Історія взаємовідносин між Україною та Росією є надзвичайно складною і багатовимірною. Протягом кількох століть українці відігравали важливу роль в існуванні таких великих політичних утворень, як Російська імперія, Радянський Союз та сучасна Російська Федерація. Вплив українців можна простежити в різних сферах: політичній, економічній, культурній, науковій.
Актуальність дослідження полягає в тому, що українці, маючи значний вплив на державотворення і суспільний прогрес у Російській імперії, СРСР і сучасній Росії, залишалися важливими фігурами в політиці, науці, культурі та економіці. Їхній внесок у розвиток цих держав часто був ключовим для реалізації великих проектів і політичних реформ.
Сьогодні, коли Україна веде боротьбу за свою незалежність у війні з Росією, важливо оцінити історичну роль українців у формуванні та підтримці державних утворень, у яких вони перебували. Українці виявляли себе як рушії прогресу і національного відродження, тому аналіз їхнього внеску в державотворчі процеси допоможе краще зрозуміти сучасні політичні реалії та причини історичних конфліктів між двома народами. Метою даного реферату є дослідження ролі українців у Російській імперії, СРСР та сучасній Росії, з акцентом на їхній політичний, культурний та економічний внесок.
Російська імперія
Початкове заселення територій сучасної Росії бере свій початок з періоду Київської Русі (IX-XII століття). Київська Русь була однією з перших централізованих держав на східнослов'янських землях. У процесі розширення територій та зміцнення держави, міграція населення з Київських земель охоплювала райони сучасної Центральної Росії. Зокрема, заселення майбутніх російських територій було пов'язане з утворенням та зміцненням Новгородського князівства, а також зі століттями поступової колонізації Півночі та Північно-Сходу Русі, які згодом стали базою для Московського князівства.
Московське князівство, яке виросло з Київської Русі після монгольської навали, згодом стало ядром майбутньої Російської імперії. Відповідно, значна частина населення та еліт, які формували Московську державу, була нащадками вихідців з Києва та південних частин Русі.
Після приєднання українських земель до Російської імперії у XVIII столітті, українці опинилися в нових політичних, соціальних та культурних умовах, які значно вплинули на їхню роль у державотворчих процесах. Втративши автономію, українські території поступово реорганізовувалися в звичайні губернії, а українська еліта включалася до імперських структур влади. Водночас, українці продовжували відігравати важливу роль у різних сферах життя імперії.
Політичні та державні діячі
Петро Калнишевський (1691–1803)
Останній кошовий отаман Запорозької Січі та важлива фігура в історії взаємин між Україною та Російською імперією. Його правління припало на період, коли Січ намагалася зберегти свою автономію, тоді як імперська політика Катерини II спрямовувалася на повну інтеграцію українських земель до складу Росії та ліквідацію будь-яких форм самоврядування.
Як лідер Запорозької Січі, Калнишевський проявив себе мудрим і досвідченим адміністратором. Він реформував військову та економічну структуру Січі, сприяючи зростанню її обороноздатності та економічного розвитку. Калнишевський був прихильником підтримки традиційного способу життя козаків і намагався відстоювати інтереси Січі перед російською владою, зокрема під час участі козаків у Російсько-турецьких війнах. Козаки Калнишевського активно допомагали Росії в цих війнах, за що він отримав численні імперські нагороди.
Проте його прагнення зберегти автономію Січі зіткнулося з імперською політикою централізації. Катерина II бачила в Січі загрозу своїм планам на повний контроль над Україною. У 1775 році, після перемоги над Османською імперією, російські війська ліквідували Запорозьку Січ. Калнишевського заарештували та заслали до Соловецького монастиря, де він провів решту свого життя.
Незважаючи на те, що Калнишевський не зміг зупинити ліквідацію Січі, його діяльність символізує останню спробу козацької України зберегти свою автономію в умовах наростаючої імперської влади. Його життя та арешт стали символом трагічної втрати незалежності та прагнення до збереження українських традицій та свободи.
Олексій Розумовський (1709–1771)
Український козак, який став одним із найвпливовіших придворних діячів Російської імперії завдяки своєму особистому зв'язку з імператрицею Єлизаветою Петрівною. Він народився в селянській українській родині, але його життя кардинально змінилося, коли Єлизавета, майбутня імператриця, звернула на нього увагу.
Олексій Розумовський був спочатку простим козаком, але в молодості, завдяки своїм привабливим зовнішнім даним і музичним здібностям, потрапив до двору Єлизавети Петрівни. Його кар'єра стрімко зросла після того, як Єлизавета стала імператрицею у 1741 році. Є припущення, що вони таємно одружилися, хоча це ніколи не було офіційно підтверджено. Олексій отримав титул графа і став одним з найвпливовіших осіб при імператорському дворі.
Олексій Розумовський залишив важливий слід у російській історії завдяки своєму впливу при дворі і підтримці українських інтересів через свого брата. Хоча він не займав офіційно найвищі політичні посади, його роль як фаворита імператриці та тіньового радника робить його одним із найцікавіших придворних діячів того часу.
Кирило Розумовський (1728–1803)
Розумовський був призначений гетьманом у 1750 році за підтримки Єлизавети Петрівни, що дозволило йому очолити українське козацтво та контролювати адміністрацію Лівобережної України. Він намагався відновити автономію Гетьманщини, реорганізувати її судову систему і посилити військову міць. Одним з його досягнень було перенесення столиці гетьманату назад до Батурина, що символізувало відродження політичної ваги України.
Проте, після смерті Єлизавети та приходу до влади Катерини II, Розумовський втратив підтримку намагань щодо автономії України. У 1764 році Гетьманщину було остаточно ліквідовано, а сам Кирило залишив політичну діяльність, ставши частиною імперської аристократії. Проте навіть після ліквідації гетьманства він продовжував впливати на наукове та культурне життя імперії, зокрема, як президент Російської академії наук.
Розумовський був не лише політичним діячем, але й великим меценатом і науковцем. Після втрати політичної влади в Україні, він зосередився на розвитку освіти та культури в Російській імперії. Як президент Російської академії наук, він сприяв розвитку наукових досліджень, підтримував культурні проекти та просував ідеї модернізації імперії.
