Авторы публикации
Сучасна політична наука традиційно розглядає демократію як стійкий стан однойменного політичного режиму. Вона передбачає не лише проведення виборів, а й перманентне існування механізмів суспільної участі: діяльності партій, політичної конкуренції, свободи вираження думок, громадського контролю, можливості мирного протесту та регулярної взаємодії громадян з державними інститутами. Інакше кажучи, громадянин у демократичній системі має, в ідеалі, залишатися політичним суб'єктом не лише в день голосування, а й упродовж усього політичного циклу.
Однак існують політичні системи, в яких демократичні механізми зберігаються, але функціонують переривчасто. У певні — рідкісні — моменти громадяни отримують можливість реально впливати на владу, проте згодом ця можливість знову суттєво скорочується. Такими моментами можуть бути вибори, масові протести, політичні кризи або інші ситуації, в яких влада виявляється змушеною тимчасово розширювати простір суспільної участі.
Для опису подібної конфігурації нами пропонується поняття дискретної демократії. Під нею розуміється такий стан політичної системи, за якого демократична участь суспільства є переривчастою, «час-від-часною» та подієвою: вона виникає в окремих «політичних вікнах», після чого значна частина громадян знову виявляється відчуженою від безпосереднього ухвалення рішень.
Дискретна демократія не обов'язково є самостійним типом політичного режиму поряд із демократією чи авторитаризмом. Радше, це додаткова характеристика режиму, що дозволяє досліджувати сам ритм функціонування демократичних механізмів. Авторитарна, неліберальна, делегативна або постдемократична система можуть водночас мати також високий ступінь дискретності політичної участі.
Тому головне питання цієї концепції полягає не лише в тому, чи існує у громадян у принципі реальне право брати участь у політиці, а й у тому, як часто це право перетворюється на, знову ж таки, реальну можливість впливу на владу. Спробуймо розібратися в ситуації — як у теорії, так і на конкретних прикладах.
1. Теоретичні засади дискретної демократії
1.1. Демократія як безперервний політичний процес
У класичному розумінні демократія передбачає постійну політичну суб'єктність громадян. Вибори є лише одним із механізмів цієї системи. Після голосування громадянин не повинен зникати з політичного процесу: він зберігає можливість брати участь у діяльності партій і громадських організацій, звертатися до представників влади, висловлювати політичні вимоги, критикувати рішення держави та добиватися їх зміни, etc.
Отже, наявність виборів сама по собі ще не характеризує ступінь реальної демократичності політичної системи. Важливо, наскільки постійно, безперервно суспільство здатне використовувати наявні інститути для впливу на державну владу.
Саме тут виникає проблема політичного відчуження. Більшість може зберігати формальний статус джерела влади та державної легітимності, але фактично бути виключеною з процесу ухвалення рішень. Це та сама бодрійярівська «тінь мовчазної більшості»: її політична присутність (Dasein) існує формально й статистично, але далеко не завжди перетворюється на повноцінну політичну суб'єктність. При цьому політичне мовчання не можна автоматично вважати підтримкою влади або навіть простою лояльністю до неї. Воно може бути наслідком апатії, страху, відсутності альтернатив, недовіри до інститутів або переконання, що участь не здатна призвести до зміни результату.
У традиційному аналізі демократії увага зазвичай зосереджена на інститутах, правах і процедурах. Концепцією дискретної демократії пропонується додати до них ще один вимір — темпоральний (часовий). Політична система може мати формальні демократичні інститути, але надавати громадянам можливість реально користуватися ними лише спорадично. Саме цей часовий параметр стає центральним для пропонованого поняття.
1.2. Дискретність політичної участі
Ми з'ясували, що поняття дискретності дозволяє розглядати демократію з погляду часу. У стійкій демократії політична участь є постійним середовищем, тоді як за дискретної демократії вона проявляється у вигляді окремих епізодів. У певний момент політична система може (при)відкритися: настають вибори, стихійно виникає протест, відбувається політична криза або ухвалюється рішення, що викликає масову негативну реакцію. Суспільство мобілізується й на короткий період отримує можливість реально впливати на владу. Після завершення кризи простір участі знову звужується.
Дискретність не можна ототожнювати просто з низькою політичною активністю. Суспільство може бути політично пасивним, зберігаючи при цьому повноцінні інститути участі. Дискретність з'являється тоді, коли сама можливість реального впливу на владу стає епізодичною та нерегулярною.
