Бачення майбутнього в умовах війни. Між фронтом і тилом. Науковий збірник матеріалів круглого столу 13 жовтня 2026 року.

 

УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИКИ

 

Бачення майбутнього в умовах війни

Між фронтом і тилом

 

Науковий збірник матеріалів круглого столу

13 жовтня 2026 року

 

Київ 2026


 

Відомості про видання

Бачення майбутнього в умовах війни: між фронтом і тилом. Науковий збірник матеріалів круглого столу, проведеного Українським Інститутом Політики 13 жовтня 2026 року. Київ, 2026.

Збірник об’єднує вісім поданих текстів виступів, статей і тез, присвячених повоєнному суспільному договору, соціальним конфліктам, політичній відповідальності, парламентаризму, відновленню експорту та міжнародній стратегії України. Підходи авторів відображають різні оцінки послідовності реформ і зовнішньополітичних можливостей країни.

Упорядкування здійснено за матеріалами, наданими авторами. Тексти уніфіковано за структурою і типографікою; анотації та ключові слова, відсутні в оригінальних матеріалах, підготовлено редакційно. Фактичні дані та списки джерел відтворюють авторські подання і потребують остаточної звірки з авторами перед друком.

Погляди, висновки та пропозиції у матеріалах належать їхнім авторам. Послідовність публікацій має тематичний характер.

Інформація про захід: https://uiamp.org/uk/isled/v-uip-obhovoryly-maybutnye-ukrayiny-ta-novyy-suspilnyy-dohovir


 

Зміст

Передмова....................................................................................................................................................... 4

Розділ I. Суспільний договір та політичні інституції

Руслан Бортнік. Повоєнна Україна та новий суспільний договір......................................................... 5

Н. І. Крицкалюк, Д. О. Панкул. Як запобігти поглибленню соціальних конфліктів в українському суспільстві в умовах воєнного часу........................................................................................................... 9

О. І. Свідерська, О. І. Коцюбайло. Політична відповідальність як чинник формування безпекової держави......................................................................................................................................................... 11

Андрій Шидловський. Неолібералізм як делегітимізація інституту парламентаризму в Україні після війни.................................................................................................................................................... 13

Розділ II. Економічні засади відновлення

Анатолій Румянцев. Драйвери відновлення експортного потенціалу України................................ 17

Розділ III. Зовнішня політика та стратегічна суб’єктність

Оксана Красовська. Майбутнє України в умовах глобальної стратегічної самотності.................. 20

Олександр Лозовицький. Образ зовнішньополітичного майбутнього України: моделі, стратегії та тактика повоєнного відродження........................................................................................................ 23

Юрій Гаврилечко. Інтермаріум як умова переходу: геополітичний проєкт у контексті повоєнного відновлення України............................................................................................................. 26

Передмова

Круглий стіл «Бачення майбутнього в умовах війни: між фронтом і тилом», який Український Інститут Політики провів 13 жовтня 2026 року, поставив у центр дискусії зв’язок між завершенням воєнної фази, збереженням людей і спроможністю держави розвиватися. Питання повоєнного устрою не можна відкладати до невизначеної дати: рішення щодо прав громадян, демографії, економіки та безпеки потребують підготовки вже тепер.

Матеріали збірника не утворюють єдиної політичної програми. Їхня цінність полягає в тому, що автори пропонують різні рамки оцінки майбутнього. Руслан Бортнік пов’язує новий суспільний договір із відновленням прав, відповідальністю держави та вимірюваними результатами підтримки ветеранів і повернення громадян. Н. І. Крицкалюк і Д. О. Панкул розглядають запобігання соціальним конфліктам. О. І. Свідерська й О. І. Коцюбайло аналізують політичну відповідальність у формуванні безпекової держави, а Андрій Шидловський порушує проблему легітимності парламентаризму.

Анатолій Румянцев описує джерела відновлення експорту: капітал, кадри, інфраструктуру, енергетику й цифрові можливості. У матеріалах Оксани Красовської, Олександра Лозовицького та Юрія Гаврилечка увагу зосереджено на зовнішніх обмеженнях і варіантах міжнародної стратегії. Їхні висновки не тотожні: від розвитку внутрішніх опор суб’єктності до сценарного вибору зовнішньополітичної моделі й регіональної кооперації.

Збірник пропонує читачеві співставити ці підходи за практичними питаннями: які інституції виконуватимуть рішення, якими ресурсами вони володітимуть, як забезпечити рівність прав людей із різним досвідом війни та за якими показниками оцінювати відбудову. Саме така предметна розмова дає підстави для подальшої наукової дискусії й вироблення публічної політики.



 

Розділ I. Суспільний договір та політичні інституції

Повоєнна Україна та новий суспільний договір

Руслан Бортнік

Директор Українського Інституту Політики

Текст виступу

Анотація. У виступі запропоновано оцінювати повоєнні рішення за двома критеріями: збереженням української держави та захистом людей. Розглянуто відновлення конституційних прав після завершення воєнного стану, підготовку конституційної модернізації, підтримку ветеранів, повернення громадян, економічні пріоритети та міжнародну суб’єктність. Оновлений суспільний договір пов’язано з рівністю громадянських прав, відповідальністю посадових осіб і вимірюваними результатами повоєнного переходу.

Ключові слова: суспільний договір; повоєнний перехід; права людини; ветерани; відновлення.

Моє бачення майбутнього України починається з двох червоних ліній: збереження держави та захисту людей. Відповідно, кожну політичну пропозицію слід перевіряти простими запитаннями: чи робить вона Україну життєздатнішою і чи дає українцям більше шансів жити, розвиватися, залишатися вдома?

Можна зберегти державні символи, але втратити населення, економічну самостійність і здатність ухвалювати рішення. Тому наше завдання ширше за припинення бойових дій. Нам потрібен мир, який можна захистити, економіка, яка може його фінансувати, і суспільство, яке захоче в цій країні жити.

Сьогодні ми говоримо про погляд із фронту і тилу. Це різний досвід, але майбутня держава буде спільною. Якщо для одних вона стане простором привілеїв, а для інших — продовженням мобілізації та безправ’я, повоєнної стабільності не буде.

Перше питання права людини та Конституція

Я підтримую збереження всього закріпленого в Конституції змісту й обсягу прав та свобод. Війна не повинна стати приводом остаточно переглянути відносини між громадянином і державою на користь необмеженої влади.

Конституція вже містить необхідні запобіжники. Стаття 22 забороняє звужувати зміст та обсяг існуючих прав при законодавчих змінах. Стаття 64 допускає окремі тимчасові обмеження під час воєнного стану, визначаючи й права, яких обмежувати не можна. Стаття 157 забороняє змінювати Конституцію в умовах воєнного або надзвичайного стану та не допускає конституційних змін, які скасовують чи обмежують права і свободи.

Тому повнота прав після припинення воєнного стану має відновлюватися без очікування нової Конституції. Тимчасові обмеження повинні завершуватися разом із правовими підставами, які їх виправдовували. Безстрокова надзвичайність створює спокусу управляти суспільством через страх і винятки.

Водночас саму Конституцію потрібно модернізувати. Я пропоную орієнтир — приблизно через п’ять років після завершення війни. Це політичний горизонт для підготовки зрілих рішень. Нам потрібен час для повернення людей, відновлення конкурентної політики та оцінки того, які інституції витримали випробування.

За цей час слід підготувати відкритий конституційний процес із представництвом ветеранів, громад, науковців, бізнесу та українців за кордоном. Його предмет — розподіл повноважень, незалежний суд, дієве самоврядування, контроль над силовими структурами, захист людини в цифровому середовищі. Оновлення має відбутися за конституційною процедурою. Права людей повинні бути його незмінною основою.

Друге питання геополітична функція України

Україна має бути частиною європейського політичного простору. Це означає передбачувані правила, політичну конкуренцію, захист власності та інтеграцію в європейські інституції. Водночас нам необхідна власна функція в міжнародній системі, яка даватиме ресурси й переговорну вагу.

Я бачу Україну як безпекового та торговельного посередника. Безпекове посередництво тут означає здатність поєднувати інтереси партнерів через практичні механізми: спільне оборонне виробництво, захист транспортних маршрутів, розмінування, контроль озброєнь, моніторинг виконання домовленостей. Україна може стати одним із вузлів європейської безпеки, що з’єднує Балтійський і Чорноморський простори.

Торговельне посередництво — це порти, залізниця, переробка, енергетичні зв’язки та логістика між Європою, Кавказом і ширшими азійськими ринками. Для цього потрібні захищені маршрути, страхування ризиків, домовленості із сусідами та передбачувана митниця. Географія дає можливість. Дохід створюють інституції й інфраструктура.

Така роль має спиратися на сильну армію та власну економічну базу. Ми залишаємося стороною, яка захищає свій суверенітет. Посередницькі функції можливі там, де вони сумісні з нашою безпекою, європейськими зобов’язаннями та міжнародним правом.

Будь-які гарантії безпеки слід перевіряти на практиці: хто реагує на порушення, у які строки, якими силами і за які кошти? Власне оборонне виробництво, підготовлений резерв, захищена енергетика та запас критичних ресурсів мають зменшувати ризик того, що політична зміна в столиці партнера залишить нас беззахисними.

У перспективі стійкого мирного врегулювання Україна може бути учасником узгодження правил між європейським простором і східним сусідством. Наш інтерес — мати вплив на торгівлю та безпекові домовленості, які безпосередньо нас стосуються. Для цього європейська інтеграція має посилювати нашу дипломатичну спроможність і здатність пропонувати взаємовигідні рішення.

Наш довгостроковий інтерес — зробити стабільну Україну вигідною широкому колу держав і компаній. Якщо через нас проходять важливі торговельні потоки, тут працюють спільні виробництва, а наші технології посилюють партнерів, ціна нової агресії зростає. З’являються конкретні інтереси, які інші також готові захищати.

Третє питання ветерани та справедливість

Соціальні права ветеранів — борг держави за службу і втрати. Він має виражатися в гарантованому лікуванні, реабілітації, протезуванні, психологічній допомозі, доступному житлі та можливості повернутися до професійного життя.

