ПІДСУМКИ ТИЖНЯ: УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР (21–28 вересня 2026).

ПІДСУМКИ ТИЖНЯ:

УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР.

(21–28 вересня 2026)

Переговори Президента України Володимира Зеленського з Президентом США Дональдом Трампом 22 вересня на полях 81-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку не принесли конструктивного прориву в мирному врегулюванні й не прояснили перспектив енергетичного перемир’я між Україною та Росією. Попри заяви Трампа про можливість швидкого укладення угоди між Україною та РФ, конкретних узгоджених рішень щодо забезпечення енергетичного перемир’я, припинення вогню, графіка подальших зустрічей переговорних делегацій або передання Україні ліцензій на виробництво ракет-перехоплювачів для Patriot оголошено не було. Зустріч дала змогу зберегти політичний діалог і уникнути публічного загострення відносин між Києвом і Вашингтоном. Вочевидь, на цьому етапі Трамп воліє не доводити тиск на Україну щодо поступок до відкритого конфлікту, водночас публічно представляючи дипломатичний процес як поступове просування до миру в Україні. Така тактика має схожість із його підходом до ситуації навколо Ірану й може бути пов’язана з наближенням проміжних виборів до Конгресу в листопаді 2026 року. Адміністрації Трампа необхідно демонструвати зовнішньополітичну результативність, тоді як відкрите примушування Києва до угоди на російських умовах здатне створити додаткові електоральні ризики для президента й республіканців, зважаючи на те, що симпатії американського суспільства в російсько-українській війні залишаються переважно на боці України. По суті, і США, і Україна намагаються зберегти зовнішню політичну узгодженість, не змінюючи власних позицій і підходів. Показовою в цьому контексті є ситуація з ударами по російських НПЗ. Тоді як Трамп заявляє, що попросив скоротити їхню інтенсивність і нібито отримав згоду Зеленського, Київ, уникаючи прямої відмови, яка могла б призвести до публічної конфронтації з Вашингтоном, продовжує атаки на російські нафтові об’єкти.

Запуск «Карпатської вісімки» 18 вересня в Буковелі відображає прагнення України перетворити свій військовий досвід, оборонні технології та міжнародну значущість на регіональний політичний вплив. Київ розраховує створити платформу, на якій зможе виступати одним з ініціаторів і лідерів, одночасно розширюючи можливості залучення фінансування та регіональної інтеграції. Такий формат покликаний підвищити цінність України для ЄС і НАТО та зміцнити її переговорні позиції. На відміну від участі в наявних об’єднаннях як запрошеного партнера, тут Україна претендує на роль одного з архітекторів співпраці, що доповнює Вишеградську групу та Ініціативу трьох морів. Однак склад і результати першого саміту виявили розрив між українськими амбіціями та готовністю учасників до політичної консолідації. Із восьми країн лише чотири — Україна, Польща, Румунія та Сербія — були представлені на рівні глав держав або урядів. Підсумкову декларацію підтримали шість учасників, тоді як Чехія та Угорщина до неї не приєдналися. Це вказує на недостатнє узгодження інтересів і очікувань сторін на етапі підготовки ініціативи. Подальше пом’якшення позиції Угорщини та висловлена нею готовність брати участь у проєкті зберігають можливості для співпраці, але не усувають політичних розбіжностей. Контакт сербського керівництва з Володимиром Путіним після саміту також підкреслює, що участь у форматі не передбачає єдиної зовнішньополітичної лінії.

Результати виборів до Державної думи РФ (18–20 вересня 2026 року), за офіційними даними яких «Єдина Росія» отримала 57,83% голосів за партійними списками та 349 із 450 мандатів — 77,6% місць, зберігши конституційну більшість, дають Кремлю додаткову підставу представляти продовження так званої «СВО» проти України як схвалений виборцями курс. У політичному сенсі голосування за партію влади може трактуватися як непряма підтримка її воєнної політики, а результати виборів — використовуватися для внутрішньополітичної легітимації подальшого ведення війни.