Звідси випливає принципове положення пропонованої концепції: демократичний акт може бути водночас реальним і дискретним. Громадяни справді можуть змінити рішення влади за допомогою протесту, виборець справді може проголосувати проти чинної влади, а конкурентний кандидат справді може отримати підтримку. Але якщо подібна можливість виникає лише зрідка — контрольовано або взагалі випадково — і не перетворюється на постійний механізм контролю, демократія набуває того самого дискретного характеру.
1.3. Демократія як подія
В умовах дискретної демократії остання перестає бути постійним станом політичної системи й перетворюється на подію. Так вибори стають моментом, коли влада вкрай неохоче має вимушено звертатися до громадян як до джерела легітимності, а протест стає моментом безпосереднього тиску суспільства на власну державу.
Політична криза створює ситуацію, за якої влада на короткий час виявляється значно більш чутливою до суспільних вимог. Але після завершення такого критичного епізоду система знову закривається. Саме тому можна говорити про «демократію як подію», адже подія має початок і кінець. Вона виокремлюється з повсякденного політичного процесу і тимчасово змінює відносини між суспільством і владою.
Якщо громадянин може впливати на державу перманентно, постійно, безперервно, демократія є середовищем. Якщо ж такий вплив стає можливим переважно під час виборів, криз або протестів, демократія перетворюється на ізольовану подію.
2. Емпіричні прояви дискретної демократії
2.1. Росія: вибори як періодичне (при)відкриття закритої політичної системи
Парламентські вибори-2026 у Російській Федерації проходять в умовах суттєво урізаної, вкрай обмеженої політичної конкуренції. Більшість опозиційних кандидатів відсторонено від участі, а ліберальна та антивоєнна партія «Яблуко» офіційно знята з виборів через формальний суд. При цьому окремі представники партії продовжують брати участь у боротьбі за місця в одномандатних округах.
Це дозволяє розглядати російські вибори як свого роду періодичне (при)відкриття політичної системи. У звичайному політичному житті простір відкритої конкуренції в Росії значно обмежений. Однак у період виборів влада змушена звертатися до громадян як до джерела власної легітимації. Простіше кажучи, йдеться про акламацію: від громадян вимагається підтвердити, що влада — це влада.
У цьому сенсі вибори стають стресом для системи. На певний період держава має продемонструвати здатність чути суспільство, визнати наявність різних настроїв і надати громадянам хоча б обмежену можливість їх висловити. Однак сама наявність процедури голосування ще не означає рівності політичних можливостей. Якщо значна частина альтернатив виключається ще до моменту голосування, простір вибору виявляється структурно та інституційно обмеженим.
Саме тут проявляється дискретний характер російської політичної системи. Демократичний механізм не зникає повністю, але «вмикається» контрольовано й періодично. Він створює можливість вираження суспільного ставлення до влади, однак не перетворюється автоматично на постійний механізм контролю та коригування політичного курсу. Отже, російський випадок показує, що демократія може існувати як періодично вмиканий владою механізм легітимації, не стаючи постійною характеристикою політичного процесу.
2.2. Іран: право на вибір, обмежене системою
Іран до війни з США являв собою інший різновид дискретної демократії. Тут демократичні та недемократичні елементи інституційно вбудовані одне в одного й органічно доповнюють одне одного, утворюючи в синтезі ту саму унікальну модель ісламської республіки. У країні існують виборні президент, парламент і Асамблея експертів. Однак кандидати на вибори проходять попередню перевірку Радою вартових конституції. Остання складається з 12 членів: шість ісламських правознавців призначаються верховним лідером (Рахбаром), ще шість юристів затверджуються парламентом із числа кандидатів, запропонованих судовою владою — яка, своєю чергою, також призначається Рахбаром!
Рада здійснює перевірку кандидатів на виборах до парламенту та Асамблеї експертів. У результаті громадянин справді обирає — але робить це всередині заздалегідь сформованого простору політичних альтернатив. Саме тому іранський приклад дозволяє говорити про дискретне право народу на вибір. Вибори існують, вони можуть бути конкурентними й можуть мати реальне значення всередині допустимого політичного простору. Однак громадяни не отримують можливості вільно визначати всі параметри політичного устрою. Не кажучи вже про те, що верховного аятолу населення Ірану також не обирає.
Таким чином, дискретність в іранському випадку має не лише часовий, а й інституційний вимір. Громадянин регулярно отримує можливість брати участь у виборах, але сам простір допустимої конкуренції заздалегідь обмежується інституційним дизайном політичної системи.
2.3. Україна: «картонний» протест як дискретний механізм суспільного впливу
Український випадок принципово відрізняється від російського та іранського. Обмеження звичної політичної участі в Україні пов'язане, передусім, із повномасштабною агресією Російської Федерації та дією режиму воєнного стану. У цих умовах вибори не проводяться, а політична діяльність суттєво обмежена. Однак навіть відсутність виборів не означає зникнення суспільної політичної суб'єктності. Вона може проявлятися через інші форми — наприклад, через протести.