Пропоную, щоб кожен ветеран мав персональний маршрут переходу до цивільного життя, одного відповідального координатора та зрозумілі строки отримання допомоги. Людина, яка повернулася з фронту, не повинна роками доводити різним установам право на підтримку.

Окрема увага потрібна родинам загиблих, зниклих безвісти, полонених та людям із тяжкими пораненнями. Для них припинення вогню не завершує наслідків війни.

Ці гарантії потребують багаторічного фінансування і парламентського контролю виконання. Обіцяти пільги без ресурсів — створювати новий конфлікт між державою та людьми. Ветеранська політика повинна давати можливість самостійно заробляти: через освіту, перекваліфікацію, доступ до підприємництва та справедливі правила працевлаштування.

Військовий досвід має відкрити шлях до державного управління, місцевої політики й бізнесу. Водночас спільна Республіка передбачає рівне громадянство. Повага до служби, особливі соціальні гарантії та демократичний цивільний контроль можуть і повинні співіснувати.

Четверте питання повернення українців

Люди порівнюють реальні життєві перспективи. Родина, яка має за кордоном школу для дитини, медицину й роботу, оцінюватиме, що її чекає після повернення. Патріотичний заклик має підкріплюватися відповіддю на ці питання.

Тому програма повернення повинна поєднувати безпеку, житло, зайнятість і доступ до послуг. Потрібні визнання отриманих за кордоном кваліфікацій, допомога дітям у навчанні, підтримка перенесення бізнесу та можливість заздалегідь знайти роботу в Україні.

Не можна будувати цю політику на покаранні за виїзд чи приниженні людей. Це підштовхуватиме їх остаточно розірвати зв’язок із країною. Українці, які поки залишаються за кордоном, можуть працювати з нашими університетами, інвестувати, відкривати ринки та брати участь у відновленні.

Важливо також забезпечити житло й роботу внутрішньо переміщеним людям. Державна політика має підтримувати тих, хто повертається, і тих, хто залишався. Конкуренція між ними за допомогу тільки поглибить суспільний розкол.

П’яте питання економіка відновлення

Відбудова має створювати здатність країни заробляти. Якщо ресурси підуть переважно на імпортні закупівлі та короткочасні будівельні роботи, ми відновимо об’єкти, але збережемо залежність від зовнішнього фінансування.

Потрібно поєднати оборонну промисловість, технології подвійного призначення, агропереробку, енергетику й логістику. Кожен великий проєкт слід оцінювати за українськими робочими місцями, податковими надходженнями, експортом і зниженням критичних залежностей. Партнерські інвестиції мають приносити технології та замовлення українським підприємствам.

Потрібні також прозорі умови зовнішнього фінансування. Слід розуміти, де грант, де кредит, хто отримує активи і хто сплачуватиме борг. Відновлення повинно збільшувати нашу здатність самостійно фінансувати державу. Це практичний вимір суверенітету.

Без незалежного суду, захищеної власності й передбачуваних податків капітал залишатиметься короткостроковим. Бізнес має розуміти, що його успіх не залежить від близькості до посадовця. А громади повинні отримувати ресурси та повноваження для власного розвитку.

Наука й освіта мають бути включені в ці виробничі зв’язки. Державні замовлення університетам і дослідницьким колективам повинні вирішувати конкретні завдання: від реабілітації до енергетичної стійкості. Молодь залишатиметься там, де бачить професійну перспективу.

Нова Республіка

Для мене це оновлений суспільний договір із збереженням правової тяглості держави. Громадянин виконує обов’язки, сплачує податки й бере участь у захисті країни. Держава забезпечує права, справедливі процедури та можливості розвитку. Посадовець відповідає за рішення, а закон однаково діє для всіх.

Найскладніше — не допустити війни за право визначати, хто є справжнім українцем. Фронт і тил, різні регіони, ветерани, переселенці та біженці мають різний досвід і спільні громадянські права. За конкретні злочини має бути індивідуальна відповідальність через суд. Колективна підозра руйнуватиме державу зсередини.

Повоєнна демократія потребує конкурентних виборів, вільних медіа та реальної можливості змінити владу. Підготовку до цього переходу, як і планування ветеранської підтримки та повернення людей, слід починати вже сьогодні.

Пропоную, щоб результатом нашої дискусії стала конкретна програма повоєнного переходу: відповідальні інституції, строки, ресурси та показники виконання. Через п’ять років після війни ми повинні оцінювати, скільки людей повернулося, як живуть ветерани, чи працює суд і наскільки самостійною стала наша економіка. На цій основі можна буде відповідально модернізувати Конституцію.

Наше стратегічне завдання — зберегти Україну як державу, захистити людей і створити умови, за яких вони самі обиратимуть пов’язувати з нею своє майбутнє.


 

Як запобігти поглибленню соціальних конфліктів в українському суспільстві в умовах воєнного часу

Н. І. Крицкалюк, Д. О. Панкул

Майор Н. І. Крицкалюк; курсант Д. О. Панкул

Тези

Анотація. У тезах виокремлено напрями соціальних конфліктів, які загострюються під час війни: відносини суспільства і влади, мобілізацію, соціально-економічні суперечності та різні погляди на подальший розвиток країни. Автори пропонують загальну антикризову стратегію, розвиток медіації та інших процедур врегулювання спорів, а також прямий діалог між владою і громадянами. Особливу увагу приділено підготовці до можливої повоєнної соціальної напруженості.

Ключові слова: соціальні конфлікти; війна; медіація; суспільна довіра; антикризова стратегія.

Суспільство це складне багатошарове утворення, засноване на сумісному договорі та постійній конкуренції, як запоруки розвитку. Українське суспільство не є винятком та також підпадає під це визначення, проте сутність його існування ускладнена війною та усіма супроводжуючими факторами. Соціальний конфлікт, є не від’ємною частиною розвитку та життя суспільства і його сутність на пряму залежить від обставин в яких існує суспільство в момент його виникнення. Україна, як демократична держава має плюралістичне суспільство із великим різноманіттям поглядів та думок та ту чи іншу події в країні. Проте саме умови воєнного стану часто радикалізують суспільну думку, що збільшує і так присутню напругу в середині суспільства на основі чого і виникає конфлікт.

Щоб запобігти поглибленню соціальних конфліктів, треба зрозуміти їх основні напрямки, передумови та структуру. Напрямки соціальних конфліктів в Україні: суспільство-влада, мобілізація-правові протиріччя, питання війни і миру, соціально-економічний розвиток, майбутній вектор руху держави. В середині цих напрямків існує велике різноманіття протиріч, проте існує загальна структура та спільні передумови які є характерними для кожного з цих напрямків. Передумови соціальних конфліктів в Україні, характеризуються : суспільною напругою, втомою та чутливістю до подій які потребують оцінки та критичного мислення. Загальна структура конфлікту: каталізатор (подія що стала причино протирічь), суб’єктивне сприйняття( ставлення до події певною суспільною групою), конфлікт та його перебіг, результат конфлікту.

Розглядаючи більш детально саму структуру конфлікту основними етапами коли ми можемо запобігти його розвитку та поглибленню, є каталізатор та перебіг конфлікту, а для недопущення таких конфліктів у майбутньому є аналіз суб’єктивного сприйняття та результату конфлікту.

Найкращим способом для усунення існуючого конфлікту та недопущення його поглиблення, є вироблення загальної антикризової стратегії та окремих стратегій за кожним з найбільш чутливих напрямків, чого зараз і потребує Україна найбільше. Для прикладу звернемося до досвіду партнерів, щодо каналізації та нівіляції соціальних конфліктів та протиріч. США, як держава багатонаціональна держава, великих масштабів, з активною зовнішньою політикою, є яскравим прикладом боротьби з соціальними конфліктами. Американці у цьому питання роблять найбільшу увагу на створені правових механізмів та інституцій. Окрім цього використовуються методи медіації та фасилітації, що формують систему ADR (Alternative Dispute Resolution), як альтернативу до класичних державних методів регуляції конфліктів.

Будь яке масштабне соціальне протиріччя формується на основі масових мікросоціальних конфліктів. Система ADR, як раз і має на увазі вирішення конфліктів на первинному етапі без застосування загальнодержавних механізмів. Проте треба не забувати про особливості українського соціуму в умовах війни, що вносять свої корективи в роботу над соціальними конфліктами. В умовах постійного стресу та загрози існування української державності, ми прекрасно розуміємо, що повне врегулювання та застосування всіх можливих заходів, щодо усунення протирічь у суспільстві можливе тільки після завершення війни, коли соціальна напруга спаде, на довоєнний рівень.

Можна зауважити що в Україні вже існують інституції які практикують питання медіації та вирішення конфліктів на всіх рівнях державної машини, до прикладу Військовий омбудсмен, Уповноважений ВРУ з прав людини, гарячі лінії міністерств та органів місцевого самоврядування та інші. Проте одного інституційного аспекту замало, Головним питанням поглиблення соціальних конфліктів в Україні є відсутність дій, що дають відповіді на питання суспільству, саме через слабкий прямий діалог між владою та громадянами, відсутність своєчасних прямих дій, щодо усунення пожеж у найпріорітетніших сферах суспільного життя, сприяють поглибленню конфліктів.

Реальні рішучі дії: кадрові зміни, показання суспільству, що конфлікт має значення і для влади, робота з суспільними групами учасниками конфліктів, створення відчуття того що суспільство почули та відображення цього у реальних зверненнях та громадян.

Отже Україні, як державі, що перебуває у стані війни, характерні внутрішньо соціальні конфлікти, їх поглиблення та швидкий розвиток, проаналізувавши, складові конфлікту та їх причини. а також досвід партнерів та особливості українського суспільства станом на зараз, у висновку треба зазначити, що запобігання поглиблення соціальних конфліктів в нашому соціумі, є важким та кропітливим процесом, у якому рівною мірою повинні брати участь, як держава так і суспільство, тільки налагодження прямого та стабільного діалогу, показанням реальних результатів вирішення конфліктів та аналізу попередніх конфліктів можуть створити умови для стабілізації суспільних протиріч або хоча б не поглибленню існуючих.