Його діти також відігравали важливі ролі в Росії та Європі. Син Андрій Розумовський був російським послом у Відні та відомим меценатом, підтримуючи Людвіга ван Бетховена.
Павло Завадовський (1739–1812)
Перший у Росії міністр освіти. Відомий український і російський державний діяч, який залишив значний слід у політичному житті Російської імперії за часів правління Катерини II і Павла I. Народжений у козацькій сім'ї на Чернігівщині, він зміг піднятися до найвищих щаблів російської адміністрації завдяки своєму таланту і відданій службі.
Завадовський розпочав свою кар'єру як особистий секретар Григорія Потьомкіна, одного з найвпливовіших політиків при дворі Катерини II. Завдяки цим зв'язкам він швидко здобув прихильність самої імператриці та зайняв високі адміністративні посади. Однією з ключових посад, яку обіймав Завадовський, було керівництво освітньою системою Російської імперії. Він був першим міністром освіти, а також ініціатором освітніх реформ, спрямованих на модернізацію системи навчання в імперії.
Павло Завадовський запам'ятався своїми зусиллями з реформування освіти в Росії. Його реформи передбачали розширення доступу до освіти, створення нових навчальних закладів та розвиток програм для підготовки державних службовців. Він сприяв поширенню ідей просвітництва та підвищенню рівня грамотності серед населення. Його робота на посаді міністра освіти заклала основи для подальшого розвитку системи освіти в Російській імперії.
Павло Завадовський також був відомий своєю роботою у внутрішніх справах імперії. Під час правління Катерини II він обіймав декілька важливих посад, включаючи головування над військовими та адміністративними питаннями. За правління імператора Павла I, він продовжував залишатися впливовою фігурою при дворі, хоча його позиції були менш сильними через зміну політичних пріоритетів імператора.
Олександр Безбородько (1747–1799)
Українець за походженням, став одним з провідних державних діячів Російської імперії. Він обіймав посади секретаря Катерини II та віцепрезидента Колегії іноземних справ, що робило його впливовою фігурою в зовнішній політиці імперії. Завдяки його зусиллям було укладено декілька важливих міжнародних договорів.
Олександр Безбородько розпочав свою кар'єру в адміністрації під керівництвом князя Григорія Потьомкіна, який бачив у ньому перспективного політика. Безбородько став близьким соратником Катерини II і займав посади секретаря імператриці, а пізніше — віцепрезидента Колегії іноземних справ. Саме на цих посадах він продемонстрував свою майстерність у дипломатії. Безбородько брав участь у підготовці важливих міжнародних договорів, зокрема Ясського мирного договору (1791), який завершив війну з Османською імперією і зміцнив позиції Росії на півдні.
Одним із його найбільших досягнень було укладення договорів, які стосувалися поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), що суттєво змінили кордони Центральної та Східної Європи. Завдяки його дипломатичній діяльності Російська імперія значно розширила свої території, отримавши частини сучасних Білорусі, України та Польщі.
Безбородько відзначався не лише як дипломат, але й як майстерний адміністратор. Він брав участь у внутрішніх реформах, що стосувалися юридичних та фінансових справ. Його вплив на рішення Катерини II був настільки великим, що його називали "другим обличчям" держави. Безбородько також відстоював ідею централізації влади і зміцнення абсолютизму в Російській імперії, що відповідало політиці імператриці.
Олександр Безбородько залишив значний слід у російській та українській історії. Його дипломатична майстерність та політичний вплив зробили його ключовою фігурою в міжнародних відносинах кінця XVIII століття. Після його смерті у 1799 році, він був нагороджений багатьма імперськими нагородами за свої заслуги, а його ім’я залишається символом одного з найвидатніших дипломатів того часу.
Віктор Кочубей (1768–1834)
Був одним із найвпливовіших політичних і державних діячів Російської імперії на рубежі XVIII-XIX століть. Він походив із української козацької родини Кочубеїв і був близьким соратником імператора Олександра I. Кочубей відіграв ключову роль у проведенні багатьох реформ, які були спрямовані на модернізацію Росії.
Віктор Кочубей розпочав свою кар'єру в молодому віці завдяки своїм зв'язкам з імператорським двором. Він навчався за кордоном, зокрема у Франції, де здобув сучасну на той час європейську освіту. Завдяки підтримці князя Потьомкіна, Кочубей швидко здобув високу посаду в російському уряді. Під час правління імператора Олександра I він став одним із найближчих радників і був призначений на ключові державні посади.
Кочубей найбільш відомий як міністр внутрішніх справ Російської імперії, де він обіймав посаду протягом кількох десятиліть. Його головна мета полягала в модернізації та реформуванні адміністративної системи імперії. Він активно працював над реформами в галузі управління, освіти та юстиції. Під час його керівництва було засновано кілька нових державних установ і впроваджено заходи, які сприяли підвищенню ефективності адміністративної системи.
Кочубей був одним із ініціаторів Негласного комітету — неформальної групи реформаторів при Олександрі I, яка прагнула осучаснити Російську імперію. Вони займалися розробкою низки важливих реформ, зокрема створенням міністерської системи управління. Кочубей також сприяв розвитку судової системи, захищаючи права селян і виступаючи за реформу кріпосного права, хоча повної відміни не досяг.
Кочубей також відігравав помітну роль у зовнішній політиці імперії, будучи обізнаним у питаннях дипломатії. Його зв'язки з європейськими державами та досвід навчання за кордоном зроби ли його важливою фігурою у налагодженні міжнародних відносин Росії. Він займав посаду державного канцлера, що надавало йому доступ до розробки стратегічних напрямків політики імперії.
Віктор Кочубей залишається в історії як один із найефективніших реформаторів Російської імперії, який намагався адаптувати країну до нових викликів, зберігаючи при цьому стабільність монархічного режиму. Його спадщина включає не лише адміністративні реформи, а й важливі кроки у розвитку внутрішньої політики.
Федір Воронченко (1779–1852)
Зробив значний внесок у фінансову систему Російської імперії. Походивши з родини українського священника, Воронченко отримав освіту на юридичному факультеті Московського університету, після чого розпочав свою кар'єру в державних установах. Його робота у Міністерстві фінансів, де він займався кредитною частиною, призвела до його призначення на посаду міністра фінансів у 1844 році, після відставки Єгора Канкріна.