Особливо показовою є криза навколо антикорупційних органів влітку 2025 року. Після ухвалення закону, що розширював повноваження генерального прокурора щодо НАБУ і САП, в Україні почалися перші за час війни масові мітинги. Згодом законодавчі зміни переглянули, а незалежність НАБУ і САП було відновлено. Цей епізод важливий саме з погляду дискретної демократії. За відсутності можливості висловити ставлення до влади та її рішень за допомогою виборів частина суспільства використала протести — взагалі-то теж обмежені в умовах воєнного стану — як прямий механізм політичного впливу.
Важливо зазначити: протестувальники на «картонному Майдані» не можуть автоматично розглядатися як вираження позиції всього суспільства. Група активістів, близьких до грантових та антикорупційних кіл, і більшість населення — не одне й те саме. Однак політично значущим є сам факт того, що організована частина суспільства змогла справити прямий вплив на державне рішення в бік його скасування/зміни.
Аналогічний епізод стався влітку 2026 року, коли суспільні протести призвели до масштабних змін у воєнно-політичному керівництві України. Так, протестувальники домоглися звільнення головнокомандувача ЗСУ — і це в воюючій країні! Однак влада задовольнила їхні вимоги лише наполовину, адже ексміністра оборони Федорова так і не було повернуто на свою посаду. Тим не менш, ключовий висновок такий: в умовах відсутності виборів та іншої легальної політичної активності суспільний тиск через протест став головним каналом політичного зворотного зв'язку.
3. Дискретна демократія та схожі політологічні концепції
Найближчим до дискретної демократії є поняття імітаційної демократії. Однак ці концепції описують різні сторони політичної системи. Імітація вказує передусім на розрив між формальними демократичними інститутами та їхнім фактичним змістом. Дискретність відповідає на інше питання: як часто і в які моменти ці інститути реально дозволяють суспільству впливати на владу.
Тому демократичний акт, як ми вже зазначили вище, може бути водночас реальним і дискретним. Наприклад, протест здатен справді призвести до зміни рішення уряду. Це не обов'язково означає імітацію демократії. Але якщо суспільство здатне домогтися зміни рішення лише в рідкісні моменти масової мобілізації, така демократія залишається дискретною.
Схожість існує і з концепцією постдемократії Коліна Крауча. У класичній праці Post-Democracy Крауч аналізував послаблення масової політичної участі та посилення впливу політичних і економічних еліт. Однак постдемократія та дискретна демократія акцентують різні сторони політичного процесу. Постдемократія передусім описує зміну самої суті демократії (відхід від змісту в бік форми та ритуалу) і зміну балансів між суспільством, елітами та інститутами. Дискретна ж демократія звертає увагу на ритм і частоту політичної участі, відповідає на питання, якою є часова структура доступу суспільства до політичного (в)пливу.
Від неліберальної демократії дискретну також слід відрізняти. Неліберальність пов'язана, як ясно з назви, з обмеженням ліберальних принципів, прав меншин, незалежності інститутів і механізмів стримування влади. Дискретність же описує періодичність і стійкість суспільної участі.
Нарешті, може існувати й зв'язок дискретної демократії з концепцією делегативної демократії Гільєрмо О'Доннелла. У своїй класичній праці 1994 року О'Доннелл описував режими, в яких президент і парламент обираються демократично, але механізми подальшої підзвітності влади залишаються слабкими, а влада поступово наділяється надповноваженнями без зворотного зв'язку. І так, делегативна демократія може мати дискретний характер, якщо громадянська участь фактично концентрується навколо моменту виборів, після чого обрана влада отримує величезний простір для самостійних дій без огляду на суспільство.
Однак дискретна демократія, на наш погляд, усе ж ширша. Вона в принципі не вимагає президентської чи парламентської форми правління. Більше того: вона може проявлятися навіть в умовах, коли вибори тимчасово відсутні. Тобто дискретність демократії доцільно розглядати як самостійний термінологічний та аналітичний вимір, який при цьому здатен накладатися на різні типи політичних режимів.
4. Теоретична модель дискретної демократії
Для аналізу дискретної демократії можна виокремити кілька взаємопов'язаних параметрів.
Першим є частота «політичних вікон». Якщо громадяни мають постійні канали впливу, ступінь дискретності нижчий. Якщо такі можливості виникають лише під час виборів, криз або масових протестів, дискретність зростає.