Список використаних джерел

1. «Соціальна згуртованість в Україні: тенденції за даними дослідження RESCORE», ПРООН в Україні 2024 рік.

2. Закон України Про медіацію від 16.11.2021 № 1875-IX.

3. «Social Cohesion in Ukraine: Trends based on RESCORE 2023 and SCORE 2021 Indices (Part I).»

4. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР.

5. Звіт ПРООН: «Оцінка впливу війни на людей», 2023 рік.

6. «Alternative Dispute Resolution Act of 1998». Public Law 105–315. 105th Congress, 30 October 1998.


 

Політична відповідальність як чинник формування безпекової держави

О. І. Свідерська, О. І. Коцюбайло

Тези

Анотація. У матеріалі політичну відповідальність розглянуто як умову підзвітності влади та дієвості рішень у сфері безпеки. Автори пов’язують стійкість держави з демократичним контролем, прозорістю, експертною обґрунтованістю рішень і довірою громадян. Обстоюється підхід, за якого розвиток безпекових інституцій поєднується з політичною відповідальністю за наслідки їхньої діяльності.

Ключові слова: політична відповідальність; безпекова держава; підзвітність; демократичний контроль.

Політичну відповідальність доцільно розглядати як вагомий чинник формування безпекової держави, оскільки це дає змогу забезпечувати підзвітність органів публічної влади, відповідність політичних рішень суспільним інтересам та ефективне реагування на безпекові виклики. В умовах тривалих воєнних і гібридних загроз політична відповідальність здебільшого перетворюється на своєрідний механізм зміцнення довіри до влади, суспільної консолідації та стійкості держави. Загалом поняття політичної відповідальності має доволі широке поле трактування. Наприклад, політичну відповідальність можна розглядати як систему політико-правових норм, яка передбачає можливість настання негативних наслідків для суб’єктів політики за неналежну реалізацію законодавчо визначених функцій та повноважень [1].

Як політичний інститут вона розглядається з позиції забезпечення реалізації нормативно-регулятивної спрямованості політичної діяльності [1]. На відміну від правової відповідальності, що функціонує у системі відносин «людина – норма», політична відповідальність виникає у системі «людина – виборець», якщо мандат отримано через вибори, або «людина – людина», якщо мандат отримано шляхом призначення [1]. Міра політичної відповідальності може визначатися через відсторонення від влади внаслідок неналежного виконання своїх функцій, навіть якщо в діях суб’єкта немає конституційного делікту [2]. Політична відповідальність дає можливість впливати на владу, забезпечувати відповідність політичного процесу вимогам суспільства, спонукати владу виконувати схвалені суспільством програми та умови «договору» між владою й суспільством [2].

Суб’єктивний характер політичної відповідальності пов’язують із залежністю від політичної та правової культури населення, практики оцінювання діяльності органів публічної влади та рівня розвитку політичної системи й політичних інститутів [3].

У контексті великої російсько-української війни політична відповідальність є тим важливим чинником, який поєднує оборонну спроможність держави з її інституційною стійкістю та демократичним розвитком, оскільки безпековий потенціал держави формується не лише через війську спроможність чинити опір ворогу, а й від якості державного управління, стійкості політичних інститутів, ефективності стратегічного планування та довіри суспільства до влади. Тому, на нашу думку, політична відповідальність має передбачати готовність представників влади відповідати за наслідки ухвалених рішень, забезпечувати їхню обґрунтованість і послідовність, а також своєчасно реагувати на суспільні потреби.

Прояви політичної відповідальності полягають у здатності передбачати ризики, оцінювати можливі наслідки політичних кроків і коригувати державну політику відповідно до змін безпекового середовища. Отже, політична відповідальність є не лише особистою характеристикою представника влади, а й необхідною умовою ефективного функціонування державних інституцій.

Важливо підкреслити, що формування безпекової держави передбачає не лише наявність розвинених інституцій сектору безпеки, а й забезпечення їх функціонування відповідно до демократичних принципів управління, прозорості та підзвітності. Ефективні системи безпеки мають функціонувати відповідно до демократичних норм, принципів належного врядування, прозорості та верховенства права, а підзвітність та ефективність безпекових інституцій свідчити про умови зниження ризику насильницьких конфліктів [6]. У цьому контексті політична відповідальність розглядається як складова організації та функціонування системи безпеки. Безпекова система охоплює не тільки збройні сили та правоохоронні органи, а й цивільні органи, відповідальні за нагляд і контроль, зокрема парламент, виконавчу владу та органи управління обороною [6].

Це дає нам підстави розглядати політичну відповідальність як механізм забезпечення належного взаємозв’язку між політичним керівництвом, інституціями сектору безпеки та суспільством.

У дослідженні Kruck A., Weiss M. проблематика безпекової держави розглядається через питання легітимності рішень у сфері безпеки, зокрема співвідношення політичної легітимності та експертного знання. Йдеться про питання, хто саме приймає безпекові рішення, на яких підставах вони приймаються та яким чином забезпечується їх легітимність [4]. Відповідно, політична відповідальність у сфері безпеки пов’язана не лише з наслідками вже ухвалених рішень, а й із відповідальністю за сам процес їх вироблення та обґрунтування, особливо коли йдеться про потребу поєднання політичної відповідальності та професійної експертизи. Саме тому підзвітність політичних суб’єктів має розглядатися як необхідна складова демократичного управління безпекою.

Для забезпечення політичного контролю та підзвітності у сфері безпеки також має значення взаємодія цивільних і військових інституцій. У дослідженні D. Nelson наголошується, що демократичний контроль над військовими та безпековими структурами дозволяє розглядати політичну відповідальність як один із механізмів узгодження діяльності безпекових інституцій із цілями демократичного управління [5]. Сучасний підхід до управління безпековими ризиками також передбачає прозорість процесу прийняття рішень, підзвітність відповідальних суб’єктів та здатність державних інституцій навчатися на попередньому досвіді [7].

Отже, на нашу думку, політичну відповідальність можна розглядати як один із механізмів інституційного забезпечення безпекової держави, що поєднує підзвітність політичної влади, демократичний контроль над безпековими інституціями, обґрунтованість політичних рішень та їх відповідність суспільним інтересам. Її реалізація створює умови для функціонування системи безпеки на засадах демократичного врядування, прозорості та відповідальності.

У підсумку хочемо зазначити, що безпекова держава формується не лише спроможністю протистояти загрозам, а й якістю політичного управління безпекою. Політична відповідальність у цьому процесі виступає механізмом, який забезпечує підзвітність суб’єктів прийняття рішень, демократичний контроль та відповідність безпекової політики суспільним інтересам.

Список використаних джерел

1. Малкіна Г. Інститути політичної відповідальності як елементи системи стримувань і противаг. Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. Філософія. Політологія. 2010. № 100. С. 48–51.

2. Самуйлік М. М. Політична відповідальність: специфіка, структура, функціонування: автореф. дис. … канд. політ. наук: 23.00.02 “Політичні інститути та процеси”. Одеса, 1997. 24 с.

3. Тарасенко Т. П. Поняття політичної відповідальності в контексті наукових досліджень із місцевого самоврядування. Теорія та практика державного управління. 2017. № 3 (58). С. 154–161.

4. Kruck A., Weiss M. The regulatory security state in Europe. Journal of European Public Policy. 2023. Vol. 30, No. 7. P. 1205–1229. DOI: https://doi.org/10.1080/13501763.2023.2172061

5. Nelson D. N. Armies, Security, and Democracy in Southeastern Europe. Armed Forces & Society. 2002. Vol. 28, No. 3. P. 427–454. DOI: https://doi.org/10.1177/0095327X0202800305.

6. Organisation for Economic Co-operation and Development. Security System Reform and Governance. Paris : OECD Publishing, 2005. DOI: https://doi.org/10.1787/9789264007888-en.

7. Organisation for Economic Co-operation and Development. Tracking Progress in the Governance of Critical Risks. Paris : OECD Publishing, 2026. DOI: https://doi.org/10.1787/66bcd7b0-en.


 

Неолібералізм як делегітимізація інституту парламентаризму в Україні після війни

Андрій Шидловський

Політичний психолог, помічник-консультант народного депутата України IX скликання

Наукові тези

Анотація. Автор аналізує кризу довіри до парламентаризму як складову ширшої зміни політичних ідеологій. У роботі розглянуто історичну роль демократичної легітимності, вплив глобалізації та ринкових цінностей, а також можливі наслідки цих процесів для повоєнної України. Окрему увагу приділено ставленню молоді до політичної участі та зв’язку між суспільною довірою й дієздатністю представницьких інституцій.

Ключові слова: парламентаризм; легітимність; неолібералізм; політична довіра; повоєнна Україна.

Abstract. This article explores the decline of parliamentarism in Ukraine and other democratic nations, attributing it to the broader crisis of democratic ideology under the influence of neoliberalism. The author argues that parliamentarism, historically rooted in the evolution of democracy from the 14th to 19th centuries, thrived as a mechanism of democratic belief, peaking in the 19th and 20th centuries amid the sacralization of politics. However, contemporary global trends, particularly globalization and the rise of market-driven neoliberalism, have eroded trust in collective ideologies like democracy, fostering individualism and political inertia. Drawing on sociological data, such as "The EP Youth Survey 2024," the study highlights youth disengagement from political processes, underscoring neoliberalism’s role in delegitimizing parliamentarism.

Актуальність питання. Сучасний світ інституту парламентаризму в Україні зазнає досить вагомого регресу, враховуючи останні соціологічні дослідження щодо підтримки громадянами інституцій публічної влади [1]. Дана проблематика стосується не тільки України, але й парламентаризму інших демократичних країн світу. Ключове тут питання полягає в наступному: «Яка головна соціально-політична детермінанта чи, які детермінанти до цього призвели?». Адже питання парламентаризму, це питання довіри до інституту публічної влади, що зачіпає собою довіру до демократії як політичної субстанціональності в цілому. А недовіра до ідеології демократії, може дати місце для більш авторитарних та тоталітарних ідеологій, що ми можемо спостерігати нині, враховуючи останні вибори до Європарламенту та в окремих країнах Євросоюзу.