На посаді міністра Воронченко відзначився консервативним підходом, продовжуючи політику свого попередника. Він запровадив кілька реформ, зокрема акцизну систему на алкоголь, що дозволило збільшити державні доходи. Також Воронченко ініціював обмеження вивезення російської валюти за кордон, що мало стабілізувати фінансову систему.
У 1849 році Федір Воронченко був удостоєний графського титулу за свою довгу та віддану службу імперії. Незважаючи на те, що його діяльність не вважалася новаторською, він залишив помітний слід у розвитку російських фінансів, зберігаючи стабільність і порядність у своїй службі.
Творчі та релігійні діячі
Впродовж XVIII-XIX століть значна частина вищого духовенства Російської православної церкви була вихідцями з України. За оцінками істориків, у XVIII столітті понад 70% єпископів Російської православної церкви були вихідцями з українських земель, особливо з Києво-Могилянської академії, яка була головним духовним навчальним закладом.
У XIX столітті цей показник знизився до 40-50%, оскільки Російська імперія почала активніше інтегрувати інші регіони, але українці все одно залишалися значним відсотком.
За оцінками, на початку XX століття близько 20-30% вищого духовенства Росії були українцями за походженням.
Іван Зарудний (1670–1727)
Видатний український архітектор і скульптор, який зробив вагомий внесок у розвиток архітектури Російської імперії. Народжений у Києві, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії і продовжив свою кар'єру під заступництвом гетьмана Івана Мазепи. Під час своєї діяльності Зарудний став основоположником стилю українського бароко в Москві та Санкт-Петербурзі, де його проєкти справили значний вплив на архітектурну мову цих міст.
Одним із його найвідоміших творів є Меншикова вежа, побудована на замовлення фаворита Петра I, Олександра Меншикова. Також Зарудний був головним архітектором Церкви Архангела Гавриїла (1704–1707) і низки інших значних споруд, включаючи Церкву Івана Воїна та Троїцький собор Заіконоспаського монастиря. Відомий своєю здатністю поєднувати українські архітектурні традиції з новими тенденціями, він став важливою фігурою у формуванні так званого "московського бароко".
Зарудний також займався проєктуванням іконостасів, зокрема для Петропавлівського собору у Санкт-Петербурзі, що закріпило його репутацію як талановитого майстра декоративного мистецтва. Він очолював Ізографічну палату при Сенаті, де відповідав за розвиток церковного мистецтва та іконопису по всій Російській імперії.
Його роботи не тільки заклали підвалини для розвитку російської архітектури, але й залишили глибокий культурний слід, представляючи в Москві та Санкт-Петербурзі риси українського бароко.
Григорій Граб'янка (бл. 1666–1738)
Один із найбільш видатних українських літописців і військових діячів кінця XVII — початку XVIII століть. Він обіймав посаду полковника Гадяцького полку та брав участь у політичному житті Гетьманщини, що дозволило йому безпосередньо спостерігати за подіями свого часу й зробити важливий внесок в історичну науку України.
Головним внеском Граб'янки в історію є його літопис, відомий як "Літопис Граб'янки". Це одна з найважливіших історичних праць того періоду, в якій він детально описав події, що відбувалися в Україні протягом XVII століття, зокрема повстання Богдана Хмельницького та період Руїни. Його праця охоплює часи з 1648 по 1709 рік і є цінним джерелом для вивчення історії України та українсько-російських відносин.
Як полковник, Граб'янка також активно брав участь у військових кампаніях, зокрема в Північній війні (1700–1721) на боці Росії. Хоча він залишався вірним Московському царству, його літопис містить критику політики Росії щодо України, зокрема у контексті обмеження автономії Гетьманщини.
Григорій Граб'янка поєднував у собі військового лідера та історика, що робить його унікальною фігурою в українській історії. Його літопис став одним із ключових творів, що допомагає сучасним історикам зрозуміти складну історію України у період, коли вона була частиною різних імперій. Граб'янка залишив після себе вагому спадщину, яка й досі є цінним джерелом знань про політичну й соціальну історію України.
Феофан Прокопович (1681–1736)
Був ключовою постаттю в реформуванні Російської православної церкви та ідеологічним підтримувачем царської влади за часів Петра I. Народжений у Києві, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, а потім навчався в Європі, що вплинуло на його прогресивні погляди. Після повернення в Україну, а згодом і в Росію, Прокопович став близьким радником Петра I і підтримував його реформи, спрямовані на модернізацію Росії.
Одним із найважливіших досягнень Прокоповича була його участь у реформуванні Російської православної церкви. Він підготував "Духовний регламент" (1721), документ, який обґрунтовував заміну патріарха Священним Синодом, підконтрольним державі. Це дозволило Петру I зосередити всю владу в руках монарха, значно зменшивши вплив церкви на державне управління. Феофан був переконаним прибічником централізації влади, розглядаючи монарха як найвищу духовну й політичну фігуру в державі.
Прокопович також був відомий своєю літературною та філософською діяльністю. Він підтримував ідеї європейського просвітництва, зокрема в питаннях науки, освіти та політики. Його праці, зокрема "Правда волі монаршої", обґрунтовували абсолютну владу монарха і були важливими для створення теоретичної бази реформ Петра I.
Феофан Прокопович відіграв ключову роль у зміцненні російського абсолютизму та в підпорядкуванні церкви державі, зробивши вагомий внесок у перетворення Росії на потужну централізовану імперію, якою вона стала у XVIII столітті.
Марко Полторацький (1729–1795)
Відомий український співак, музикант і державний діяч, який мав значний вплив на культурне життя Російської імперії. Народжений у Сосниці, він починав своє життя як козак Чернігівського полку, проте його музичні здібності та прекрасний голос привели його до придворного хору Санкт-Петербурга, куди його запросив граф Олексій Розумовський, побачивши його талант під час поїздки імператриці Єлизавети Україною.