На цьому тлі Москва продовжує посилювати силовий тиск на Україну, зокрема за допомогою повітряних ударів по її тилах. Тепер удари по Києву та Київській області набувають практично безперервного характеру: з кінця серпня фіксувалися хвилі по 2–3 безпілотники на годину, а за перші три тижні вересня Росія застосувала по всій Україні 2100 реактивних ударних дронів — у середньому близько 100 на добу. В атаках на Київ використовуються переважно реактивні «Герань-4» і «Герань-5»; остання, за даними ГУР, розвиває крейсерську швидкість 450–600 км/год, має дальність до 950 км і несе 90-кілограмову бойову частину. Поряд з енергетикою, промисловістю, складами, торгівлею та транспортом під удари потрапляє цифрова інфраструктура — дата-центри й обладнання операторів зв’язку. 23 вересня було пошкоджено інфраструктуру MiroHost, «Павутини», UTELS, «Домонету», Kievnet і Faust, а також дата-центр КВЦ «Парковий»; 25 вересня про пошкодження свого дата-центру повідомила «Датагруп», а 27 вересня удар припав на головний офіс «Київстару». За тиждень атаки на дата-центри спричинили перебої з інтернетом приблизно у 100 тис. користувачів Києва та області. Дефіцит засобів ППО України обмежує можливості захисту столиці, що дозволяє РФ завдавати ударів безпосередньо по її центру. Так, 28 вересня під удари потрапили будівля Національної академії наук України на вулиці Володимирській і медичний центр «Добробут» поруч із Конституційним Судом України. Особливістю нового витка обстрілів стає поєднання нічних нальотів із регулярними денними атаками, що збільшує навантаження на ППО, порушує роботу підприємств і транспорту та підвищує ризик масових жертв у години найбільшої активності населення.

Під атаки також потрапляє інфраструктура біля західного кордону України. 28 вересня безпілотник завдав удару в районі пункту пропуску «Ягодин» у Волинській області, на кордоні з Польщею. За попередньою інформацією, сам пункт пропуску не постраждав. У Люблінському воєводстві Польщі лунала тривога. Удари поблизу прикордонних переходів підвищують ризики для транскордонної логістики України та загалом посилюють напруженість і безпекові ризики на кордоні з країнами НАТО.

Війна коштує Україні 155 млрд доларів на рік — таку цифру озвучив прем’єр-міністр України Сергій Корецький. Це еквівалентно 72,4% номінального ВВП України за 2025 рік, який становив 214,23 млрд доларів. З урахуванням видатків самої України та допомоги партнерів за п’ять років війни сукупні витрати можуть перебувати в діапазоні 600–800 млрд доларів. При цьому 27 млрд доларів поточних потреб залишаються без джерел покриття. Дефіцит ресурсів частково компенсується шляхом реалізації державної фіскальної політики — підвищення податків, розширення податкової бази та посилення контролю за сплатою обов’язкових платежів. Таким чином, частину коштів, яких бракує, держава додатково стягує з населення та бізнесу, причому підвищення непрямих податків, зокрема ПДВ, переносить навантаження на споживачів через зростання цін. Розраховувати на збереження зіставних обсягів фінансування ще на тривалий термін як на гарантований сценарій було б нереалістично: бюджетні обмеження партнерів і можливі політичні зміни в країнах-союзницях підвищують ризики скорочення підтримки. Це посилює фінансову вразливість України та актуальність пошуку шляхів до завершення війни.

 

_________________________

 

Мирні переговори. Підсумки зустрічі Президента України Володимира Зеленського та Президента США Дональда Трампа на полях Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку.

22 вересня Володимир Зеленський і Дональд Трамп провели переговори, присвячені перспективам завершення війни, енергетичному перемир’ю та зміцненню української протиповітряної оборони. З американського боку в зустрічі брали участь держсекретар Марко Рубіо, міністр фінансів Скотт Бессент, спецпредставник президента Стів Віткофф і Джаред Кушнер; з українського — керівник Офісу президента Кирило Буданов, керівник Служби зовнішньої розвідки Рустем Умєров, міністр закордонних справ Андрій Сибіга, голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія та заступник керівника ОП Павло Паліса. Зеленський висловив сподівання на завершення війни до настання зими. Трамп позитивно оцінив дії українських військових і керівництво України, заявивши, що Київ і Москва зможуть досягти угоди.