І саме це питання виникне в Україні після повномасштабної війни з РФ, адже поки триває війна, ринкові світові цінності поступаються національній консолідації серед українців заради перемоги над ворогом. Тому і парламентаризм опосередковано через даний фактор зберігає свою легітимність. Проте після війни, коли єдиний ворог буде знівельований, український парламентаризм вимушено поступиться ринковим цінностям неолібералізму, що цілком природно.

Виклад основного матеріалу. Парламентаризм – це не тільки питання державного менеджменту як важлива інституція суспільного буття. Разом з тим, це питання віри. І віри не в сам парламентаризм, а ідеологію, для якої перше являється одним з головних її атрибутів. Загалом, парламентаризм в історії людства не створювався штучно. Це був довгий та важкий процес становлення саме в демократичній субстанціональності, тобто ідеології демократії. Становлення інституту парламентаризму, темпорально ми можемо визначити як XIV–XIX ст. А вже кінець XVIII та початок XX ст. ми можемо назвати як розквіт системи парламентаризму по всьому цивілізаційному світі, де набував чинності феномен представницької демократії. Проте, як вже було зазначено вище, парламентаризм – це лише атрибут субстанціональності демократії.

Народні маси не можуть вірити лише в те, що являється атрибутом ідеології, тобто одним з її механізмів. Увесь цей час відбувалося не стільки становлення парламентаризму, скільки підвищення рівня віри та/або довіри до ідеології демократії. Простіше кажучи, демократична субстанціональність набувала релігійних ознак в свідомості народних мас. Це явище ми можемо називати як політична сакралізація. Адже крайній розквіт системи парламентаризму (XIX – XX ст.) відбувається саме в той період, який на думку професора Е.

Джентилє являє собою епохою сакралізації політики, до якої відносяться різні політичні ідеології, від тоталітарних до демократичних: «Перші форми політичної релігії з’явилися під час Американської та Французької революцій… В подальшому розповсюдженню сакралізації політики в дев’ятнадцятому сторіччі додали такий імпульс, як різні культурні та політичні течії, як, наприклад, романтизм, ідеалізм, позитивізм, націоналізм, соціалізм, комунізм, расизм, які заявляли про себе в якості глобальних концепцій людської екзистенції, утворюючи характеристики світських релігій, які намагалися замінити традиційні релігії новою релігією людства» [2, с. 47]

Отже, парламентаризм як інституція набирав «прихильників» до своїх лав лише опосередковано, тому що серед народних мас зростала довіра (релігійного типу) саме до ідеології демократії. І зростала вона через сакралізацію політики, в даному випадку, до демократії як оновленої світської релігії. Таким чином, коли ми говоримо про занепад парламентаризму, помилково стверджувати тут про регрес конкретної інституції. Адже це лише механізм, це один з інших атрибутів влади, сенс роботи якого навіть можуть не усвідомлювати більшість населення країни. Тому, в контексті даного питання ми повинні говорити саме про занепад ідеології.

Нині, як в Україні, так і у більшості країн цивілізованого демократичного світу довіру втрачає інституція парламентаризму. Проте, як ми вже зауважували вище, довіру втрачає не даний механізм демократії, не державний менеджмент. А довіру втрачає сама субстанціональність, тобто ідеологія – демократія. Криза парламентаризму – це криза демократії. І сам цей процес почався ще з минулого XX ст. Звичайно, що кризу парламентаризму XX ст. вбачали більшість сучасних науковців. Зокрема, В. Гошовська, вказуючи етапи розвитку парламентаризму, зазначає, що на початку ХХ ст. парламент перестає бути «компанією однодумців» [3, с. 153-154]. Простіше кажучи, виникли суперечності щодо того, яким має бути парламент та парламентаризм.

Разом з тим, Гошовська каже про наступний етап становлення парламентаризму, про сучасні реалії: «Період відродження (останні десятиріччя), оскільки парламент відіграє велику роль у сфері ідеології, визначає особливості політичної культури, справляє великий вплив на ЗМІ» [3, с. 154]. Як бачимо, Гошовська також вказує на важливість феномену ідеології у суспільному бутті щодо відродження парламентаризму як його атрибуту. Проте, сучасний світ – це криза ідеологій. А тому, відродження парламентаризму як такого, на жаль, ми не можемо спостерігати.

Одна з вагомих детермінант кризи традиційних політичних ідеологій (серед яких і демократія) – це глобалізація. Як зазначає німецький професор У. Бек: «Глобалізація означає знищення єдності національної держави і національного суспільства; створюються нові силові та конкурентні співвідношення, конфлікти та пересікання між національно-державною єдністю та її акторами, з однієї сторони, та транснаціональними акторами, ті чи інші ідентичності, соціальними просторами, ситуаціями і процесами – з іншої» [4, с. 45]. Глобалізація, якщо спростити визначення, це ідеологія ринку. Саме «ринок» спричинив спочатку деформацію, а потім і нівелювання класичних ідеологій по всьому світу. Д. Шварцмантель висловлює ту саму думку щодо криз класичних ідеологій через фактор глобалізації ринку.

Як пише останній: «Традиційні ідеології сучасності перебувають у стані кризи, а їхня здатність мобілізувати громадян ліберально-демократичних суспільств впала… Ідеологічна картина сучасних ліберальних демократій демонструє зближення та «центрування» політичних сил, що характеризується прийняттям сильної ролі ринку та визнанням того, що основне завдання будь-якого уряду – адаптуватися до вимог глобалізованої економічної системи» [5, с. 152]. На думку Шварцмантеля, в сьогоднішніх реаліях світом править ринковий лібералізм або інша його назва – неолібералізм. З цього приводу даний автор пише наступне: «Ринковий» лібералізм ґрунтується на фундаментальній ідеї того, що людина вільна розпоряджатися своєю власністю, як їй завгодно, і прагнути її розподілу та збільшення» [5, с. 101].

Простіше кажучи, глобалізація розповсюджувала ідеологію вільного ринку. Останнє, це не що інше як вільна самоідентифікація. А так як ринок, здебільшого, це мова про сучасні тренди та індивідуальність, то ідеології, які пропагують колективістські цінності, серед яких і ліберальна демократія, втрачають своїх «прихильників».

Отже, нинішній стан парламентаризму як в Україні, так і в інших демократичних країнах світу зазнає регресу саме через кризу ідеологій. Національна ідентичність поступається місцем ринковій. Адже парламент, як предикат парламентаризму, під час актуалізації неолібералізму створює певний примус на своїх громадян щодо національних цінностей. Тому що мова йде не про буття окремо взятого індивіда, а про соціальне буття, про державу в цілому та особисту відповідальність за неї. Проте індивідуалізм прагне фокусуватися лише на особистому бутті, часто навіть без відповідальності. Тому парламент, останнім сприймається народними масами не як можливість, а як певний цензор.

Політична інертність, яку ми можемо нині спостерігати по всьому світі – це наслідок ринкової ідеології, де для національної ідентичності, а тому і для парламентаризму немає місця в житті індивідуального модусу спів-буття окремо взятої особистості.

До прикладу, можемо взяти соціологічне опитування «The EP Youth Survey 2024» [6]. Останнє досліджує погляди молодих людей (віком 16-30 років) по всьому ЄС, зосереджуючись на їхніх політичних пріоритетах, ставленні до Європейського Союзу, джерелах інформації, впливу дезінформації, політичній активності та поведінці під час голосування на виборах до Європейського Союзу 2024 року. Згідно даного дослідження ми можемо бачити, що європейська молодь слабо долучається до процесу виборів, петицій, мітингів та інших способів соціально-політичної активності. Зокрема, на місцевих, національних чи виборах в Європарламент свою активність демонструють лише 39% респондентів. І це, слід зауважити, найбільш популярна відповідь, тобто спосіб політичної активності. На другому місці – підпис або збір петицій, і це всього лише 26%.

І третє місце займає волонтерська діяльність 20%. Стосовно висвітлення певних політичних проблематик через соціальні мережі або організація мітингів – обидві активності мають по 19%. І 15% респондентів взагалі прямо відповіли, що ніякою політичною активністю не займаються. Цікаве ще питання щодо того, чому ніколи не звертався респондент напряму до політика стосовно тої чи іншої суспільної проблематики. Три найбільш популярні відповіді: 1) «Це немає впливу/сенсу» – 30%; 2) «Я не думаю, що вони будуть слухати таких як я» – 23%; 3) «Мені просто це нецікаво» – 18% [6].

Не дивлячись на те, що в даному дослідженні, в питанні стосовно головних цілей, найбільше набрав показник «Protecting human rights, democracy and peace» – 45%, наступний показник «Freedom of speech and thought» демонструє – 41%. Це говорить про певну політичну когнітивну амбівалентність, враховуючи інші показники дослідження, де європейська молодь прагне захисту демократичних цінностей, проте власну ініціативу щодо цього майже не проявляє. І це все, на нашу думку, зумовлено фактором неоліберальної ідеології, через що і страждає інституція парламентаризму.

Висновок

Коли ми говоримо про регрес інституції парламентаризму в такій політичній субстанціональності як демократія, в першу чергу, ми повинні розглядати не сам цей механізм демократії, а саме її ідеологію. Адже не парламентаризм об’єднує народні маси навколо ідеє публічної влади, яка обирається демократичним шляхом виборів. Об’єднує віра, і саме віра релігійного типу (сакралізація) в дану ідеологію. Втрачаючи віру в політичну субстанцію, втрачається і довіра до всіх її атрибутів, тобто механізмів серед яких і парламентаризм. Разом з тим, сучасні реалії глобалізації демонструють ріст іншої ідеології – це ідеологія неолібералізму, де індивідуальне буття або світові тренди, а також феномен конс’юмеризму ставляться вище за національну ідентичність.