Кар'єра Полторацького розвивалася дуже успішно. У 1745 році він поїхав до Санкт-Петербурга, де згодом став «уставником» (керівником) придворного хору. Він також навчався і вдосконалював свою вокальну майстерність в Італії, де здобув славу як оперний співак. З 1753 року він обіймав посаду регента придворної капели, а пізніше, у 1763 році, був призначений її директором.
Крім своєї музичної діяльності, Марко Полторацький займався і громадською діяльністю. У 1783 році його було нагороджено дворянським званням, а у 1791 році — чином дійсного статського радника, що прирівнювалося до генерала. Він також був активним членом Імператорського Вільного економічного товариства.
Його вплив на музичну культуру був значним, і він зіграв ключову роль у розвитку хорового мистецтва в Російській імперії. Серед його учнів були видатні композитори Дмитро Бортнянський і Максим Березовський.
Микола Гоголь (1809–1852)
Видатний український та російський письменник, драматург і сатирик, який залишив глибокий слід у літературі обох країн. Народжений на Полтавщині, Гоголь став одним із основоположників реалізму в російській літературі, хоча його творчість завжди мала сильний зв'язок з українським фольклором, культурою та національною ідентичністю.
Гоголь вважається одним із найвизначніших письменників у російській літературі. Його твори, зокрема повісті "Вечори на хуторі біля Диканьки" та "Миргород", стали основоположними для розвитку реалізму і сатири. У них Гоголь використовував український фольклор, народні звичаї та традиції, що допомогло збагатити російську літературу образами та мотивами української культури.
Його більш пізні твори, такі як "Мертві душі" та "Ревізор", закріпили за ним репутацію як тонкого сатирика, який критично зображував чиновників і суспільні проблеми Російської імперії. "Мертві душі" розкривають корупцію, бюрократизм і бездушність чиновництва, що мало великий суспільний резонанс у імперії.
Хоча Гоголь писав російською мовою і його творчість сприймалася як частина російської літературної традиції, він ніколи не забував про своє українське коріння. Його перші твори глибоко просякнуті українським фольклором, мовою та етнографією. Завдяки цьому він став своєрідним культурним мостом між Україною та Росією, представляючи українську культуру російському читачеві і підкреслюючи її унікальність та багатство.
Гоголь був критичним спостерігачем суспільних і політичних реалій Російської імперії. Його сатира на корумповану бюрократію і соціальну несправедливість, зокрема в "Ревізорі", зробила його одним з найгостріших критиків російської системи. Хоча його твори не закликали до революції або радикальних змін, вони допомогли сформувати суспільну думку щодо необхідності реформ.
У пізні роки життя Гоголь перейшов до глибоких філософських і духовних пошуків, що відображається у другій частині "Мертвих душ" і його листах. Він вбачав у своїй творчості не лише літературне, але й моральне та духовне покликання, прагнучи вплинути на читачів глибокими роздумами про душу, покликання людини та роль віри.
СРСР
Українці відігравали значну роль у політичному, економічному та культурному житті Радянського Союзу. Після утворення Української Радянської Соціалістичної Республіки (УСРР) у 1922 році, вона стала однією з найбільших і найважливіших республік СРСР. Україна була важливим індустріальним, сільськогосподарським і культурним центром Союзу, а українці займали впливові позиції в керівництві радянської держави.
Вихідці з України складали значний відсоток серед керівників Радянського Союзу. За різними оцінками, від 25% до 30% керівних кадрів, включаючи високі державні, партійні та військові посади, були вихідцями з України.
Під час Другої світової війни вихідці з України займали до 15-20% ключових військових посад у Збройних силах Радянського Союзу. В роки пізнього СРСР, цей відсоток залишався на рівні 10-15%, враховуючи, що на керівних військових посадах домінували росіяни, але українці залишалися значною часткою.
Українці складали близько 20% з усіх Героїв Радянського Союзу, особливо виділяючись серед льотчиків та командирів.
Політичні та державні діячі
Степан Петриченко (1892–1947)
Український революціонер і лідер Кронштадтського повстання 1921 року, що стало однією з ключових подій у ранній історії Радянського Союзу. Його діяльність вплинула на подальший розвиток подій у СРСР, зокрема на зміцнення авторитарної влади більшовиків.
Петриченко, служачи на лінкорі «Петропавловськ» Балтійського флоту, став лідером повстання, яке виступило проти політики більшовиків. Повстанці вимагали ліквідації "комуністичного самодержавства", повернення політичних свобод та відновлення рад, які б обиралися без партійного контролю. Це повстання викликало серйозний виклик владі більшовиків, змусивши їх силою придушити його під керівництвом Льва Троцького.
Хоча повстання зазнало поразки, воно стало сигналом для більшовиків, що їхня політика викликає невдоволення навіть серед тих, хто раніше підтримував революцію. Цей бунт спонукав до перегляду політичного курсу, зокрема до введення Нової економічної політики (НЕП), яка тимчасово послабила контроль держави над економікою. Однак повстання також зміцнило позицію більшовиків щодо жорсткого придушення будь-якого інакомислення, що стало нормою для наступних десятиліть радянського правління.
Лазар Каганович (1893–1991)
Народжений на території сучасної України, був одним із найвпливовіших радянських політиків і найближчим соратником Йосипа Сталіна. Він займав різні високі державні посади в СРСР, зокрема в партійному апараті України. Каганович відіграв ключову роль у проведенні колективізації сільського господарства, яка спричинила Голодомор 1932–1933 років, що призвело до масової загибелі українського населення. Його роль у сталінських репресіях робить його однією з найбільш суперечливих фігур в українській історії.
Микита Хрущов (1894–1971)
Микита Хрущов, народився на українсько-російському прикордонні, в селі Калинівка, сучасної Курської області. Але молодість його промайнула на українському Донбасі, де спочатку він був пастухом, а потім слюсарем на шахті.
Мав значний вплив на розвиток Радянського Союзу, зокрема, в політичній, соціальній та економічній сферах. Його період правління (1953–1964) відомий як час реформ, які відзначалися як успіхами, так і провалами. Хрущов засудив репресії Сталіна і розпочав політику лібералізації, що призвело до пом'якшення цензури, амністії політичних ув'язнених і часткової реабілітації жертв сталінського терору.
Його кампанії з освоєння цілинних земель і збільшення вирощування кукурудзи були спробою покращити сільське господарство, але вони зазнали невдач, що призвело до продовольчих криз.
