Минулої п’ятниці, 19 червня, інформаційний простір сколихнула заява, яка здатна без перебільшення докорінно змінити конфігурацію всієї війни. Президент Зеленський виступив із прямим ультиматумом на адресу Мінська. Приводом стала нібито наявність на території Білорусі (як стверджується, вздовж українського кордону) загадкових ретрансляторів на вежах, які, за заявами з Києва, допомагають російській армії коригувати удари по Україні. Олександру Лукашенку Зеленський дав тиждень на демонтаж цього обладнання. Якщо білоруський диктатор сам не прибере ворожу техніку — це зроблять Збройні Сили України, запевнив український президент.
Фактично йдеться про публічне оголошення права на військовий удар по території сусідньої країни. Жорсткість і безкомпромісність цієї заяви дисонує зі звичною риторикою, адже раніше з Києва постійно лунали абсолютно протилежні попередження про підготовку наступу з боку Білорусі. Але тепер ініціатива, схоже, переходить до рук України.
Ситуація додатково загострюється на тлі кривавого інциденту в Брянській області, де кілька днів тому невідомий БПЛА атакував автобус із білоруськими дітьми. Тоді загинула жінка-тренер. Мінськ і Москва однозначно звинуватили в ударі українську сторону, але Київ категорично заперечує провину, називаючи трагедію провокацією. Саме в цій атмосфері й пролунав ультиматум, який поставив Лукашенка перед дуже складним вибором.
Постає логічне запитання: чи почнеться пряма війна між Україною та Білоруссю, чи ми спостерігаємо за великою дипломатичною грою на межі фолу? Видання UA.News разом із експертами розбиралося в питанні.
Ретранслятори як привід: справжні цілі тиску на Мінськ
Перше, що впадає в око при аналізі заяв Зеленського — це розмитість формулювання щодо самих ретрансляторів. Жодної конкретики про їхнє точне розташування, технічні характеристики чи принципи роботи немає. Це створює широкий простір для інтерпретацій: від реального існування засекречених ворожих систем до використання цієї тези винятково як інформаційного приводу для легітимізації подальших дій.
Не варто скидати з рахунків і той факт, що разом із вимогою прибрати обладнання Зеленський чітко висловив невдоволення постачанням білоруського пального до Росії. І отут ми підходимо до, здається, куди більш зрозумілої і прагматичної площини.
Нафтопереробні заводи Білорусі, зокрема Мозирський та Новополоцький, є критично важливим елементом постачання паливно-мастильних матеріалів для російської армії. На відміну від не до кінця зрозумілих ретрансляторів, цей факт є загальновідомим і давно дратує українську сторону. Логіка тут може бути набагато глибшою, ніж коригування ворожих ракет і БПЛА. Цілком імовірно, що справжньою, хоча й не озвученою прямо, метою Києва є саме перекриття білоруської економічної паливної артерії, яка живить російську військову машину. Це особливо актуально в контексті системних українських ударів, які мають на меті виведення з ладу всієї нафтової промисловості РФ.
До того ж Білорусь тривалий час постачає до РФ не лише пальне, а й продукцію ВПК: шасі для ракетних комплексів, оптику, електроніку, тощо. Ультиматум щодо ретрансляторів може бути лише формальною верхівкою айсберга, інструментом примусу Лукашенка до розриву критично важливих торговельно-економічних зв’язків із Москвою.
Іншими словами, Київ міг би оголосити про перемогу без жодного пострілу, якщо Мінськ, навіть не визнаючи наявності ретрансляторів, піде на поступки у сфері, яка насправді болить українському керівництву. В такому разі ми маємо справу не з підготовкою до війни, а з класичним дипломатичним прийомом «взяття на понт», де ціна питання — не стільки військові об’єкти, скільки сама модель економічного союзництва Мінська з Москвою.