Останнє продукує низький інтерес до механізмів роботи демократії, де індивід відчуває, що від нього все рівно нічого в політичному житті не залежить. Звичайно, що корупція чи клептократія від представників публічної влади лише підсилюють дану інтенцію індивіда. А після війни, коли почнеться виживання вже на рівні «ринку», враховуючи складну післявоєнну економіку, парламентаризм втратить свою авторитетність серед українського суспільства.

Список використаних джерел

1. Київський міжнародний інститут соціології. Про динаміку довіри соціальним інституціям у 2021-2024 роках. URL: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1467&page=1 (дата звернення 08.04.2025)

2. Видавництво «Владимир Даль», серія «Політична теологія» 2021. Станжевський Ф.А., перек. з італійської, 2021. Мойсеєв Д.С., стаття, 2021. 395 с.

3. Гошовська В. А. Парламентаризм: підручник. 3-ге вид., допов. й розшир. / В. А. Гошовська та ін. Київ: КНУ імені Тараса Шевченка, 2024. 592 с.

4. Бек. У. Що таке глобалізація? / пер. з нім. А. Григор’єва і В. Седельніка; Загальна редакція А. Філіпова М.: Прогрес-традиція, 2001. – 304 с.

5. Шварцмантель Д. Ідеологія і політика / Пер. з англ. – Х.: Вид-во Гуманітарний Центр, 2009. – 312 с.

6. Eurobarometer Public Opinion in the European Union. URL: https://europa.eu/eurobarometer/surveys/detail/3392 (дата звернення 08.04.2025)


 

Розділ II. Економічні засади відновлення

Драйвери відновлення експортного потенціалу України

Анатолій Румянцев

Доктор економічних наук, професор кафедри міжнародних економічних відносин факультету права і міжнародних відносин Державного університету «Київський авіаційний інститут»

Стаття

Анотація. Визначено чинники відновлення експортного потенціалу України в умовах воєнних втрат і обмежених ресурсів. Розглянуто фінансування експортних виробництв, іноземні інвестиції, підготовку кадрів, відбудову інфраструктури, енергозабезпечення, цифровізацію та співпрацю з Європейським Союзом. Наголошено на необхідності поєднувати відновлення виробництва з довгостроковою конкурентоспроможністю й виходом на зовнішні ринки.

Ключові слова: експортний потенціал; відновлення; інвестиції; інфраструктура; Європейський Союз.

Експортний потенціал України є однією із провідних ланок розвитку національного господарського комплексу. Про це свідчить частка експорту товарів і послуг у валовому внутрішньому продукті, яка до агресії РФ, становила 39-40%, або 2/5 його вартісної оцінки. У якості драйверів довоєнного розвитку національного експортного потенціалу, тобто рушійних сил його зростання, треба відмітити умови, фактори, що забезпечували стабільність функціонування пріоритетних зовнішню зорієнтованих секторів нашої економіки. Йдеться про агропромисловий комплекс, частка якого у нашому експорті у 2019-2021 р.р. дорівнювала 35-40%, відповідно, металургійної промисловості 20-25%, гірничодобувна промисловість — 10-12%, IT-послуг — 7-10%, машинобудування — 5-7% [1].

Наведені показники довоєнного стану експортного потенціалу України у період війни за 2022-2026 р.р. суттєво зменшились. Це стало наслідком загальних втрат нашої держави заподіяних рф. На 2025 р. лише економічні втрати нашої країни становили 480-500 млрд. дол. США. Повний обсяг втрат України від війни оцінюється у межах від 700-900 млрд дол США [2]. У даній площині треба відмітити втрати експортного потенціалу. Зокрема, збитки таких експортно зорієнтованих галузей промисловості як металургія, машинобудування становили 10-15%, агросектору 8-12% від загального обсягу прямих втрат. В цілому втрати нашого експорту від війни складають 15-20% від його загального обсягу, що становить біля 18 млрд. дол. США [1].

Серед конкретних об’єктів нашого експортного потенціалу, що постраждали від військових дій необхідно відзначити руйнування металургійних комбінатів міста Маріуполь, окуповані сільськогосподарські землі та їх мінування, знищення енергетичних потужностей, передусім ТЕС, ГЕС, пошкодження транспортної та житлової інфраструктури, закладів охорони здоров’я, освіти прямо чи опосередкованом дотичних до стабільного функціонування зовнішнього торговельного сектору нашої держави.

З огляду на обсяги заподіяних збитків нашому експортному потенціалу нагальними є питання забезпечення його постійного відновлення та функціонування у теперішніх територіальних масштабах і виробничих параметрах. У даному контексті доцільно розглянути реальні драйвери, які сьогодні спонукають та можуть бути виважено використані для стабільної дії вітчизняного зовнішньоекономічного комплексу. У якості ключових драйверів відновлення експортного потенціалу можна виокремити наступні. По-перше, принципове значення набуває фінансова складова забезпечення діяльності національних експортних виробництв. В умовах, коли понад 50% державного бюджету у 2026 р. йде на оборону та при його дефіциті, за оцінкою МВФ, у 136,5 млрд. дол.

США суттєвим джерелом валютних надходжень до нашої країни є співпраця у цьому напрямі з Європейським Союзом, міжнародним валютним фондом, світовим банком, США. Проте у 2026р. кредит від ЄС у сумі 90 млрд євро ще на стадії погодження. Стаття у держбюджеті США на 2026р. про фінансову допомогу Україні відсутня. МВФ та Україна лише у червні 2026р. мають переглядати нову програму співпраці. При допомозі світового банку у нас були реалізовані у 2025р. 27 проектів на 37,5 млрд. дол. США та підписані ще 13 нових угод. Але зараз Україна потребує 52 млрд. дол. США фінансової допомоги від зарубіжних партнерів для покриття видатків свого державного бюджету [3]. Тому реалізація заходів по забезпеченню фінансової стабільності нашої держави є головним чинником відновлення національного господарського комплексу, у тому числі його експортного потенціалу.

По-друге, важливим драйвером відновлення вітчизняних експортно-орієнтованих галузей є залучення до них іноземних інвестицій. Слід зазначити, що внаслідок війни, обсяги прямих іноземних інвестицій в 2025р. у цьому напрямі значно зменшились, зокрема, у металургію та промисловість на 70-80% порівняно з 2021 роком, що суттєво вплинуло і на скорочення майже у 3 рази загальної вартості зарубіжних інвестицій в Україну за цей період часу. Дещо зменшилась відповідно, частка прямих іноземних інвестицій у агросектор з 0,9 до 0,6 млрд. дол. США та IT секторі від 0,5 млрд. до 0,4 млрд. дол. США. Звідси вирішення завдань по досягненню безпечного і привабливого українського інвестиційного клімату, безсумнівно, можна вважати перспективним стимулом розвитку національного експортного виробництва.

По-третє, дієвим об’єктивним драйвером досліджуваного процесу є забезпечення потреб підприємств експортного профілю кваліфікованою робочою силою. Дефіцит працівників тут складає близько 30% ринку праці, що стало наслідком вимушеної еміграції, мобілізації. Крім того, треба відмітити, що Україна через війну втратила 3,5 млн. робочих місць [4]. Йдеться, у тому числі, і про зруйновані наші експортні потужності. У цьому зв’язку належна комплектація діючими працівниками експортних підприємств виступає пріоритетним рушієм оновлення їх повноцінного виробничого процесу.

По-четверте, вагомим драйвером розвитку національного експортного потенціалу, безумовно, є відбудова, реструктуризація, реконструкція, модернізація його матеріально технічної бази, транспортної, логістичної інфраструктури. У виробничому контексті має переважати орієнтація на зменшення частини сировинної продукції у вітчизняному експорті та зростання долі готових виробів підприємств промислового профілю, інноваційних послуг.

По-п’яте, драйвером базового підгрунтя відновлення експортного потенціалу України виступає рівень його енергетичного забезпечення. Руйнування вітчизняних енергетичних об’єктів позначились на функціонуванні залежних від них експортних галузей, насамперед, металургії, машинобудування, гірничодобувних, агропромислових підприємств. Необхідне енергетичне забезпечення існуючого нашого експортного сектору з урахуванням перспектив його розвитку має бути пов’язане із зростанням можливостей використання відновлюючих джерел енергії.

По-шосте, інноваційним драйвером зміцнення національного експортного потенціалу є його цифровізація, IT складова. Діджиталізація підприємств, компаній експортного профілю, досягнення відповідності у цьому напрямі світових стандартів, стане запорукою підвищення ефективності їх діяльності, інтенсифікації зовнішньоекономічних зв’язків нашої країни.

По-сьоме, пріоритетним міжнародним драйвером відновлення вітчизняного експортного потенціалу залишається всеохоплююче господарське співробітництво з Європейським Союзом. Про це свідчать відповідні положення, угоди про асоціацію Україна-ЄС, зокрема її 4, 5, 6 розділи [5], обсяг їх зовнішньоторговельних відносин. Так у 2025р. на Європейський Союз припадало 57,8% українського експорту та 46,7% імпорту. Загальний наш зовнішньоторговельний оборот з Європейським Союзом становив 62,9 млрд дол США і складав 52% від його повного обсягу [6]. Україна, як асоційований член Європейського Союзу, безумовно, буде і надалі використовувати всі переваги від тісної взаємовигідної співпраці з цим інтеграційним об’єднанням, у тому числі і у напрямі відновлення свого експортного потенціалу.

В цілому розглянуті драйвери відновлення експортного потенціалу України окреслюють лише окремі рушійні сили розвитку цього процесу. Вони потребують своєї перспективної деталізації та доповнення спектром інших складових. Поруч з цим необхідно відмітити такий загально планетарний драйвер як готовність нашої держави реагувати на глобальні виклики до розвитку міжнародних економічних відносин. Саме такий підхід дозволить систематизувати та виважено використовувати наявні драйвери відновлення експортного потенціалу України.

