От і настав 2016 рік…рік без надій, без обіцяних реформ та перевтілень на краще, як в політичному, так і в економічному плані дива.
7 грудня 2015 року, виповнилось півторарічне "слугування народу" Петра Порошенка в якості Президента України та на превеликий жаль, як зазначив живий класик, ще в далекі часи на початку самостійності України, Леонід Кравчук - маємо те, що маємо.
Обіцяні зусилля в різній площині – «жити по-новому» в найкоротші строки (та де там, хоча би відчути відлуння цих зусиль) новою владою розбиті вщент, так само можна підвести підсумки і дворічної давнини Революції Гідності.
Саме наше з вами рідне місто Київ, став ареною формування надії на краще та світле майбутнє під час Революції Гідності, де кожний свідомий громадянин з різних куточків міст України і не тільки (як ми пам’ятаємо, на Майдані були й представники інших країн) поринув з великим оптимізмом в очікувані кардинальних змін в країні, які мали відбутися після наївних обіцянок зі сцени сьогоднішньою владою. Саме завдячуючи тоді великому ступеню довіри до тодішніх лідерів та запевняючи простих людей – ми прийдемо до влади і настане рай на землі, їм вдалося за стрибнути у владні крісла на Банковій та Грушевського, а далі проводити реформи на власний розсуд з користю для себе коханих, і по сей день.
Коли, під час втечі Віктора Януковича та Революції гідності (ніяк не повертається язик сказати, після перемоги Революції гідності, бо розумієш, якою ціною дісталась нам ця перемога – ціною людських життів), кредит довіри народу, набув фантастичних висот очікування мани небесної і напевно, поодинокий випадок в історії України, який налічував понад 70% відсотків спів-громадян, які без сумніву на осліп повірили, що країна нарешті зрушить з місця в правильному напрямку, але… це був березень 2014 року. А вже через рік на превеликий жаль, довіра спала аж до трохи більше 20% відсотків, які ще не втрачали надії на поліпшення ситуації в країні.
На сьогодні рівень довіри до "нової влади" навпаки впав до 25-40 % відсотків населення, які ще находяться в очікуванні політичного дива. Маємо реальний приклад міських та мерських виборів, які відбулись восени 2015 року, на прикладі яких прослідковується тенденція ігнорування виборів з боку значної кількості виборців. Вимальовується вирок владі загалом, і Києва зокрема.
Одним словом за великим рахунком те, що не сталося, як гадалося, на совісті не тільки нинішнього Президента Петра Порошенка – як яскравого борця за справедливість в цілому і революціонера з Банкової (1 грудня 2013 року), але й всієї політичної раті – Президента, Прем'єр-міністра та майже розваленої коаліції, які спромоглися за два роки при владі:
1) розтрощити Україну навпіл;
2) завалити і так не стабільну в пух і прах усю економіку;
3) підняти до не підйомних моментів тарифи для громадян на ЖКХ та на продукти харчування.
І без краплі совісті та співчуття до свого знедоленого народу, який вони довели до зубожіння та жебрацького існування впродовж свого 2-річного слугування, спокійнісінько влаштовувати різноманітні шоу на публіку по ТБ з побиттям та обливанням водою.
І не треба так дивуватися здобуванню природнім шляхом реваншу "регіоналів", тобто, «Опоблоку» в політичному сьогоденні України - це велика подяка та запорука неперевершеній турботливій роботі нинішньої влади, як я вже зазначала, в різних вертикалях виконавчої та законодавчої ланки, але перш за все, відповідальність лежить на плечах Президента України Петра Порошенка.
Час плине, а радикальних змін Україна так і не побачила, бо у нинішніх можновладців відсутня воля до реальних позитивних змін, політичня відповідальності перед пам'яттю справжніх патріотів, які без боягузтва, поклали своє життя за чесну та справедливу Україну.
Жодний політик "нової влади", не постраждав морально та фізично під час заворушень на Майдані та Грушевського, бо їх попросту там не було, а якщо десь і мелькнуло обличчя того чи іншого політика (Парубій, а ще смішніше, «кривавий пастор» Турчинов), то це просто фікція, окозамилювання.
І не треба покладати великих надій на Америку (наша влада звикла прикривати свої хитрощі та гріхи Сполученими Штатами, вдаючи себе борцем за справедливість), на приїзд в Україну Віце-президента Джо Байдена з яким пов'язують подолання корупції на взамін державних гарантій та чергових траншів від МВФ. Було б напевно правильніше розпочинати процес боротьби з корупцією з початку - з себе, де заховано корупційне рильце в пушку та багато чого цікавого...
Таке враження, що влада поставила собі за мету будування країни одного дня, без роздумів та виважених стратегій, продуманих кроків, а найголовніше – без професійних кадрів, від яких залежить життя кожного українця та країни в цілому. Не можемо скласти собі ради щодо професійності кадрів по одній причині, оскільки в пріоритеті тільки три категорії господ – шкільні чи університетські друзі Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, друзі та партнери по бізнесу Президента Петра Порошенка та представники грузинської діаспори. Ми просто звикли себе і своїх громадян споконвічно принижувати та недооцінювати – «Нет пророков в своем отечестве».
Крім того, егоїзм наших окремих політиків та політичних партій, як то кажуть – кріпшає, які вважають себе розумнішими за свій приблизно 40 мільйонний народ, обманюючи їх під час виборчої кампанії, і впродовж життя, роблячи експерименти на виживання. Та якби не народ, то не були б вони такі «розумні і дотепні».
Мабуть вартує вже зупинити будь які експерименти над народом, і почати – не словом, а ділом, нарешті втілювати дошкульно-потрібні реформи, які допомогли б людям цілковито змінити життя на краще, вийти з того становища в яке ви її панове загнали.
Олена Броніцька, експерт УІАМП