Пастка для Лукашенка: між Кремлем і Києвом
Олександр Лукашенко опинився в ситуації, яку без перебільшення можна назвати екзистенційною кризою його режиму. Впродовж всього періоду повномасштабної війни він свідомо грав роль «захисника Білорусі від конфлікту». Його політична легітимність всередині країни після 2020 року значною мірою тримається на обіцянці не втягнути білорусів у прямі військові протистояння. Ультиматум Зеленського руйнує цю конструкцію. Від Лукашенка вимагають фактично капітуляції перед Києвом і, що ще гірше для нього, розриву союзницьких відносин із Росією.
Виконання вимог Києва є de facto неможливим з огляду на глибинну залежність білоруської економіки від РФ. По-перше, НПЗ працюють на російській сировині. Відмова продавати пальне Москві означатиме миттєву зупинку виробництва та колапс одного з головних джерел надходження валюти до бюджету. По-друге, економічна система Білорусі настільки щільно інтегрована з російською, що спроба різко її розірвати призведе до катастрофічної кризи — а білоруси і так живуть, м'яко кажучи, не надто заможно. По-третє, піти на вимоги Зеленського означатиме втрату політичного капіталу «Бацьки» як людини з образом грізного, сильного, жорсткого лідера.
З іншого боку, прямий військовий конфлікт із Україною — це втілення найбільшого страху для білоруського керівництва. Роками пропаганда вибудовувала образ «мирної гавані», а тепер потрібно буде пояснювати людям необхідність воювати чи терпіти обстріли. До того ж стан білоруської армії, її боєздатність та, що найважливіше, низький рівень мотивації особового складу воювати проти українців добре відомі.
Лукашенко фактично затиснутий у лещатах. Виконати ультиматум означає підписати собі смертний вирок як суверенному політику та наразитися на гнів Путіна. Не виконати — ризикувати відкриттям фронту, до якого країна не готова ані військово, ані психологічно.
Повітряна війна чи повноцінний другий фронт: ризики для України
Відкриття другого фронту для ЗСУ, які й без того зазнають колосального тиску на сході та півдні, взагалі-то виглядає як військово-політичне самогубство. Розтягувати дефіцитні резерви на понад 1000 км додаткового кордону було б фатальною помилкою. Скоріше за все, в ОП це чудово розуміють.
Однак сценарій, який може розглядатися в Києві, не обов'язково передбачає класичне сухопутне вторгнення. Значно більш ймовірним є та чи інша форма «повітряної війни», тобто використання безпілотників та ракет. Йдеться про превентивні удари по конкретних об’єктах інфраструктури, логістичних вузлах, нафтобазах та заводах, які працюють на російський ВПК. Такий формат не вимагає масштабного перекидання піхоти й дозволяє уникнути виснажливих боїв за території.
Психологічний стан українського керівництва, яке після серії успішних ударів по російських НПЗ, портах і військових об’єктах у Криму явно перебуває на хвилі впевненості, також не варто недооцінювати. В медійному просторі заздалегідь почали розганяти тезу про те, що Лукашенко боїться та готовий вибачатися, що створює оманливе враження слабкості супротивника. Це підігріває авантюрні настрої.
Однак такий розрахунок може виявитися надто небезпечним. Якщо Київ сподівається, що мала чисельність білоруської армії не дозволить Мінську завдати відчутної відповіді, він може сильно помилятися. Навіть не вступаючи в масштабну сухопутну операцію, Білорусь у відповідь на агресію здатна створити для України серйозні проблеми. Передусім йдеться про можливість розміщення на своїй території додаткових російських ударних систем. Підлітний час ракет і дронів із території Білорусі до Києва чи західних областей України стане мінімальним, що різко знизить ефективність ППО (з чим і так є об'єктивні труднощі). Під постійною загрозою опиняться ключові логістичні шляхи, зокрема стратегічна траса Київ-Ковель, а також прикордонні переходи на західному кордоні, через які йде основне постачання зброї.
Крім того, не можна повністю виключати гіпотетичну домовленість Лукашенка про перекидання до Білорусі додаткових сил з РФ чи навіть КНДР, що повністю змінить баланс на північному напрямку. Саме тому потенційний удар по Білорусі — це не «легка прогулянка», а надзвичайно ризикована гра, ставки в якій можуть виявитися непропорційно високими.