Список використаних джерел

1. https://landlord.ua/news/za-2021-rik-ukraina-zbilshyla-eksport-produktsii-ahropromyslovoho-kompleksu-na-25/

2. https://ua.korrespondent.net/business/economics/4842774-stalo-vidomo-v-yaku-sumu-ukraina-otsinyla-vtraty-vid-viiny

3. https://glavnoe.in.ua/news/ukrayina-shukaye-52-mlrd-dopomohy-na-2026-rik-minfin

4. https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3726307-ukraina-cerez-vijnu-vtratila-35-miljona-robocih-misc.html

5. Угода про асоціацію Україна-ЄС. https://mspu.gov.ua/diyalnist/mizhnarodna-spivpracya/yevropejska-ta-yevroatlantichna-integraciya/ugoda-pro-asociaciyu

6. https://inkorr.com/tovaroobig-ukraini-zris-do-125-mlrd-dolariv-comu-deficit-torgivli-sagnuv-rekordnih-44-mlrd-316070




Розділ III. Зовнішня політика та стратегічна суб’єктність

Майбутнє України в умовах глобальної стратегічної самотності

Оксана Красовська

Політична аналітикиня Українського Інституту Політики

Текст виступу

Анотація. У виступі майбутнє України розглянуто крізь призму нестійкості міжнародних зобов’язань і розбіжностей інтересів партнерів. Авторка обґрунтовує необхідність поступово зміцнювати власні оборонні, економічні та інтелектуальні ресурси, не відмовляючись від зовнішньої підтримки. Особливу роль відведено якості національних еліт, збереженню людського потенціалу та переходу до співпраці з партнерами, заснованої на взаємному інтересі.

Ключові слова: стратегічна самотність; міжнародні відносини; державна суб’єктність; людський потенціал.

Я б запропонувала розглянути майбутнє України крізь призму нової реальності міжнародних відносин — глобальної стратегічної самотності, у якій навіть формальні союзники та партнери дедалі частіше керуються виключно власними національними інтересами, а домовленості та гарантії безпеки перестають бути безумовними.

Про концепцію глобальної стратегічної самотності як однієї з визначальних рис сучасної міжнародної політики Український Інститут Політики вже докладно писав у статті«Глобальна стратегічна самотність як новий чинник міжнародної політики: уроки України та виклики для Європи у зовнішній політиці США», підготовленій директором Українського Інституту Політики Русланом Бортніком та експертом-аналітиком Оксаною Красовською (можна ознайомитися на сайті УІП).

Схоже, ми стрімко вступаємо в епоху, коли міжнародне право дедалі частіше поступається місцем праву сильного, а інтереси менш впливових держав стають другорядним предметом домовленостей між найбільшими світовими гравцями. Слабкі або залежні партнери більше не можуть розраховувати на автоматичний захист навіть із боку держав, які офіційно називають себе їхніми союзниками.

Якщо країна не має достатніх власних військових, економічних і політичних ресурсів, існує ризик, що в критичний момент її національні інтереси будуть принесені в жертву масштабнішій угоді між сильними державами.

Нинішня криза у відносинах України та США якраз і є проявом розходження стратегічних інтересів Києва та Вашингтона. Зокрема, напередодні проміжних виборів до Конгресу США 3 листопада 2026 року американський Президент прагне частково перекласти відповідальність за енергетичну кризу в США на російсько-українську війну, представляючи її однією з причин зростання цін на пальне.

Вашингтон вимагає припинення українських ударів по російських НПЗ, тоді як Київ наполягає на взаємному енергетичному перемир'ї.

При цьому потрібно розуміти, що і передвиборча кампанія до Конгресу США (3 листопада 2026 року), і зростання цін на дизельне пальне на тлі близькосхідної кризи радше виступають прискорювачами глибшого процесу — перегляду Вашингтоном співвідношення витрат і вигод американської участі у війні в Україні. Для адміністрації Трампа Україна є важливим, але не єдиним напрямом зовнішньої політики. Вашингтон має власну ієрархію пріоритетів — Близький Схід, енергетична безпека, конкуренція з Китаєм, стан американської економіки та внутрішні політичні обмеження тощо.

Якщо продовження попереднього рівня тиску на Росію починає суперечити іншим, важливішим інтересам США, Білий дім просто переглядає окремі елементи своєї політики незалежно від позиції Києва. У цій логіці російсько-українська війна стає одним з інструментів ширшого торгу. І США вже цілком готові укладати економічні домовленості з Москвою, зокрема щодо російського дизельного пального, не пов'язуючи їх із припиненням війни або перемир'ям в Україні.

Міжнародні союзи сьогодні дедалі частіше набувають ситуативного характеру та зберігають стійкість лише доти, доки збігаються інтереси їхніх учасників. Відносно надійнішими можуть виявитися двосторонні відносини, засновані не лише на політичних деклараціях, а й на конкретній взаємній зацікавленості, економічній взаємозалежності, спільних виробництвах, оборонних проєктах і зобов'язаннях, відмова від яких матиме відчутну ціну для обох сторін. Однак і такі домовленості не можуть слугувати абсолютною гарантією безпеки.

Для України, яка продовжує розраховувати на надійні гарантії безпеки з боку США та європейських партнерів, це має визначальне значення. Ми повинні розуміти, що навіть найсерйозніші міжнародні зобов'язання не здатні повністю замінити власну спроможність держави захищати себе.

Справжня опора може бути лише на внутрішні сили держави. Необхідно рухатися в напрямку формування міцного внутрішнього фундаменту, який не дозволить Україні впасти в критичний момент.

Україна повинна поступово, буквально по крихтах, відновлювати свою суб'єктність і незалежність у всіх сферах. Щоправда, для цього доведеться часто балансувати й діяти обережно та прагматично, щоб не викликати протидії сильніших міжнародних гравців — ані на Сході, ані на Заході.

І тут, звісно, ключову роль мають відіграти українські еліти, їхня політична воля, здатність мислити стратегічно, відстоювати національні інтереси та брати на себе відповідальність за довгострокове майбутнє країни.

Головна проблема полягає в тому, що Україна сьогодні рухається радше у протилежному напрямку — дедалі глибше занурюючись у фінансову, військову, технологічну та політичну залежність від зовнішніх партнерів. Значна частина державних видатків забезпечується міжнародним фінансуванням, обороноздатність критично залежить від закордонних постачань озброєнь, а можливості ухвалення самостійних стратегічних рішень дедалі частіше обмежуються позиціями держав, які надають цю підтримку.

За таких умов виникає принципове питання: як відновлювати реальну незалежність держави, якщо сама модель її функціонування стає дедалі залежнішою від зовнішніх ресурсів?

Відповідь полягає, звісно, не в різкій відмові від міжнародної допомоги, що за нинішніх умов було б неможливо й небезпечно, а в поступовому скороченні критичних залежностей там, де це можливо. Необхідно використовувати будь-яку, навіть найменшу можливість для розширення внутрішніх джерел бюджетних доходів, розвитку оборонних технологій і виробництва озброєнь, забезпечення енергетичної автономності та стійкості інфраструктури, відновлення власної промислової та виробничої бази.

Не менш важливо зберігати людський і науковий потенціал, створювати умови для повернення громадян, розвитку освіти, науки та високотехнологічних галузей. При цьому держава повинна зміцнювати інститути, здатні забезпечувати наступність стратегічної політики незалежно від зміни політичного керівництва та зовнішньополітичної кон'юнктури.

Відновлення самостійності вимагатиме й зміни самої моделі відносин із міжнародними партнерами. Україна повинна поступово переходити від переважно донорської моделі, як отримувач допомоги, до відносин взаємної зацікавленості — через спільні проєкти, підприємства, технологічне співробітництво, участь у виробничих ланцюгах, розвиток власного експорту та формування економічних інтересів партнерів безпосередньо всередині України. Що більше інші держави будуть зацікавлені не просто в підтримці України, а в її економічній та технологічній стійкості, то міцнішими можуть ставати відповідні зв'язки.

Звісно, реалізувати таку стратегію буде надзвичайно складно. Україна перебуває в стані війни, що триває, зазнає значних людських та економічних втрат, стикається з демографічною кризою та обмеженістю внутрішніх ресурсів.

Ба більше, спроби розширити самостійність неминуче стикатимуться з інтересами зовнішніх гравців, яким за певних обставин зручніше мати справу із залежним і керованим партнером. Тому відновлювати українську суб'єктність доведеться поступово, буквально по крихтах, уникаючи непотрібної конфронтації із сильнішими державами як на Сході, так і на Заході.

Але лише такий шлях зрештою здатний забезпечити Україні справжню незалежність — не тільки формально закріплену в Конституції та міжнародних договорах, а й підкріплену власними ресурсами, стійкою економікою, оборонним потенціалом і здатністю самостійно ухвалювати та реалізовувати стратегічні рішення. Інакше навіть після завершення війни Україна ризикує залишитися державою, майбутнє якої визначатиметься не стільки волею її громадян, скільки зміною інтересів зовнішніх центрів сили.

Я б виділила основні опори стійкості майбутньої незалежності Української держави:

1. Якість національних еліт — саме їхній професіоналізм, стратегічне мислення, відповідальність перед суспільством і здатність ставити довгострокові інтереси держави вище за особисті.

2. Людський та інтелектуальний потенціал — збереження населення, розвиток освіти, науки й технологій, створення умов для повернення українців і формування суспільства, здатного забезпечувати розвиток країни власними силами.

3. Економічна та оборонна самодостатність — відновлення промисловості, розширення власної фінансової бази, розвиток оборонного виробництва, енергетичної стійкості та критичної інфраструктури, які дозволяють державі зберігати самостійність навіть за умов скорочення зовнішньої підтримки.

При цьому якість еліт є визначальною опорою, оскільки саме від рішень, які вони ухвалюють, залежить, чи вдасться нам зберегти країну, відновити економіку та поступово повернути реальну державну суб'єктність.


