Авторы публикации
Останніми тижнями український та польський інформаційний простір знову опинилися в центрі уваги через рішення президента Польщі Кароля Навроцького щодо Ордена Білого Орла, реакцію української сторони та нову хвилю дискусій навколо історичної пам’яті. Згодом пролунали заяви про повернення польських нагород українськими посадовцями, а сам президент України Володимир Зеленський, коментуючи ситуацію, подякував польському народу за підтримку та наголосив на важливості подальшої співпраці між двома державами.
Втім, якщо подивитися на ситуацію ширше, стає очевидно: ця історія не про ордени. Через кілька років більшість людей навряд чи згадає подробиці нинішнього скандалу. Натомість Україна і Польща залишаться сусідами. Саме тому варто говорити не про окремий інформаційний привід, а про сьогодення і майбутнє українсько-польських відносин.
Географія сильніша за політику
У політиці часто сперечаються про сьогоднішній день. Географія завжди думає на покоління вперед.
Є речі, які змінюються постійно: президенти, уряди, політичні партії, настрої виборців. Але є речі, які не змінюються століттями. Географія не голосує на виборах і не змінюється після зміни президентів.
Україна не може змінити свого сусіда на сході. Польща не може переїхати в інший регіон Європи. Саме географія багато в чому визначає національні інтереси держав, незалежно від того, які політичні сили перебувають при владі.
Саме тому українсько-польські відносини приречені бути стратегічними незалежно від того, подобається це комусь чи ні.
Польща зацікавлена в існуванні сильної та стабільної України, яка буде бар'єром проти російської експансії. Україна зацікавлена у сильній Польщі як у найближчому партнері на шляху до європейської інтеграції та як у природному союзнику в Центрально-Східній Європі.
Усе інше — лише похідні від цього фундаментального факту.
Є бажання, є сподівання, а є реальність
У міжнародній політиці існують бажання, існують сподівання і існує реальність. Бажання України добре зрозумілі кожному — це членство в Європейському Союзі та НАТО. Сподівання багатьох європейських держав полягають у тому, що існуюча система безпеки працюватиме так само ефективно, як працювала останні десятиліття.
Але реальність завжди складніша за бажання і сподівання.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало шоком для всієї Європи. Воно показало, що війна на континенті — це не сторінка з підручника історії, а цілком реальна загроза. А прихід Дональда Трампа з його концепцією America First лише посилив ці настрої.
На мою думку, Трамп не створив нову тенденцію. Він лише озвучив її вголос.
Якщо перекласти цю логіку з політичної на людську мову, вона звучить дуже просто: спочатку власна безпека, а потім усе інше.
Саме тому сьогодні практично всі європейські країни переглядають свої підходи до оборони, збільшують військові бюджети та дедалі більше замислюються над питанням, на яке ще кілька років тому не хотіли відповідати: а що буде, якщо одного дня доведеться розраховувати насамперед на власні сили?
І Польща була однією з перших країн, яка почала діяти саме в цій логіці.
Україна вже стала частиною європейської безпеки
Ще декілька років тому Україну переважно розглядали як державу, якій потрібна допомога.
Сьогодні ситуація кардинально інша. Без урочистих декларацій, без спеціальних рішень і без зміни міжнародних договорів Україна вже стала одним із ключових факторів європейської безпеки.
Чотири роки тому Україна просила захисту. Сьогодні Україна сама стала одним із факторів захисту Європи.
Саме війна змусила українську державу пройти шлях, який інші країни проходили б десятиліттями. Україна отримала унікальний бойовий досвід, стала одним із лідерів у сфері використання безпілотних систем, цифровізації бойових процесів, інтеграції сучасних технологій та нових підходів до ведення війни. Тому сьогодні питання безпеки Польщі, країн Балтії та значної частини Центрально-Східної Європи дедалі більше пов'язується не лише з НАТО чи міжнародними гарантіями, а й зі стійкістю України.
Це вже не питання симпатій чи політичних декларацій. Це питання прагматичного розрахунку.