Думка експерта
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік зазначає, що ризик нанесення ударів по Білорусі сьогодні дещо переважає вірогідність того, що цього не станеться.
«Очевидно, Україна вважає, що сьогодні Білорусь знаходиться в слабкій позиції. Крім того, Білорусь намагається позиціонувати себе як переговорний майданчик між Росією та Заходом — цей рух Білорусі Україна також намагається використати для того, щоб максимально відтягнути Мінськ від Москви, в ідеалі — вивести Білорусь з російської зони впливу. Звичайно, цього важко досягнути, але Україна намагається цю ситуацію використати хоча б для того, щоб добитися від Білорусі двох ключових речей. Перше — це припинення поставок нафтопродуктів, бензину і дизелю на територію Росії, оскільки Україна нанесла ефективні удари по нафтопереробним заводам РФ, що призвело до дефіциту пального в її європейській частині та в окупованому Криму. Крім того, враховуючи коротке плече поставок цієї нафти, вона відіграє значну роль для стабілізації ситуації на ринку нафтопродуктів в Москві, в європейській частині Росії. Тому Україна хоче, щоб Білорусь припинила постачати ці нафтопродукти на територію Росії, таким чином поглибивши в Росії паливний кризис.
Друге — Україна хоче, щоб Білорусь перестала надавати свою територію для розвідки та наведення російських дронів і ракет по українській території. Враховуючи ці моменти — думаю, Україна може нанести удари по білоруським НПЗ. Тим паче, що в свій час російська армія вторглася на територію України в тому числі саме з території Білорусі, тож формально Україна вважає себе в стані війни з Білоруссю, не зважаючи на те, що українське посольство продовжує працювати в Мінську. Все це може посилити паливну кризу в Росії, але це може призвести й до прямого військового зіткнення між українською і білоруською армією. Є висока вірогідність, що білоруські ЗС відповідатимуть ударами по території України, по важливим автомобільним і залізничним шляхам, які йдуть на північ і захід України. Та разом із тим навряд чи почнеться повноцінна сухопутна кампанія. В жодній з країн сьогодні немає достатніх сухопутних сил для масштабних кампаній — максимум для якихось прикордонних заворушень. Тому, на жаль, обмін ударами зараз вірогідний. Все знаходиться в руках перемовників», — впевнений Руслан Бортнік.
Резюмуючи, ультиматум Зеленського вивів загальну конфронтацію між Києвом і Мінськом на принципово новий рівень. Незважаючи на демонстративну рішучість, природа цієї заяви залишається подвійною. З одного боку, це може бути блеф, розрахований на те, щоб змусити білоруського диктатора припинити чи хоча б частково згорнути економічну підтримку російської армії під якимось формальним приводом. З іншого — цілком реальною є й підготовка до військового сценарію, який в Києві розглядають як можливість «вимкнути» ключового союзника Кремля шляхом повітряних атак.
Пряма повномасштабна війна між Україною та Білоруссю наразі не виглядає стовідсотково неминучою, оскільки обидві сторони в такому випадку можуть значно більше втратити, ніж здобути. Для України це ризик катастрофічного розтягування фронту та ударів по життєво важливій логістиці заходу й півночі. Для Лукашенка — крах його образу «захисника нації» та втягування у війну, яка загрожує його владі набагато більше, ніж будь-які протести ліберально налаштованих білорусів.
Однак небезпека поточного моменту полягає в тому, що логіка ескалації часто перемагає раціональний розрахунок. Інформаційний тиск і закритість процесу ухвалення рішень створюють ситуацію, де один необережний рух — реальний удар по білоруському об’єкту чи дзеркальна провокація на кордоні — здатен запустити некерований ланцюг подій. Чим все закінчиться і який вибір врешті зробить Лукашенко, стане зрозуміло вже за декілька днів.