 

Образ зовнішньополітичного майбутнього України: моделі, стратегії та тактика повоєнного відродження

Олександр Лозовицький

Кандидат політичних наук, професор, член Наглядової ради Українського Інституту Політики

Стаття

Анотація. Автором здійснено сценарний аналіз можливих моделей і стратегій зовнішньополітичного розвитку України після завершення російсько-українського конфлікту. На основі порівняльного підходу систематизовано п’ять основних стратегій: прискореної євроатлантичної інтеграції, збройного ноналінементу, прагматичної багатовекторності, обмеженого суверенітету (буферної моделі) та регіонального лідерства у Східній Європі. Показано, що вибір стратегії визначатиметься характером підсумкового врегулювання, обсягом зовнішньої підтримки та внутрішньою стійкістю держави. Найбільш реалістичними в середньостроковій перспективі визнано гібридні варіанти, що поєднують економічну інтеграцію з Європейським Союзом та елементи збройного ноналінементу у сфері безпеки. Зроблено висновок про необхідність сценарного планування як інструменту підвищення зовнішньополітичної суб’єктності України в умовах високої невизначеності європейської архітектури безпеки.

Ключові слова: Україна; образ майбутнього; зовнішня політика; збройний ноналінемент; прагматична багатовекторність.

Abstract. The author provides a scenario-based analysis of possible models and strategies for Ukraine’s foreign policy development after the end of the Russian-Ukrainian conflict. Using a comparative approach, five main strategies are systematized: accelerated Euro-Atlantic integration, armed nonalignment, pragmatic multi-vector policy, limited sovereignty (buffer model), and regional leadership in Eastern Europe. It is demonstrated that the choice of strategy will be determined by the nature of the final settlement, the volume of external support, and the internal resilience of the state. Hybrid options combining economic integration with the European Union and elements of armed nonalignment in the security sphere are recognized as the most realistic in the medium term. The conclusion emphasizes the necessity of scenario planning as a tool for enhancing Ukraine’s foreign policy agency amid high uncertainty in the European security architecture.

Російсько-український конфлікт, що триває з 2014 р. і перейшов у фазу повномасштабних бойових дій з лютого 2022 р., радикально трансформував зовнішньополітичну ідентичність України та її становище у системі міжнародних відносин. До жовтня 2026 р. конфлікт залишається незавершеним, проте науковий аналіз перспективних моделей зовнішньої політики після його закінчення набуває особливої актуальності. Завершення активної фази бойових дій, незалежно від конкретного формату – перемир’я, заморожений конфлікт чи мирна угода, створить якісно нове стратегічне середовище, в якому Україна буде змушена переосмислити пріоритети своєї зовнішньої політики.

Проте, науковий дискурс активно намагається розробити можливі моделі зовнішньополітичної поведінки України після припинення війскових дій. Тому мета автора систематизувати основні перспективні моделі та стратегії зовнішньополітичного розвитку України в постконфліктний період на основі сценарного підходу. Разом з тим, методологічною основою даного дослідження є порівняльний аналіз існуючих академічних та експертних розробок, що поєднує елементи теорії регіональних комплексів безпеки, стратегічного прогнозування та інституційного підходу.

У сучасній науковій літературі вирізняються декілька базових моделей зовнішньополітичного розвитку України після закінчення конфлікту. Вони підкріплюються відповідними стратегіями та розрізняються за рівнем інтеграції до євроатлантичних структур, характеру взаємовідносин, рівнем військово-політичної суб’єктності та балансу між суверенітетом та зовнішніми гарантіями безпеки.

Перша – модель прискореної євроатлантичної інтеграції. Вона передбачає пріоритетний рух до повноправного членства в ЄС і, за сприятливих умов, до НАТО. Цей підхід спирається на вже досягнутий у червні 2022 р. статус кандидата в члени ЄС та значну військово-технічну, фінансову та політичну підтримку західних партнерів. Згідно зі сценарним моделюванням, цей реформістський сценарій може включати прискорене проведення інституційних реформ, підвищення обороноздатності та залучення іноземних інвестицій.

Ключовою перевагою моделі є закріплення України у «західному» інституційному просторі, що мінімізує ризики подальших конфліктів. Водночас, її реалізація залежить від політичної волі держав-членів ЄС і НАТО, а також від результатів врегулювання конфлікту.

Друга модель – озброєний ноналінемент. Суть моделі полягає у відмові від членства у військово-політичних блоках при одночасному створенні потужних національних збройних сил, здатних самостійно стримувати потенційну агресію. Відповідно до неї, Україна отримує значну військово-технічну допомогу та доступ до оборонно-промислової кооперації із західними країнами, але формально зберігає статус позаблокової держави [1, с. 8-14].

Модель покликана врахувати як стурбованість Києва у сфері безпеки, так і червоні лінії Москви, пов’язані з розширенням НАТО. Її сильною стороною є реалістичність в умовах обмежених ресурсів західних партнерів та високої ймовірності затяжного «керованого безладдя» в європейській безпеці.

Третя модель – багатовекторна стратегія. Вона передбачає збереження значної зовнішньополітичної гнучкості, балансування між різними центрами сили (США, Китай, ЄС, Туреччина) та мінімізацію жорсткої прив’язки до одного полюсу. Історично така модель була характерною для української зовнішньої політики у 1990-2000-х рр.

У постконфліктних умовах вона може актуалізуватися за зниження інтенсивності західної підтримки або формування стійкого запиту всередині українського суспільства на більший суверенітет. Ризик даної моделі полягає у можливій стратегічній невизначеності та вразливості до зовнішнього тиску.

Четверта – модель «керованої буферизації». У її рамках Україна зберігає формальний суверенітет, але фактично стає простором обмеженого військово-політичного впливу, з жорсткими обмеженнями на розміщення іноземних військ та вступ до альянсів. Вона сприймається як найменш бажана з погляду українських національних інтересів, оскільки знижує суб’єктність держави [2].

Крім цього, виділяються дві основні стратегії, які можуть бути реалізовані Україною після завершення конфлікту. Стратегія регіонального лідерства України у Східній Європі, яка органічно перегукується зі стратегією економічного вузла чи мосту між Сходом та Заходом, а також Глобальною Північчю та Півднем.

Україна позиціонує себе як ключовий актор субрегіональної безпеки та економіки, розвиваючи поглиблену співпрацю з Польщею, країнами Балтії, Румунією та іншими державами регіону за збереження європейського вектора. Ця стратегія може поєднуватись з елементами перших двох моделей і спрямована на підвищення суб’єктності через горизонтальні регіональні зв'язки [3].

Порівняльний аналіз показує, що вибір конкретної моделі чи стратегії визначатиметься поєднанням кількох факторів: характером підсумкового врегулювання, обсягом та стійкістю західної підтримки, внутрішнім політичним консенсусом в Україні, а також еволюцією російсько-західних відносин.

Висновки

По-перше, закінчення російсько-українського конфлікту не призведе до автоматичного відновлення довоєнної зовнішньополітичної конфігурації. Україна увійде до постконфліктного періоду із суттєво зміненою ідентичністю, підвищеними вимогами до гарантій безпеки та чіткіше артикульованим західним вектором.

По-друге, серед розглянутих моделей найбільший потенціал реалізації в поточних умовах мають євроатлантична та модель озброєного ноналінементу. Перша максимізує інституційний захист, а друга забезпечує баланс між суб’єктністю та реалізмом.

По-третє, основною умовою успіху будь-якої стратегії залишається внутрішня стійкість української держави: ефективність інститутів, контроль за корупцією, демографічне відновлення та здатність підтримувати високий рівень оборонних витрат.

І, нарешті, зовнішньополітична стратегія постконфліктної України має будуватися на сценарному плануванні, яке враховує високий ступінь невизначеності в європейській безпековій архітектурі. Вибір України не зводитиметься до простої дихотомії «Захід – Схід». Реалістичний спектр стратегій є значно ширшим і включає як інтеграційні, так і ноналінементні, а також багатовекторні та буферні варіанти.

Список використаних джерел

1. Kavanagh J. An armed nonalignment model for Ukraine’s postwar security. Washington : Defense Priorities, 2025. 42 p.

2. Divergent Destinies in Ukraine: Five Post-War Scenarios. SEB Macro & FICC Research. Stockholm : SEB, 2026. 28 p.

3. Лозовицький О. С. Зовнішня політика держави : становлення та розвиток в умовах глобалізації. Київ : Вид-во Європейського університету, 2011, 400 с.


 

Інтермаріум як умова переходу: геополітичний проєкт у контексті повоєнного відновлення України

Юрій Гаврилечко

Кандидат наук з державного управління, доцент кафедри бізнес-адміністрування та права ЗВО «Університет трансформації майбутнього», Чернігів, Україна; ORCID 0000-0003-1930-7638

Стаття

Анотація. У роботі Інтермаріум розглянуто як можливу регіональну рамку для повоєнного розвитку України. Автор аналізує конкурентне геополітичне середовище, історичні передумови концепції та її безпековий, економічний і нормативний виміри. Аргументовано, що Україна могла б відіграти центральну роль у такому проєкті за умови формування спільних інтересів із державами регіону та розвитку власної інституційної спроможності.

Ключові слова: Інтермаріум; регіональна безпека; повоєнне відновлення; геополітика; Україна.

Постановка проблеми

Дискусія на круглому столі зафіксувала ключовий ризик повоєнної України: перехід від воєнного виживання до сталого розвитку може не відбутися не через брак внутрішньої волі, а через відсутність зовнішньої геополітичної рамки, що надавала б цьому переходу структурної стійкості. О. Красовська сформулювала цей виклик через концепцію «глобального стратегічного самотництва»: партнери дедалі частіше переглядають зобов'язання відповідно до власних інтересів, а не задекларованих цінностей. Р. Бортник окреслив орієнтири нового суспільного договору всередині країни, проте будь-який внутрішній договір залишається вразливим, якщо його зовнішнє середовище не структуроване на користь України.

На мою думку, формування Україною ядра регіонального геополітичного проекту «Інтермаріум» є не альтернативою внутрішньому відновленню, а його необхідною структурною умовою. За відсутності власного геополітичного проекту після закінчення збройної фази існує реальний ризик нової Руїни – структурного розпаду під одночасним зовнішнім тиском по кількох напрямках одразу.