За Хрущова СРСР запустив перший штучний супутник ("Супутник-1") і здійснив перший політ людини в космос (Юрій Гагарін у 1961 році), зміцнюючи престиж СРСР.
Його рішення розмістити радянські ракети на Кубі в 1962 році ледь не призвело до ядерної війни з США, але дипломатичні зусилля уникли катастрофи.
Хрущов ініціював масове будівництво доступного житла — "хрущовок", що значно покращило умови проживання для мільйонів громадян.
Хоча реформи Хрущова не були повністю успішними, його політика лібералізації та десталінізації мала довготривалий вплив на радянське суспільство, започаткувавши нову еру в розвитку країни. Він залишився в історії як реформатор, який намагався змінити систему, але зіткнувся з численними труднощами, які призвели до зміни курсу після його зміщення з влади.
Семен Тимошенко (1895-1970)
Уродженець Одещини, одна з найвпливовіших фігур українського походження в історії Радянського Союзу. Як маршал Радянського Союзу і дворазовий Герой Радянського Союзу, він зробив вагомий внесок у розвиток радянських збройних сил та зіграв ключову роль у перші роки Другої світової війни.
Тимошенко відіграв важливу роль у реформуванні Червоної армії після того, як численні військові кадри були знищені під час сталінських репресій. Як народний комісар оборони (1939–1940), він працював над підвищенням ефективності військової підготовки та відновленням бойової спроможності армії. Тимошенко започаткував кілька важливих реформ, спрямованих на модернізацію армії, що мало тривалий вплив на радянські військові сили.
У роки Другої світової війни Тимошенко залишався однією з ключових фігур в обороні СРСР, зокрема на українському фронті. Його керівництво військами у важливих битвах, таких як оборона Києва та Харкова, підкреслило його вплив як українця, який безпосередньо командував арміями, що боролися на території України. Незважаючи на поразки в деяких операціях, він продовжував бути важливою фігурою у військовій стратегії СРСР.
Після важких поразок на початку війни, Тимошенко був одним з тих, хто підтримував модернізацію та відновлення Червоної армії. Він сприяв запровадженню нових підходів до управління військами, які допомогли армії стати потужнішою в роки війни. Його досвід у військових діях та організаційний талант зіграли важливу роль у подальших успіхах СРСР у боротьбі з нацистською Німеччиною.
Андрій Жданов (1896–1948)
Народився в Маріуполі, був видатним радянським партійним діячем, який керував ідеологічною політикою в СРСР під час сталінського періоду. Він керував розробкою жорсткої цензури та ідеологічного контролю над мистецтвом і літературою. Жданов розпочав так звану «Ждановщину» — кампанію проти західного впливу та свободи вираження в культурі, що торкнулася багатьох українських інтелектуалів і митців.
Родіон Малиновський (1898–1967)
Видатний радянський воєначальник українського походження, народжений у Херсонській губернії, Маршал Радянського Союзу (1944), дворазовий Герой Радянського Союзу, Міністр оборони СРСР (1957–1967). Він був одним із ключових військових командирів під час Другої світової війни і зробив значний внесок у повоєнне зміцнення обороноздатності СРСР.
Під час Великої Вітчизняної війни Малиновський керував різними фронтами, включаючи Південний, Південно-Західний та 2-й Український фронт. Він відіграв ключову роль у перемозі під Сталінградом, командуючи військами, які оточили і знищили німецьку 6-ту армію. Також брав участь у визволенні України, Молдови та Румунії. Малиновський командував радянськими військами у Центрально-Східній Європі, зокрема під час боїв за визволення Угорщини, Чехословаччини та Австрії. Його війська брали участь у взятті Будапешта та Відня.
Після війни Родіон Малиновський залишався на ключових військових посадах. У 1957 році він став Міністром оборони СРСР, очолюючи цей пост до своєї смерті в 1967 році. Його діяльність сприяла модернізації збройних сил і зміцненню військової могутності Радянського Союзу в роки "холодної війни".
Андрій Гречко (1903–1976)
Радянський воєначальник українського походження, який обіймав посаду Міністра оборони СРСР з 1967 до своєї смерті в 1976 році. Маршал Радянського Союзу (1955), Герой Радянського Союзу та дворазовий Герой Соціалістичної Праці.
Андрій Гречко відіграв важливу роль у військовій історії СРСР як один із провідних стратегів холодної війни. Його політика сприяла зміцненню радянської армії та її ролі на міжнародній арені. Він був одним із найвпливовіших українців у військовій ієрархії СРСР, залишивши свій слід у розвитку обороноздатності Радянського Союзу.
Леонід Брежнєв (1906–1982)
Радянський державний діяч українського походження, народжений на Дніпропетровщині, який обіймав посаду Генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу з 1964 по 1982 рік. Він був однією з найвпливовіших фігур у радянській політиці і керував країною в період стабільності, відомий як "брежнєвська епоха".
За часів Брежнєва економіка СРСР демонструвала відносну стабільність, але згодом почався період застою. Незважаючи на певний ріст на початку його правління, економічна система не реформувалася, що призвело до сповільнення розвитку і накопичення проблем, які країна не змогла вирішити в майбутньому.
Брежнєв активно розвивав радянський вплив у світі. За його правління були підписані угоди щодо контролю над озброєннями, такі як договори SALT I і SALT II зі США. Водночас СРСР підтримував соціалістичні режими по всьому світу, особливо в Африці та Азії.
Одна з важливих характеристик його зовнішньої політики — так звана Доктрина Брежнєва, яка передбачала, що СРСР має право втручатися у внутрішні справи соціалістичних країн, якщо їхній політичний курс загрожує соціалістичному блоку. Ця доктрина була застосована під час придушення Празької весни в Чехословаччині в 1968 році.
Під керівництвом Брежнєва Радянський Союз продовжував активно розвивати космічну програму, досягнувши успіху в запусках автоматичних станцій на Венеру і Марс. Це закріпило статус СРСР як одного з лідерів космічної гонки.
Брежнєв був фігурою, яка символізувала стабільність, але також і застій в економіці та суспільному житті СРСР. Він закріпив радянську систему управління без радикальних реформ, що в кінцевому підсумку призвело до системної кризи, яка спалахнула після його смерті.