У центрі переговорів були питання завершення війни та можливого енергетичного перемир’я між Україною та Росією. Зеленський висловив сподівання, що війну вдасться завершити до настання зими. Трамп позитивно оцінив дії українських військових, назвавши їх хорошими та здібними бійцями, і відзначив «здібне керівництво» України. Президент США заявив, що очікує укладення угоди між Києвом і Москвою, однак відмовився розкривати її можливі деталі. Президент США також припустив можливість нової зустрічі з Володимиром Путіним. Відповідаючи на запитання про можливість зустрічі російського лідера із Зеленським на полях G20 у Маямі, Трамп заявив: «Я знаю, що він зустрінеться. У нас уже була зустріч на Алясці. Думаю, він погодився б іще на одну. Щодо Маямі не знаю».

За підсумками переговорів Зеленський заявив, що Україна готова до будь-якого формату енергетичного перемир’я з Росією за умови взаємності. Він підкреслив, що США не просили Київ припиняти удари по російських об’єктах в односторонньому порядку. Сторони також обговорили можливість надання Україні ліцензій на виробництво ракет-перехоплювачів для систем Patriot. Зеленський повідомив про позитивне ставлення Трампа до питання ліцензій, але зазначив, що конкретної відповіді щодо постачання ракет не отримав. Конкретних узгоджених рішень щодо енергетичного перемир’я, припинення вогню, графіка подальших зустрічей переговорних делегацій або передання Україні ліцензій на виробництво ракет публічно оголошено не було. Зустріч дала змогу зберегти політичний діалог і пройшла без публічного загострення відносин між Києвом і Вашингтоном, однак прориву у врегулюванні не засвідчила.

Окремою темою стали українські удари по російських нафтопереробних заводах. Під час зустрічі Трамп відзначив їхній вплив на Росію та ціни на дизельне пальне. Уже після переговорів в інтерв’ю Fox News він заявив, що попросив Зеленського знизити інтенсивність таких атак і нібито отримав позитивну відповідь. При цьому наведене самим Трампом формулювання відповіді — «ми, мабуть, так і зробимо» — не означало безумовного зобов’язання. Зеленський зі свого боку раніше повідомив, що на закритих переговорах спроб змусити Україну припинити удари по НПЗ не було. 28 вересня президент України повідомив про нові удари по російських оборонних підприємствах і нафтових об’єктах у Краснодарському краї, завдані протягом останньої доби. Це можна розглядати як непрямий сигнал про збереження української тактики: Київ продовжує атаки, уникаючи прямої публічної відмови Трампу, яка створювала б додаткові політичні ризики у відносинах зі США.

26 вересня Трамп знову представив ситуацію як просування до угоди, припустивши її укладення «до настання важкої зими». Відповідаючи на запитання журналіста про те, чи обговорював він із Зеленським ракети для Patriot, президент США заявив: «Так. Я говорив, і він рухається далі, і Путін рухається далі. Колись — сподіваюся, у не надто віддаленому майбутньому, можливо, ще до настання важкої зими, вони укладуть угоду». При цьому Трамп не уточнив, про яку саме угоду йдеться — про мир, перемир’я чи часткове припинення вогню.

Вочевидь, на цьому етапі Трамп воліє зберігати контакт із Києвом, не доводячи тиск щодо поступок у мирному врегулюванні до відкритого конфлікту, й одночасно представляти дипломатичний процес як рух до миру. Одним із пояснень такої тактики може бути наближення проміжних виборів до Конгресу, які відбудуться 3 листопада 2026 року: адміністрації Трампа необхідно демонструвати зовнішньополітичну результативність, уникаючи враження, що Вашингтон примушує Україну до угоди на російських умовах. Американська громадська думка загалом зберігає більш прихильне ставлення до України: згідно з вересневим опитуванням Marquette, позитивно до неї ставляться 51% американців, негативно — 36%; 35% вважають військову допомогу недостатньою, а 32% — такою, що відповідає необхідному рівню. За цих умов відкритий тиск на Київ із метою домогтися поступок може створювати для Трампа й республіканців додаткові електоральні ризики. Збереження видимості просування переговорів за відсутності конкретних результатів дозволяє Трампу підтримувати образ президента-миротворця та відкладати політично витратні рішення.

 

«Карпатська вісімка»: амбіції України та можливості партнерів.