Конкурентне геополітичне середовище

Сучасна система міжнародних відносин характеризується не просто поліполярністю, а конкуренцією кількох великих цивілізаційних і економічних проектів за ресурси, ринки і нормативне лідерство [1; 2]. Дж. Айкенбері описує це як систему «трьох світів»: глобального Заходу на чолі зі США та ЄС, глобального Сходу на чолі з Китаєм і Росією, та глобального Півдня [3]. Проте ця тріада охоплює лише найбільших акторів. Поряд із нею формуються і конкурують: пантюркський проект під лідерством Туреччини та Азербайджану; китайський проект у форматі «Пояс і шлях» / ШОС / БРІКС; індійський проект глобального Півдня; проект «Великого Халіфату» в різних ідеологічних формах; нарешті, консолідована ідентичність корінних народів Латинської Америки, що набуває інституційного оформлення.

Одночасна ситуативна належність держав до різних геополітичних проектів, що знаходяться в стадії окреслення чи формування є прямим наслідком турбулентності в поліполярному світі.

Кожен із цих проектів є системою нормативних пропозицій щодо того, яким має бути порядок: хто є суверенним суб'єктом, які права захищаються, яка модель господарювання вважається легітимною. Між Балтикою, Чорним і Адріатичним морями розташований простір, що не має власного консолідованого проекту. Він одночасно є об'єктом тяжіння з боку ЄС, зоною американських безпекових інтересів, периферією пантюркської та китайської активності і полем для відновлення російського впливу. За відсутності власної «точки збірки» цей простір залишатиметься ареною чужих стратегій.

Інтермаріум: історичний якір і точка збірки в майбутньому

Концепція Інтермаріуму має реальне інституційне підґрунтя. М. Бартошевич демонструє, що Ініціатива трьох морів є спробою вирватися з ролі об'єкта, а не суб'єкта політичних процесів у просторі «між Берліном і Москвою» [4]. Н. Лєпська та О. Надобко простежують п'ять ключових етапів розвитку концепту – від XVI–XVII ст. до сучасності – і доводять, що Інтермаріум є не лише історичним феноменом, а й ефективним інструментом забезпечення регіональної безпеки [5]. Г. Моцга показує, що геополітичний наратив Ініціативи трьох морів безпосередньо вбудований в ідею Інтермаріуму і несе власну логіку субрегіональної емансипації [6].

Велике Князівство Литовське на піку свого існування охоплювало простір від Балтики до Чорного моря і являло собою федеративну за своєю логікою структуру, де різні народи мали спільний правовий каркас при збереженні власної ідентичності [7]. Це не ностальгічна реконструкція, а емпіричний доказ: цей простір вже одного разу функціонував як інтегрована система.

Сучасна точка збірки – принципово інша: не культурна чи релігійна єдність, а спільний безпековий інтерес і спільна вразливість перед тими самими загрозами. Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова, Грузія, Азербайджан, Угорщина, Словаччина, Чехія, Хорватія – усі ці держави тією чи іншою мірою розташовані між великими проектами і мають структурну потребу у власному форматі координації, який не замінює ні НАТО, ні ЄС, але доповнює їх і надає простору самостійну переговорну вагу.

Три виміри проєкту

Ю. Тішкун і М. Лопата доводять, що після початку повномасштабного вторгнення Росії глобальна геополітична значущість регіону і Ініціативи трьох морів суттєво зросла, а сам проект все більше позиціонується як один із форпостів протидії одночасно російській агресії та китайському впливу [8].

Безпековий вимір передбачає формування спільної системи раннього попередження і реагування, координацію оборонно-промислових комплексів із використанням українського бойового досвіду, спільні стандарти кіберзахисту. Для України це означає, що накопичений оборонно-промисловий потенціал стане структурним внеском у регіональну безпекову архітектуру, а не буде законсервований або розпроданий після припинення вогню.

Економічний вимір спирається на транзитне положення регіону між ЄС, Чорноморським басейном, Кавказом і Центральною Азією. Повоєнне відновлення України потребує зовнішніх ресурсів. С. Нате та співавтори показують, що успішна реконструкція потребує системного регіонального контексту, а не лише двосторонніх домовленостей [9]. Монографія за редакцією С. Нате підкреслює, що регіональна рамка є ключовою умовою залучення і утримання іноземних інвестицій у повоєнній Україні [10].

Нормативний і демографічний вимір пропонує спільну рамку цифрового урядування, взаємне визнання кваліфікацій, академічну мобільність, узгоджену міграційну і демографічну політику. Для повернення людей – ключового пріоритету, визначеного учасниками круглого столу – перебування українців у Польщі, Чехії чи Румунії у просторі, де Україна є співзасновником регіонального порядку, а не лише «сусідом-реципієнтом допомоги», структурно підвищує мотивацію до повернення.

Чому Україна є незамінним ядром проєкту

Жодна інша держава регіону не має одночасно:

масштабу (найбільша незалучена до ЄС держава простору за чисельністю населення і розміром економіки до 2022 р.);

бойового досвіду і оборонно-промислового потенціалу;

географічного положення, що контролює вихід до Чорного моря і сполучення між центром та сходом Європи.

Просторово-аналітичне дослідження Є. Маруняк, С. Лісовського і Л. Руденка підтверджує, що Україна є геополітичним епіцентром регіону, де конкурують гегемонічні проекти, а регіональні зрушення мають глобальний вплив [11].

До цього додається легітимна «засновницька нарратива»: країна, що вижила в екзистенційній війні, має моральний і політичний капітал для формулювання нового регіонального проекту.

Без України Інтермаріум є географічним поняттям без смислового центру. Без Інтермаріуму Україна після війни опиняється в ситуації, де «стратегічне самотництво» не зменшується, а поглиблюється – одночасно з вимогами донорів, конкуренцією за ресурси відновлення і тиском великих проектів із заходу, сходу і півдня.

Умови реалізації та висновки

Проект реалістичний за дотримання кількох умов. По-перше, Україна має починати формулювати цю пропозицію вже під час війни – як самостійну ініціативу з власною архітектурою, а не лише як інструмент лобіювання членства в ЄС. По-друге, проект не позиціонується як антиєвропейський або антиамериканський; він є «третім рівнем» структури, де НАТО забезпечує колективну оборону, ЄС – нормативну і торговельну інтеграцію, а Інтермаріум – субрегіональну координацію і переговорну суб'єктність. По-третє, внутрішні реформи – відновлення довіри до інституцій, ветеранська інтеграція, децентралізація, нові конституційні механізми, обговорені на круглому столі, – є одночасно передумовами і демонстраційним ефектом: держава, що не здатна керувати власним відновленням, не може бути довіреним засновником регіонального проекту.

Головний ризик – не зовнішній спротив, а внутрішня пасивність: зосередження виключно на двосторонніх відносинах із донорами і неформулювання власного регіонального бачення. Саме ця пасивність, а не брак ресурсів, є реальним шляхом до нової Руїни.

Формування Україною ядра проекту «Інтермаріум» є не зовнішньополітичним додатком до внутрішнього відновлення, а його структурною умовою. Спільні історичні якорі простору – від ВКЛ до сучасних ліній безпекового інтересу – є достатнім підґрунтям для нової засновницької нарративи. Точка збірки в майбутньому – конкуренція за ресурси і вплив у багатополярному світі – надає проекту стратегічної необхідності. Україна є незамінним ядром цього проекту через унікальне поєднання масштабу, досвіду, географії і легітимності.

Список використаних джерел

1. Huntington S. P. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. New York : Simon & Schuster, 1996. 368 p. ISBN 0-684-84441-9.

2. Snyder T. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–1999. New Haven : Yale University Press, 2003. 367 p. ISBN 978-0-300-10586-5.

3. Ikenberry G. J. Three Worlds: the West, East and South and the competition to shape global order. International Affairs. 2024. Vol. 100, No. 1. P. 121–138. DOI: 10.1093/ia/iiad284.

4. Bartoszewicz M. G. Intermarium: A Bid for Polycentric Europe. Geopolitics. 2023. DOI: 10.1080/14650045.2021.1973439. URL: https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/14650045.2021.1973439 (дата звернення: 15.10.2026).

5. Лєпська Н., Надобко О. Трансформація концепції Інтермаріуму в геополітичних стратегіях Балтійсько-Чорноморського регіону (XVI–XXI ст.). Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2025. DOI: 10.17721/apmv.2025.163.1.4-13. URL: https://apir.iir.edu.ua/index.php/apmv/article/view/3959 (дата звернення: 15.10.2026).

6. Mozga G. Intermarium: a geopolitical narrative of the Three Seas Initiative. Świat Idei i Polityki. 2025. Vol. 24 (2). P. 83–95. DOI: 10.34767/SIIP.2025.02.06. URL: https://doi.org/10.34767/SIIP.2025.02.06 (дата звернення: 15.10.2026).

7. Rowell S. C. Lithuania Ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe, 1295–1345. Cambridge : Cambridge University Press, 1994. 380 p. ISBN 978-0-521-45011-9.

8. Tishkun Yu., Lopata M. Consequences of a full-scale Russian-Ukrainian war for the positioning of the Three Seas Initiative in global politics. Wydawnictwo Adam Marszałek. 2023. URL: https://www.ceeol.com/search/article-detail?id=1196924 (дата звернення: 15.10.2026).

9. Nate S., Kharlamova G., Stavytskyy A. Reconstruction after the war: key policy paper. Academic Journal of Interdisciplinary Studies. 2023. DOI: 10.33327/AJEE-18-6.3-n000321. URL: https://ajee-journal.com/upload/attaches/att_1690877829.pdf (дата звернення: 15.10.2026).

10. Nate S. (ed.) Ukraine's Journey to Recovery, Reform and Post-War Reconstruction: A Blueprint for Security, Resilience and Development. Springer Nature, 2025. DOI: 10.1007/978-3-031-66434-2. URL: https://library.oapen.org/handle/20.500.12657/94605 (дата звернення: 15.10.2026).

11. Maruniak E., Lisovskyi S., Rudenko L. The spatial dimension of the war effects in Ukraine: An agenda for country recovery. Europa XXI. 2023. Vol. 44. P. 177–194. DOI: 10.7163/Eu21.2023.44.6.