Костянтин Черненко (1911–1985)
Радянський державний і партійний діяч, батьки якого – українці. Генеральний секретар ЦК КПРС і Голова Президії Верховної Ради СРСР з лютого 1984 до своєї смерті в березні 1985 року. Він прийшов до влади після смерті Юрія Андропова і був однією з останніх фігур "старої гвардії" радянського керівництва.
Політика Черненка відзначалася консервативністю і поверненням до жорсткої ідеології радянських часів Брежнєва. Він прагнув стабілізувати систему, уникнути радикальних змін і зберегти контроль партії. При ньому спроби реформування, які почалися під Андроповим, були зупинені.
У зовнішній політиці Черненко підтримував жорсткий курс щодо відносин із Заходом, включаючи продовження військових дій у Афганістані та конфронтацію в контексті "холодної війни". Проте він також висловлював бажання покращити діалог із США з питань контролю над озброєннями, хоча досягти суттєвого прогресу йому не вдалося.
Костянтин Черненко запам'ятався як останній представник старого партійного апарату, чиє правління стало символом занепаду радянської системи. Його консервативний підхід не зміг вплинути на системні проблеми, і його смерть у березні 1985 року відкрило шлях для нових лідерів, таких як Михайло Горбачов, який розпочав політику реформ (перебудови) і кардинально змінив курс СРСР.
Віталій Федорчук (1918–2008)
Радянський і український державний і військовий діяч, народжений у Київській губернії, один із ключових керівників органів держбезпеки СРСР. Федорчук зробив значний вплив на розвиток і функціонування КДБ та МВС СРСР у 1970-1980-х роках.
У 1970-х роках Федорчук був призначений головою КДБ України. На цій посаді він активно займався боротьбою проти дисидентів та націоналістичних рухів, зокрема переслідуванням українських правозахисників і культурних діячів. Федорчук був відомий своїми жорсткими методами роботи, що відповідало загальному курсу на придушення опозиції в СРСР.
У 1982 році, після смерті Леоніда Брежнєва, Федорчука призначили головою Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР. Хоча його перебування на цій посаді було коротким (менше року), він залишався однією з найвпливовіших фігур у радянській системі безпеки.
У 1983 році Федорчука призначили Міністром внутрішніх справ СРСР. На цій посаді він відповідав за контроль над правоохоронними органами та придушення політичних і соціальних протестів. Відомий своєю прихильністю до жорстких методів, він продовжував лінію на підтримку тоталітарної системи.
Наукові та культурні діячі
Віктор Буняковський (1804–1889)
Відомий російський і український математик, урродженець Подільської губерніїї – сучасної території Південно-Західної України, який зробив значний внесок у розвиток математичного аналізу, теорії чисел та теорії ймовірностей. Він також мав вплив на формування освіти та наукового життя Російської імперії у другій половині XIX століття.
Буняковський займався різними галузями математики, зокрема теорією чисел, математичним аналізом та механікою. Він зробив вагомий внесок у непряме доведення теореми Піфагора і розробив формулювання важливих нерівностей у теорії чисел, які пізніше стали відомими як "нерівність Коші-Буняковського" (відомі у світі як нерівність Коші-Шварца). Його праці в теорії ймовірностей також мали суттєвий вплив на розвиток статистики.
Окрім своєї наукової діяльності, Віктор Буняковський активно займався реформою освіти. Він пропонував нові підходи до навчання математичних дисциплін, які вважалися революційними на той час. Буняковський також був віцепрезидентом Імператорської академії наук, де впливав на розвиток наукових досліджень та просування математики в Російській імперії.
Михайло Остроградський (1801–1862)
Видатний український математик і фізик, народжений на території сучасної Полтавської області, який зробив великий внесок у розвиток математичного аналізу, механіки та теоретичної фізики. Остроградський є одним із найвизначніших учених свого часу, і його праці заклали основи для багатьох галузей науки.
Остроградський зробив великий внесок у розвиток теорії інтегралів. Його найвідоміше відкриття — "формула Остроградського" — застосовується в обчисленні інтегралів від векторних полів і є основою для багатьох розрахунків у фізиці та математиці. Вона використовується для обчислення потоку векторного поля через поверхню і є фундаментальною у векторному аналізі.
Остроградський мав значний вплив на розвиток математичної науки у Російській імперії та у світі. Його формули і методи знайшли широке застосування у фізиці, зокрема в механіці, електродинаміці та термодинаміці. Він також був педагогом і підготував ціле покоління вчених, які продовжили його наукові дослідження.
Юрій Кондратюк (справжнє ім'я — Олександр Шаргей; 1897–1942)
Видатний український інженер, вчений і піонер космічної техніки, народжени й Полтаві. Його дослідження та ідеї стали основою для розвитку космічної науки, зокрема, під час підготовки американської програми " Аполлон", яка здійснила висадку людини на Місяць. Кондратюк зробив важливий внесок у теорію космічних польотів і залишається однією з найбільш впливових фігур у цій галузі.
Хоча його ідеї спочатку не отримали визнання, праці Кондратюка стали основою для майбутніх досліджень у космічній науці. Американські інженери, зокрема, Джон Хуболт, використовували концепції Кондратюка під час підготовки місії "Аполлон".
Крім того, Кондратюк зробив внесок у розвиток енергетики, працюючи над проєктами вітрових електростанцій. Він розробив кілька ідей для використання енергії вітру, випереджаючи час у своєму прагненні до використання відновлюваних джерел енергії.
Сергій Корольов (1907–1966 )
Уродженець Житормира, видатний український та радянський вчений, інженер і конструктор, якого називають "батьком радянської космонавтики". Корольов був ключовою фігурою в радянській програмі освоєння космосу та зробив значний внесок у розвиток ракетної техніки, що призвело до першого польоту людини в космос.
Під керівництвом Корольова в 1957 році Радянський Союз запустив перший штучний супутник Землі — "Супутник-1", що стало початком космічної ери. Це досягнення стало потужним проривом у науці та підтвердило статус СРСР як космічної наддержави.