Другий параметр — тривалість «політичного вікна». Електоральна кампанія може створювати простір участі на кілька місяців, а протест здатен змінити політичну ситуацію за кілька днів.
Третій параметр — широта допустимої конкуренції. Приклад довоєнного Ірану показує, що політична участь може бути цілком регулярною, але простір вибору заздалегідь обмежуватися інституційними фільтрами.
Четвертий параметр — результативність участі. Сам факт голосування чи проведення мітингу ще не означає високої політичної суб'єктності, не тотожний впливу. Важливим є питання про те, чи здатна участь змінити рішення влади або вплинути на них.
П'ятий параметр — соціальна концентрація участі. В умовах дискретної демократії дуже невелика, але добре організована й мотивована група може отримати в рази більший політичний вплив, ніж пасивна більшість. Тим не менш, цей вплив був і залишається тимчасовим і спорадичним.
Нарешті, необхідно враховувати ступінь інституціоналізації політичної участі. Чим більше політичний вплив залежить від виняткових обставин кризи, тим вищим є ступінь дискретності.
На основі вищесказаного дискретну демократію можна уявити як поєднання чотирьох станів, що чергуються між собою: політичної закритості, виникнення «вікна участі», короткочасної мобілізації та подальшого повернення до закритості й вкрай обмеженої або цілком відсутньої участі. Саме повторюваність цієї послідовності перетворює окремі епізоди на стійку характеристику політичного режиму.
5. Парадокс дискретної демократії
Головний парадокс дискретної демократії полягає в тому, що політична система може виглядати стабільною саме тому, що суспільна участь обмежена. Але відсутність протестів не обов'язково означає відсутність невдоволення, а відсутність політичної конкуренції — відсутність альтернативних поглядів. Якщо суспільство тривалий час не має можливості впливати на владу, політична напруга накопичується, а згодом проривається, стаючи для влади несподіванкою. Однак така «несподіванка» подібна до снігу взимку.
Саме тому відкриття навіть невеликого «політичного вікна» здатне призвести до непропорційно сильної соціальної мобілізації. У цьому полягає особливість дискретної демократії: що рідше суспільство має можливість бути почутим, то масштабнішим і вибухонебезпечнішим може стати кожен момент, коли влада буде змушена його почути.
Вибори в контрольованій політичній системі можуть ставати важливим каналом вираження невдоволення. Протест в умовах війни може тимчасово й обмежено компенсувати відсутність виборів. Обмежена конкуренція може давати громадянам можливість впливати на окремі напрями політики, не дозволяючи при цьому поставити під сумнів фундаментальні засади системи. У всіх цих випадках демократія існує не як постійне політичне середовище, а як подія. У всіх цих випадках демократія не безперервна, а дискретна.
6. Висновок
Підсумовуючи, концепція дискретної демократії дозволяє доповнити традиційний аналіз політичних режимів темпоральним виміром. Для розуміння характеру демократії недостатньо встановити наявність виборів, парламенту чи інших формальних інститутів. Необхідно також визначити, наскільки безперервно громадяни здатні користуватися своїми політичними правами та перетворювати участь на реальний вплив на державні рішення.
Дискретна демократія виникає там, де цей зв'язок між соціумом і владою стає переривчастим. Вона виникає, коли помирає класична публічна політика як простір безперервного діалогу між державою та суспільством. Громадяни отримують можливість впливати на державу не як постійно діючий політичний суб'єкт, а переважно в окремі моменти — під час виборів, криз, протестів або інших політичних подій.
Тому дискретна демократія не повинна сприйматися як ще одна назва для авторитаризму, імітаційної демократії, постдемократії, etc. Це радше характеристика ритму відносин між суспільством і державою. У повноцінній демократії громадянин залишається суб'єктом політики й після завершення виборів. У дискретній же демократії він може ставати суб'єктом лише на певний короткий період, після чого знову перетворюється в кращому разі на спостерігача, а в гіршому — і зовсім на об'єкт.
Звідси випливає основне визначення пропонованого поняття: дискретна демократія — це така конфігурація політичного режиму, за якої суспільство отримує реальну можливість впливати на владу не як постійно діючий суб'єкт, а переважно в окремих, обмежених темпорально або інституційно моментах.
Таким чином, центральне питання дискретної демократії полягає не лише в тому, чи має народ голос, а й у тому, як часто владі доводиться його чути. Саме проміжок між можливістю суспільства говорити та необхідністю влади слухати становить той простір, у якому виникає феномен дискретної демократії.
Микита Трачук, політолог УІП, спеціально для Українського Інституту Політики