18 вересня 2026 року в Буковелі відбувся перший саміт ініційованої Україною «Карпатської вісімки» — регіональної політико-економічної платформи, покликаної об’єднати Україну, Польщу, Румунію, Словаччину, Чехію, Угорщину, Австрію та Сербію. Київ розглядає цей формат як інструмент закріплення країни в Центральній Європі та демонстрації її зрослої військово-політичної ваги ще до формального вступу до ЄС. Україна розраховує перетворити свій військовий досвід, оборонні технології та міжнародну значущість на регіональний вплив, одночасно розширюючи можливості залучення фінансування та інтеграційної співпраці. За задумом ініціаторів, платформа має доповнювати Вишеградську групу та Ініціативу трьох морів, надаючи Україні можливість виступати одним з архітекторів і лідерів регіональної взаємодії. Поки йдеться про формування політико-економічної платформи, а не про повноцінну міжнародну організацію.

Однак склад і результати першого саміту виявили розрив між українськими амбіціями та готовністю учасників до політичної консолідації. Із восьми заявлених країн лише чотири — Україна, Польща, Румунія та Сербія — були представлені на рівні глав держав або урядів. Підсумкову декларацію підтримали шість країн; Угорщина та Чехія до неї не приєдналися. Відмінності в рівні представництва та повноваженнях делегацій вказують на недостатнє попереднє узгодження статусу нового формату й зобов’язань його учасників.

Найбільш публічно розбіжності проявилися у відносинах з Угорщиною. Угорський МЗС заявив, що тимчасовий повірений у справах країни в Україні лише «зазирнув» на захід у Буковелі, не мав повноважень на участь у переговорах і не підписував підсумкової декларації. Прем’єр-міністр Петер Мадяр порівняв ситуацію із «сільським футболом», коли команду сформували, а учасника записали до неї без його згоди. Таким чином, присутність дипломата не означала офіційного приєднання Будапешта до ініціативи. Водночас пізніше Угорщина пом’якшила позицію та висловила готовність брати участь у проєкті. Це зберігає можливість її залучення до практичної співпраці, хоча й не усуває початкових розбіжностей щодо процедури створення платформи.

Чехія брала участь у саміті, але її делегація не мала повноважень для підписання підсумкової декларації від імені держави. Прагу представляли віцеспікер Сенату та представники регіональної влади, які обговорювали бізнес-проєкти, транскордонну співпрацю, екологію та логістику. Тому відсутність чеського підпису відображає передусім обмежений мандат делегації та неузгодженість рівня політичної участі. У поєднанні з угорськими запереченнями, стриманою позицією Словаччини та відсутністю вищого керівництва Австрії це обмежило можливості представити перший саміт як створення консолідованого об’єднання восьми держав.

Попри ці обмеження, особиста участь Президента Сербії Александара Вучича стала для Києва помітним тактичним результатом. Белград, який традиційно підтримує тісні відносини з Москвою, продемонстрував готовність безпосередньо співпрацювати з Україною та європейськими сусідами в межах нової регіональної платформи. Для Києва це розширює коло партнерів за межі держав, які послідовно підтримують українську позицію, а для Москви може означати послаблення її здатності визначати зовнішньополітичний вибір Сербії.

Однак подальший контакт Вучича з Володимиром Путіним окреслив межі цього зближення й може розглядатися як крок назад після демонстративної участі в українській ініціативі. Белград прагне одночасно зберегти особливі відносини з Росією, європейську перспективу та доступ до інфраструктурних, енергетичних й інвестиційних проєктів за участю України. Сербія не приєдналася до антиросійських санкцій, тому її участь у «Карпатській вісімці» слід розглядати передусім як продовження політики балансування. Контакт із Путіним у цьому контексті виглядає як спроба компенсувати політичний ефект візиту до Буковеля та запевнити Москву в збереженні попередніх зв’язків. Таким чином, Київ домігся залучення Сербії, але не її зовнішньополітичної переорієнтації.

Найбільш предметна основа співпраці сформувалася навколо інфраструктури, енергетики та відновлення. На саміті було оголошено про понад 50 угод загальною вартістю понад 1 млрд євро, а також про ініціативи із закупівлі локомотивів і ремонту залізничних колій в Україні із залученням 100 млн доларів грантового фінансування. При цьому проявляється важливе структурне обмеження формату: політичну ініціативу висуває Україна, тоді як значна частина необхідних фінансових ресурсів та інституційних рішень залежить від ЄС і більш забезпечених партнерів. Тому реалізація заявлених проєктів визначатиметься готовністю учасників виділяти кошти й брати на себе конкретні зобов’язання.

 

Війна коштує Україні 155 млрд доларів на рік, що зіставно з 72,4% її ВВП за 2025 рік.