12 квітня 1961 року Корольов керував запуском космічного корабля "Восток–1", на борту якого Юрій Гагарін став першою людиною, яка здійснила орбітальний політ навколо Землі. Це було одне з найважливіших досягнень космічної програми СРСР і символізувало величезний науково-технічний прорив.
Ігор Сікорський (1889–1972)
Українсько-американський авіаконструктор, винахідник і підприємець, народжений у столиці - Києві, який став піонером у галузі авіації та розробником перших успішних гелікоптерів у світі. Він зробив великий внесок у розвиток авіаційної техніки як в Україні, так і в США, де його компанія Sikorsky Aircraft стала провідним виробником гелікоптерів.
Ігор Сікорський став піонером в авіації, його розробки вплинули на розвиток авіаційної техніки у всьому світі. Він зумів поєднати технічні інновації з комерційним успіхом. Гелікоптери його конструкції використовуються по всьому світу в різних сферах: від рятувальних операцій до перевезення важких вантажів у важкодоступні місця. На його честь названо багато наукових і технічних установ, а також гелікоптерні майданчики та моделі.
Ігор Сікорський увійшов до історії як винахідник, який перетворив ідею вертикальних польотів на реальність, що змінило сучасний світ.
Сучасна Росія
Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році мільйони українців залишилися на території Російської Федерації, і вони продовжують відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному та соціальному житті країни. За деякими оцінками, близько 5-10% вищих військових керівників сучасної Росії мають українське походження, враховуючи політичні й культурні зв'язки між двома країнами до 2014 року.
Валентина Матвієнко (нар. 1949)
Народжена на території Хмельницької області, російська політична діячка українського походження, одна з найвпливовіших жінок у російській політиці. З 2011 року вона обіймає посаду голови Ради Федерації, що робить її третьою за рангом особою в системі державної влади Російської Федерації.
На початку своєї кар'єри вона працювала в комсомольських органах, а пізніше — в дипломатії. З 1991 по 1998 роки Матвієнко була послом Росії на Мальті та в Греції.
Повернувшись у Росію, Матвієнко почала політичну кар'єру, спочатку працюючи на різних державних посадах. У 2003 році вона була призначена губернатором Санкт-Петербурга і обіймала цю посаду до 2011 року. Під її керівництвом місто отримало значне фінансування від федерального бюджету, і було реалізовано кілька великих інфраструктурних проєктів.
У 2011 році Валентину Матвієнко було обрано головою Ради Федерації — верхньої палати парламенту Росії. На цій посаді вона стала однією з найвпливовіших політиків Росії, маючи вплив на законодавчий процес та внутрішню політику країни.
Матвієнко відома як лояльний союзник президента Володимира Путіна. Вона відіграє ключову роль у підтримці стабільності в парламенті та забезпечує підтримку важливих законодавчих ініціатив Кремля. Її діяльність також пов'язана з дипломатією, оскільки вона представляє інтереси Росії на міжнародних форумах і зустрічах.
Матвієнко часто зазнає критики за підтримку урядових рішень, які обмежують свободу слова і зібрань, а також за жорсткий контроль над політичною опозицією. Вона є прихильницею державної політики в анексованому Криму та часто виступає на підтримку дій російського уряду.
Олександр Лебедь (1950–2002)
Олександр Лебедь, уродженець України – Сумської області, був російським генералом і політиком, відомим своєю діяльністю під час Чеченської війни та на посаді губернатора Красноярського краю. Лебедь був харизматичною фігурою, і його називали можливим претендентом на пост президента Росії у 1990-х роках. Його українське походження ніколи не стояло на заваді його кар'єрі в Росії, і він залишив свій слід як у військових колах, так і в політичних структурах країни.
Сергій Шойгу (нар. 1955)
Російський політик і військовий діяч, мати якого має українське походження. Обіймає посаду Міністра оборони Російської Федерації з 2012 року.
Свою політичну кар'єру Шойгу розпочав у 1990-х роках, коли його було призначено головою Міністерства з надзвичайних ситуацій Росії (МНС), де він залишався протягом двох десятиліть. Його управління над міністерством зробило його популярною фігурою в Росії, і в 2012 році він був призначений Міністром оборони Росії.
Під керівництвом Шойгу Міністерство оборони Росії здійснило кілька важливих реформ, спрямованих на модернізацію збройних сил. Шойгу відіграв ключову роль у посиленні російської військової присутності за кордоном, зокрема під час анексії Криму в 2014 році та участі в сирійському конфлікті. Він також стоїть за кількома військовими навчаннями та модернізацією оборонних технологій Росії.
З 2022 року Шойгу відповідає за керівництво російськими військами під час вторгнення Росії в Україну. Його дії як міністра оборони, а також стратегічні рішення, пов'язані з цією війною, зазнали значної критики як усередині країни, так і на міжнародній арені.
Сергій Кирієнко (нар. 1962)
Російський державний діяч українського походження, мати якого – українка, випускниця Одеського економічного інституту, який відіграє важливу роль у сучасній політиці Росії. Його кар'єра почалася ще в 1990-х роках, коли він став одним із наймолодших прем'єр-міністрів Росії ( 1998 рік). Однак його н айбільший вплив на сучасну Росію відбувся в наступні десятиліття, коли він обіймав високі посади в Кремлі.
Після уряду Кирієнко перейшов до роботи в атомній галузі, ставши керівником "Росатому", де він значно посилив позиції Росії як світового експортера ядерних технологій. Під його керівництвом "Росатом" уклав численні міжнародні контракти, що зміцнило економічні позиції Росії у світі.
З 2016 року Кирієнко обіймає одну з ключових посад в Адміністрації президента Росії, де відповідає за внутрішню політику. Він керує реалізацією ключових політичних проєктів і виборчих кампаній. Кирієнко також відіграє значну роль у взаємодії з регіонами та забезпеченні стабільності політичної системи.
Останні роки Кирієнко став важливою фігурою у формуванні ідеології "руського світу", намагаючись посилити національну єдність і підтримку влади через контроль медіа і пропагандистські кампанії. Він займається курируванням ідеологічних та молодіжних проєктів у Росії, таких як "Росмолодь" і різні програми патріотичного виховання.