Польща давно мислить категоріями національного інтересу
В Україні часто сприймають окремі рішення польської влади як прояв емоцій чи політичної кон'юнктури. Частково це справедливо. Але лише частково. Польща десятиліттями будувала державну політику навколо захисту власних інтересів, власної ідентичності та власної історичної пам'яті.
Саме тому Інститут національної пам'яті для поляків — це не просто державна установа. Це елемент ширшої системи збереження національної ідентичності.
Ця система включає освіту, культурну політику, ставлення до історії, підтримку польської мови та навіть збереження національної валюти. Попри десятиліття членства в ЄС Польща так і не відмовилася від злотого, вважаючи це важливим елементом власного суверенітету. Саме тому історичні питання, які багатьом українцям здаються другорядними, для значної частини польського суспільства залишаються емоційно важливими.
Це не означає, що польська позиція завжди правильна. Але це означає, що її потрібно розуміти.
Польща — головний хаб між Україною та Заходом
Якщо подивитися на карту Європи, то стає очевидно: Польща давно перестала бути просто сусідньою державою для України. Після 2022 року вона фактично стала воротами між світом війни та світом миру.
Саме через Польщу проходять основні маршрути гуманітарної допомоги, значна частина військової підтримки, транспортні коридори та логістичні ланцюги.
Саме Польща стала головною точкою входу для мільйонів українців, які були змушені залишити свої домівки через війну.
Саме польські дороги, залізниця, аеропорти та прикордонна інфраструктура взяли на себе навантаження, аналогів якому сучасна Європа майже не знала. І це створює реальність, яка значно важливіша за будь-які політичні заяви.
Логістика не звертає уваги на передвиборчі кампанії. Економіка не зупиняється через дипломатичні суперечки. Люди продовжують працювати, вести бізнес, навчатися і будувати спільне майбутнє незалежно від інформаційного фону.
Саме тому стратегічне партнерство між Україною та Польщею має набагато глибше підґрунтя, ніж може здатися з новинних заголовків.
Політичний маятник і природа конфліктів
Якщо стратегічні інтереси настільки очевидні, чому тоді конфлікти виникають знову і знову? Відповідь лежить у природі демократії
Вінстон Черчилль свого часу сказав: «Демократія є найгіршою формою правління, але краще поки ще не вигадали».
У демократичних країнах політики залежать від настроїв виборців. Саме тому вони змушені реагувати на суспільні запити, навіть якщо ті не завжди відповідають довгостроковим інтересам держави.
За останні роки ми бачили зерновий конфлікт, блокування кордону польськими перевізниками, суперечки навколо Волинської трагедії, питання ексгумацій, дискусії щодо УПА, а тепер і історію з орденами. Кожна з цих тем викликала серйозний резонанс.
Але якщо подивитися на них із відстані кількох років, стає очевидно: усі вони були локальними конфліктами навколо значно більших процесів.
Польща намагалася думати про майбутнє держави, а значна частина суспільства продовжувала думати про власний добробут, безпеку та повсякденне життя. У певний момент політичний маятник закономірно почав рухатися у зворотний бік. Саме це багато в чому пояснює зміни в польській політиці останніх років.
Замість висновків
Скандали створюють заголовки. Інтереси держав створюють історію.
Історія українсько-польських відносин знає різні періоди. У ній були конфлікти, взаємні образи, складні сторінки та непрості рішення. Але сьогодні вперше за багато поколінь Київ і Варшава дивляться в одному напрямку.
Саме тому поточні конфлікти важливі для новинної стрічки, але вони не здатні змінити стратегічну логіку майбутнього.
Через десять років мало хто пам'ятатиме, хто і кого позбавив якої нагороди. Але Польща залишиться воротами України до Європи. Україна залишиться одним із ключових елементів безпеки східного флангу Європи.
І саме тому українсько-польські відносини мають майбутнє.
Не тому, що так хочуть політики.
Не тому, що так подобається виборцям.
А тому, що цього вимагають географія, безпека, економіка та здоровий глузд.
Україна і Польща можуть сперечатися про минуле.
Але майбутнє їм доведеться будувати разом.
Владислав Дзівідзінський