Прем’єр-міністр України Сергій Корецький в інтерв’ю ТСН 27 вересня заявив, що загальна потреба для ведення війни у 2026 році становить 155 млрд доларів. Ця сума включає видатки державного бюджету та пряму військову допомогу партнерів, зокрема постачання озброєння, техніки й боєприпасів.

При цьому для 27 млрд доларів із зазначеної суми джерела покриття поки не знайдено. Таким чином, ідеться про непокриту частину раніше заявлених потреб, а не про нові видатки, що виникли у вересні.

Масштаб цих потреб надзвичайно великий порівняно з можливостями української економіки: за даними Світового банку, номінальний ВВП України за 2025 рік становив 214,23 млрд доларів. Отже, річна потреба в забезпеченні війни еквівалентна майже трьом чвертям вартості всіх вироблених у країні товарів і послуг за минулий рік. Це співвідношення показує ступінь залежності продовження оборони від зовнішнього фінансування та постачання озброєння. На тлі фінансового дефіциту уряд шукає додаткові внутрішні й зовнішні ресурси.

Уряд України заклав підвищення ПДВ на 1 відсотковий пункт (із 20% до 21%) у проєкт державного бюджету на 2027 рік для формування спеціального страхового фонду, який компенсуватиме бізнесу активи, втрачені через воєнні дії. Передбачається, що початковий внесок України становитиме близько 1 млрд доларів, а залучення коштів партнерів дозволить збільшити фонд до 5 млрд доларів. Залучення близько 1 млрд доларів внутрішніх надходжень, які стануть початковим державним внеском до цього фонду, за словами Корецького, продемонструє міжнародним партнерам готовність України самостійно співфінансувати захист своєї економіки.

Із загальної суми дефіциту в 27 млрд доларів близько 7 млрд доларів Кабмін планує покрити шляхом жорсткого скорочення внутрішніх невійськових видатків. Уже призупинено фінансування низки культурних програм, дорожнього будівництва та деяких проєктів у межах «Планів стійкості».

З урахуванням витрат самої України та допомоги партнерів за п’ять років війни сукупні витрати країни можуть перебувати в діапазоні 600–800 млрд доларів. Розраховувати на збереження зіставних обсягів фінансування ще на тривалий термін як на гарантований сценарій було б нереалістично. Зміна урядів і парламентських більшостей у Франції, Німеччині, Великій Британії та інших країнах може призвести до скорочення допомоги або посилення умов її надання. Навіть використання заморожених російських активів здатне забезпечити лише обмежений у часі додатковий ресурс.

 

Соціологія.

Згідно з даними дослідження КМІС, проведеного 12–21 вересня 2026 року, головною проблемою, що непокоїть громадян України, стала корупція у владі — її назвали 50% респондентів. На другому місці — масовані ракетно-дронові удари — 40%, далі йдуть непрофесіоналізм і некомпетентність влади — 30%, низький рівень зарплат, пенсій та інших доходів — 28%, діяльність ТЦК — 24%, зростання цін — 23%, ситуація на фронті — 21%.

При об’єднанні відповідей 53% респондентів обрали або масовані ракетно-дронові удари, або ситуацію на фронті, або обидва варіанти одночасно. Таким чином, війна як сукупний чинник занепокоєння фактично перебуває на одному рівні з корупцією — 53% проти 50%. Однак якщо об’єднати корупцію та некомпетентність влади, то сукупний чинник невдоволення владою сягає 64% і вже перевищує чинник війни — 64% проти 53%.

Водночас 72% українців вважають, що за час повномасштабного вторгнення рівень корупції в країні зріс, і лише 6% говорять про його зниження. Решта або вважають, що ситуація не змінилася, або не змогли відповісти. Ці показники свідчать про накопичення суспільного роздратування не лише окремими корупційними скандалами, а й якістю державного управління загалом.

Особливо показовим стає питання політичної відповідальності глави держави. 72% українців вважають, що Президент В. Зеленський несе особисту відповідальність за корупційні дії свого оточення, тоді як 25% із цим не погоджуються. При цьому сприйняття відповідальності помітно корелює з рівнем довіри до Президента. Серед тих, хто «повністю довіряє» В. Зеленському, 16% вагаються щодо його відповідальності, а 3% вважають його відповідальним. Серед тих, хто «скоріше довіряє», 60% вважають, що Президент відповідальності не несе. У групі тих, хто «скоріше не довіряє», уже 57% вважають В. Зеленського відповідальним, 23% вагаються, а 19% не покладають на нього відповідальності. Нарешті, серед громадян, які «зовсім не довіряють» Президенту, 85% вважають його особисто відповідальним за корупційні дії оточення.