Роман Абрамович (нар. 1966)
Роман Абрамович, один із найбагатших людей Росії, також має українське походження по матері. Він відіграє значну роль у бізнесі та політиці Росії, бувши близьким до Кремля протягом багатьох років. Абрамович відомий своїм власництвом футбольного клубу "Челсі" та інвестиціями в різні галузі як у Росії, так і за кордоном. Його українське коріння підкреслює багатогранність його особистої історії в контексті російської бізнес-еліти.
Аркадій Ротенберг (нар. 1951)
Аркадій Ротенберг, один із найвпливовіших російських бізнесменів, має українське коріння, закінчив ВНЗ у Києві. Він є близьким другом Володимира Путіна з дитинства, а його компанії виконували ключові контракти на будівництво об'єктів, таких як Кримський міст після анексії Криму. Ротенберг став символом бізнес-еліти, яка підтримує російську політику щодо України, зокрема з економічної та інфраструктурної точки зору.
Олег Дерипаска (нар. 1968)
Олег Дерипаска — ще один впливовий бізнесмен з українськими коренями по матері, який є засновником і власником кількох ключових алюмінієвих компаній, таких як "Русал". Його вплив на російську економіку значний, оскільки він активно бере участь у міжнародних переговорах і підтримує російську промисловість. Як бізнесмен, Дерипаска демонструє приклад взаємодії українського походження та російського капіталу, маючи значний вплив на світовому ринку.
Висновки
За результатами дослідження стає чітко видно, що українці мали величезний вплив на управління Російською імперією та Радянським Союзом та навіть сучасною Росією. У кількох вирішальних періодах, коли вони фактично керували окремими регіонами, а іноді й всією державою. Це не просто формальні посади — їхні рішення та ініціативи формували політику, військові стратегії та культурне життя імперії та союзу.
Російська імперія: управління імперією українцями
-
Фактичне керівництво імперією через Розумовських. У XVIII столітті брати Олексій і Кирило Розумовські не тільки займали високі посади, а й контролювали політичне життя імперії. Олексій Розумовський, ставши фаворитом імператриці Єлизавети Петрівни, був не лише впливовим придворним, а фактично керував політичними процесами при дворі. Його брат Кирило, як останній гетьман Лівобережної України, зміцнював автономію України, проводячи політичні реформи, що суттєво впливали на державну систему імперії.
-
Керівництво освітніми реформами та культурне домінування. Павло Завадовський, перший міністр освіти Російської імперії, фактично створював основу для державної освітньої системи, яка функціонувала протягом століть. Українці також фактично очолювали Російську православну церкву в XVIII столітті: понад 70% вищих духовних чинів були вихідцями з України, що на практиці означало культурну та духовну домінацію українців у Росії.
Радянський Союз: українці на чолі держави
-
Микита Хрущов — фактичний лідер Радянського Союзу. Після смерті Сталіна в 1953 році Микита Хрущов, уродженець України, став фактичним керівником СРСР. Його політика десталінізації змінила курс розвитку всієї країни, зменшивши вплив репресивної політики та сприяючи лібералізації суспільного життя. Хрущов також започаткував космічну програму, яка під його керівництвом досягла першого польоту людини в космос. Таким чином, український лідер керував Радянським Союзом у найбільш критичний момент його історії.
-
Леонід Брежнєв. На відміну від Хрущова, сприяв стабільності, однак його правління увійшло в історію як "епоха застою". Брежнєв сприяв зміцненню впливу Радянського Союзу на міжнародній арені через контроль над озброєннями та підтримку соціалістичних режимів по всьому світу. Він також керував розвитком радянської космічної програми і закріпив державну централізацію. Обидва ці лідери українського походження тривалий час фактично керували Радянським Союзом, визначаючи політику держави та залишаючи значний слід в історії.
-
Колективізація та Голодомор. Лазар Каганович, український політик і близький соратник Сталіна, був однією з центральних фігур у проведенні колективізації, яка призвела до трагедії Голодомору в Україні в 1932–1933 роках. Його політичні рішення мали довготривалі наслідки для всієї радянської системи управління та контролю, особливо в сільському господарстві.
-
Українці у військовому керівництві. Під час Другої світової війни ключові воєначальники українського походження, такі як Семен Тимошенко та Родіон Малиновський, відігравали вирішальну роль у перемозі над нацистською Німеччиною. Вони не просто керували фронтами, а фактично приймали стратегічні рішення, що визначали успіхи СРСР на полі бою.
-
Космічний прорив за керівництвом українця. Сергій Корольов, уродженець Житомирщини, став головним конструктором радянської космічної програми. Під його керівництвом СРСР досяг успіхів у космосі, що зміцнило його позиції у глобальній холодній війні. Фактично, Корольов був рушієм однієї з найважливіших наукових програм радянської держави.
Сучасна Росія: продовження українського впливу
-
Валентина Матвієнко — одна з найвпливовіших осіб сучасної Росії. Голова Ради Федерації Росії Валентина Матвієнко, яка має українське походження, є однією з найвпливовіших фігур у російській політичній системі. Її роль у законодавчій владі забезпечує стабільність політичного режиму Володимира Путіна. Українка за походженням фактично керує законодавчим процесом у сучасній Росії.
-
Українське керівництво у військових операціях. Сергій Шойгу, чия мати має українське походження, є міністром оборони Росії та був головним керівником анексії Криму. Він також відповідає за військові операції в Україні з 2014 року, що підкреслює українське коріння серед керівників сучасних стратегічних рішень Росії.
Отже, українці в різні періоди фактично керували важливими напрямами розвитку Російської імперії, СРСР та сучасної Росії, здійснюючи значний вплив на політику, економіку, військові та культурні процеси. Вони формували ключові політичні парадигми, реформували державну систему та впливали на міжнародні відносини. Політичні діячі, такі як Безбородько, Розумовський і Калнишевський, визначали вектор розвитку імперії на десятиліття вперед, а культурні та релігійні діячі, як Зарудний і духовенство з України, формували архітектурний і духовний простір Росії. Українці, такі як Хрущов і Корольов, змінювали хід історії через десталінізацію та космічну гонку, тоді як Шойгу та Матвієнко продовжують впливати на сучасну політику Росії.
Автор: Мухіна Ліна
