у держави та отримувати прибуток від продажу продукції на ринку. Це призвело до значного зростання сільськогосподарського виробництва та доходів селян, що стало важливим кроком у боротьбі з бідністю і нестачею продовольства, від якої на той час сильно страждала країна.

• Створення спеціальних економічних зон (СЕЗ). У 1980-ті роки були створені перші спеціальні економічні зони в прибережних районах, таких як Шеньчжень, Шаньтоу, Чжухай і Сяминь. У цих зонах було введено пільговий режим для іноземних інвесторів, що сприяло припливу капіталу та розвитку промисловості, орієнтованої на експорт в інші країни. Класичний приклад успіху китайських СЕЗ — Шеньчжень, який колись був маленьким рибальським селищем. За кілька десятиліть населений пункт перетворився на один із найбільших світових промислових центрів із населенням понад 17 мільйонів осіб. Бурхливий розвиток міста триває і досі.

• Реформи в промисловості. Важливим кроком стала реформа державних підприємств, багато з яких перейшли на, хоча і з китайською національною специфікою, але все ж ринкові рейки. Це означало перехід від планової економіки до більш гнучкої системи управління, що дозволило підвищити ефективність і продуктивність виробництва. Приватний сектор поступово почав відігравати дедалі важливішу роль в економіці країни, особливо в таких областях, як легка промисловість, послуги та торгівля.

• Політика відкритості до світу. Одним із ключових моментів, на яких зосередився тодішній китайський лідер Ден Сяопін, став курс на зовнішню відкритість. Китай почав активно залучати іноземні інвестиції, підписувати міжнародні торговельні угоди та рекордними темпами інтегруватися в світову економіку. Вступ Китаю до СОТ у 2001 році стаа важливою віхою на цьому шляху і остаточно закріпив країну як глобального актора світової торгової системи.

Сучасний стан економіки Китаю: досягнення і виклики

Сьогодні Китай — це потужна і досить стабільна економіка, повністю інтегрована у світову торгівлю. Темпи зростання ВВП у 2023 році склали 5,2%. Це менше, ніж у 2021 році (тоді було 8,4%), але більше, ніж у 2022-му, коли показник становив 3%.

Ці цифри свідчать про стабільність економічного розвитку навіть в умовах глобальних викликів, таких як пандемія COVID-19, яка почалася саме в Китаї і завдала йому значної фінансової шкоди, або торгові конфлікти зі Сполученими Штатами Америки. Однак поряд із успіхами китайська економіка стикається з низкою проблем. Від їхнього розуміння і подальшого вирішення залежить майбутнє фінансове благополуччя цієї держави.

• Залежність від експорту. Незважаючи на успіхи в диверсифікації національної економіки, Китай досі залишається сильно залежним від експорту товарів, зокрема до США, з якими Пекін перебуває у геополітичному антагонізмі. Більше 30% ВВП країни припадає на зовнішню торгівлю, що робить економіку вразливою до глобальних економічних потрясінь і змін у світовій торговій політиці.

• Високий рівень державного боргу. Останніми роками в країні значно зріс державний борг. Особливо тривожна ситуація із заборгованостями місцевих властей, що може у майбутньому стати джерелом фінансової нестабільності. Станом на кінець 2023 року державний борг Китаю оцінювався приблизно у 77% від ВВП, що відповідає 12-13 трильйонам доларів. У той же час важливо розуміти, що цей борг переважно є внутрішнім (він номінований у юанях), а зовнішній борг Китаю на березень 2024 року складав 2,5 трильйона доларів, що також немало, хоча й не критично.

• Соціальна нерівність і надмірна урбанізація. Швидке економічне зростання призвело до значного підвищення рівня життя у містах, але водночас посилило соціальну нерівність, особливо на контрасті між міськими і сільськими районами. Масштаби урбанізації також створюють проблеми перенаселення міст (в окремих китайських мегаполісах проживає понад 30 мільйонів мешканців), що пов’язано з екологічними викликами.

• Екологічні проблеми. Вибухове зростання промислового виробництва та стрімкий розвиток міської інфраструктури призвели до серйозних екологічних проблем, таких як сильне забруднення повітря, ґрунтів, підземних і наземних вод. Однак в останні роки Китай розпочав активну кампанію зі скорочення викидів вуглецю. Уряд прагне здійснити перехід на відновлювані джерела енергії, однак вирішення екологічних проблем вимагає часу і значних інвестицій. На цей момент процес ще далекий від завершення.

Резюмуючи, можна зробити висновок, що економічна трансформація Китаю — це доволі унікальний історичний процес, досвід якого є цікавим для профільних експертів з усіх куточків планети. Він змінив не тільки долю країни, але й глобальний економічний ландшафт як азіатського регіону, так і всього світу.

Завдяки системним реформам Ден Сяопіна і політиці наступних національних урядів Китай зміг перетворитися з аграрної країни з низьким рівнем доходів на найбільшу промислову і торговельну наддержаву. Незважаючи на існуючі виклики, такі як залежність від експорту, важка екологічна ситуація та соціальна нерівність, Китай продовжує відігравати дуже важливу роль у світовій економіці.

Країна демонструє стійке зростання і розвиток та не збирається зупинятися на вже досягнутих успіхах. Наприклад, у 2013 році чинний голова КНР Сі Цзіньпін висунув ідею концепції «Один пояс – один шлях». Це глобальна економічна стратегія, спрямована на формування нових моделей міжрегіонального торговельного співробітництва за активної участі Китаю. Фактично сьогодні Пекін просуває власний проєкт глобалізації, але на відміну від Заходу робить акцент на економічних, а не політичних інструментах.

Приклад Китайської Народної Республіки демонструє, як цілеспрямовані економічні реформи, підтримка приватного сектора та інтеграція у світову економіку можуть призвести до стрімкого зростання. Проте виклики, які постають перед Китаєм, підкреслюють необхідність продовження структурних реформ і пошуку шляхів для стійкого розвитку в умовах мінливого світового порядку.

Також, вивчаючи китайський економічний успіх, експертам не слід забувати про національно-культурні особливості цієї країни, через які далеко не весь досвід КНР може бути релевантним для застосування в інших країнах, що розвиваються.

Автор – Микита Трачук, політолог, експерт «Українського Інституту Політики».