Корупція фактично стала в один ряд із війною серед головних чинників, що непокоять українців. При цьому сукупне невдоволення владою — через корупцію та некомпетентність — уже перевищує воєнні ризики: 64% проти 53%. Це вказує на загальне накопичення суспільного роздратування не лише окремими корупційними скандалами, а й якістю державного управління загалом. Показовою в цьому контексті є оцінка динаміки: 72% вважають, що за час повномасштабної війни рівень корупції зріс.

Водночас Президенту В. Зеленському дедалі складніше дистанціюватися від корупційних скандалів у власному оточенні, представляючи їх як дії окремих чиновників, про які глава держави нібито не знав. 72% громадян уже прямо покладають на Президента особисту відповідальність за корупційні дії його оточення. Тобто звична модель публічного дистанціювання глави держави від подібних епізодів стає дедалі менш ефективною.

 

Бойові дії.

На фронті тривають інтенсивні тактичні бої з атаками, контратаками та значними втратами, однак локальні просування сторін не призводять до суттєвої зміни лінії фронту й загального оперативно-стратегічного становища. За минулий тиждень формально фронт змінився на 12 км² на користь України, і зараз РФ контролює 117,031 тис. км², або 19,39% території України.

Лиманський напрямок — Донецька область. Українські контрнаступальні дії поліпшили становище ЗСУ на північних підступах до Лимана. Після звільнення Шандриголового та Дерилового й відновлення повного контролю над Дробишевим операція продовжилася північніше. 28 вересня командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький заявив про звільнення ще 51 км² у межах третього етапу операції «Вівальді». За його словами, ЗСУ звільнили Нове, Рідкодуб і Катеринівку, а також відновили контроль над Карпівкою та Новомихайлівкою.

Покровський напрямок — Донецька область. Російські війська продовжували локальне просування в районі Покровська та Мирнограда. На Добропільській ділянці тривають бої за село Добропілля та в районі Ганнівки. Оточення міста Добропілля немає; проникнення окремих російських груп на околиці не означає стійкого закріплення в місті.

Костянтинівський напрямок — Донецька область. Тривають бої в районі Костянтинівки, тиск на фланги та шляхи постачання українських підрозділів. Північніше бойові дії відбуваються в районі Олексієво-Дружківки, на підступах до Дружківки. Дружківка залишається під українським контролем. Контроль над Костянтинівкою, ймовірно, втрачено або він зберігається лише над незначною частиною міста, але українська сторона втрату міста поки не підтверджує.

Слов’янський напрямок — Донецька область. Російські війська атакують зі сходу в напрямку Слов’янсько-Краматорської агломерації. Основні ділянки боїв — Рай-Олександрівка та підступи до Миколаївки.

Оріхівський напрямок — Запорізька область. Російські підрозділи продовжують атаки на підступах до Оріхова. Новоандріївка, Новопавлівка та прилеглі ділянки залишаються районами нестійкого контролю й розширення сірої зони. Стійкого закріплення російських сил у самому Оріхові, згідно з наведеною оцінкою, не відбулося.

Стримування російського наступу в районі Лимана знижує загрозу просування до Слов’янська з півночі та є суттєвим оперативним досягненням України. За збереження поточної динаміки РФ, найімовірніше, не зможе до кінця року розпочати бої безпосередньо за Слов’янськ і Краматорськ, що дає ЗСУ додатковий час для зміцнення оборони агломерації.

 

Карти бойових дій.

(За даними Deep State map)

Донецька область.

            

 

Руслан Бортнік, Оксана Красовська

для Українського Інституту Політики

 

Друзі, нагадуємо, що для організацій, бізнесу та приватних клієнтів доступні додаткові аналітичні продукти Українського Інституту Політики: Weekly Intelligence Brief, Geopolitical Risk Reports, Executive Briefings, а також спеціальні аналітичні матеріали та прогнози за індивідуальним запитом. Для отримання додаткової інформації звертайтеся за адресою: uiamp2012@gmail.com або за телефоном: +38 (093) 757-75-65.