Вступ.
Формування доктрини DoNRO розпочалося наприкінці 2025 р., коли адміністрація США офіційно закріпила курс на повне домінування в Західній півкулі. У день двохсотліття доктрини Монро, 2 грудня 2025 р., Білий дім оприлюднив офіційне президентське послання [1], де цей зовнішньополітичний вектор отримав назву «Поправка Трампа» (Trump Corollary). Цей документ заклав фундамент для витіснення будь‑яких «непівкульних конкурентів» із Північної та Південної Америки [2].
Сам термін «Доктрина Донро» (DoNRO) виник як медійний неологізм. Уперше він з’явився на обкладинці таблоїда New York Post у січні 2025 р., сформований як поєднання слів Donald і Monroe. Однак статус реальної політичної доктрини він набув через рік, на тлі масштабної воєнної операції США у Венесуелі в січні 2026 р. та подальшого затримання Ніколаса Мадуро [3]. Остаточна легітимізація терміну відбулася 5 січня 2026 р., коли Дональд Трамп на пресконференції публічно прийняв це медійне найменування. Згідно з матеріалами WRAL News / CNN [4] та зафіксованою енциклопедичною хронологією [4], президент особисто закріпив це поняття, промовивши фразу: «They now call it the "Donroe Doctrine"» («Вони тепер називають це "Доктриною Донро"») [5]. Від цього моменту концепція DoNRO перестала бути газетним штампом і офіційно увійшла в публічний простір як оновлена версія класичної доктрини Монро, адаптована до сучасних умов.
Класична доктрина Монро, проголошена у 1823 р. президентом Джеймсом Монро, виходила з принципу «Америка для американців» і забороняла втручання європейських держав у справи Західної півкулі. Вона закріпила право США розглядати будь‑яке зовнішнє втручання в регіон як загрозу своїй національній безпеці та стала основою американської зовнішньої політики XIX–XX століть.
Трамп запропонував власне доповнення до цієї концепції. На відміну від історичної версії, яка передбачала ізоляцію та дистанціювання від Європи, нова доктрина будується на активних діях і відмові від ізоляціонізму. Її ключовий принцип – захист півкулі без закриття від зовнішнього світу. США оголосили Західну півкулю зоною пріоритетних інтересів і готові використовувати воєнні, дипломатичні та економічні інструменти для її захисту, водночас зберігаючи залученість у глобальні процеси.
Доктрина стала не просто декларацією, а новою рамкою американської політики в Західній півкулі. Її поява відображає стратегічний зсув від класичної доктрини Монро до активних дій без ізоляції, і саме це робить її важливим об’єктом аналізу. Розуміння логіки DoNRO дозволяє оцінити, як США мають намір закріпити свій вплив у регіоні, які інструменти для цього використовують і які довгострокові наслідки така політика може мати для міжнародної системи безпеки.
1. Історичні передумови та формування доктрини.
Формування доктрини DoNRO стало наслідком кризи американської стратегії ліберальної гегемонії, яка після холодної війни спиралася на глобальне втручання. Кампанії в Афганістані та на Близькому Сході призвели до перенапруження: за даними проєкту Costs of War Університету Брауна, витрати США після 2001 р. перевищили 8 трильйонів доларів [6]. Це змусило політичний істеблішмент визнати, що роль «світового поліцейського» підриває економічне та військове ядро американської потуги. У цій ситуації адміністрація Трампа почала шукати нові рамки політики, які дозволили б зосередитися на пріоритетних регіонах і зменшити навантаження від глобальної залученості.
Паралельно посилилася загроза біля самих кордонів США. Неконтрольована міграція та наркотороризм, загострений кризою фентанілу, перестали вважатися лише кримінальними проблемами. Тепер вони трактуються як пряма асиметрична загроза національній безпеці [7]. Картелі фактично перетворилися на воєнізовані структури, що контролюють території на південь від США, і це вимагало переходу від поліцейських заходів до стратегічного стримування.
Однак головним геополітичним викликом стало проникнення конкурентів у Латинську Америку. Китай використовує економічні інструменти для контролю над інфраструктурою (від портів у Перу до космічних об’єктів в Аргентині). Росія та Іран зміцнюють військову та розвідувальну присутність у Венесуелі, Нікарагуа та на Кубі [8]. У логіці DoNRO це сприймається як порушення принципів доктрини Монро та створення плацдармів для загрози США.
Крім того, в умовах багатополярності США ухвалили рішення провести аудит зобов’язань. На відміну від епохи однополярності, DoNRO базується на пріоритизації: саме захист Західної півкулі став ключовим пріоритетом. Лише забезпечивши безпеку власних кордонів і витіснивши конкурентів із регіону, США можуть безпечно реагувати на глобальні кризи дистанційно.
Доктрина також змінила класифікацію загроз. Якщо ліберальна гегемонія вимагала втручання при будь‑якій зміні демократичного статус‑кво, то DoNRO спирається на концепцію «offshore balancing» [9] – стратегію, за якої велика держава не втручається безпосередньо в регіональні конфлікти, а прагне зберегти баланс сил на відстані. У межах цього підходу США підтримують союзників і партнерів так, щоб вони самі стримували регіональних конкурентів і боролися з загрозами. Американські ресурси при цьому залишаються в резерві для критичних випадків. Тому тепер кризи в Євразії чи на Близькому Сході не є автоматичним приводом для інтервенції: глобальна загроза визнається критичною лише тоді, коли вона безпосередньо ставить під удар безпеку Західної півкулі.
Історично це різко відрізняється від попередніх стратегій. «Політика доброго сусіда» Рузвельта та «Союз заради прогресу» Кеннеді робили ставку на м’яку силу й економічну допомогу. DoNRO відкидає цей ідеалізм: фінансові вливання не гарантують лояльності, тому нова стратегія робить акцент на жорсткому стримуванні та транзакційній дипломатії [10]. Контраст очевидний і з курсом 1990‑х та 2000‑х, коли США покладалися на багатосторонні інститути й торговельні проекти. Ставка на консенсус призвела до втрати ініціативи й дозволила зовнішнім гравцям закріпитися в регіоні [11]. У межах DoNRO Вашингтон залишає за собою право на односторонні превентивні дії, фактично відроджуючи логіку поправки Теодора Рузвельта.
Порівняння стратегій регіональної безпеки США та доктрини DoNRO
Таким чином, доктрина DoNRO стала відповіддю на провал глобальної політики втручання та на неефективність м’яких інституційних підходів у регіоні, що впроваджувалися через міжнародні організації. Втома від воєн, уразливість південних кордонів і проникнення конкурентів сформували запит на новий курс – жорсткий реалізм і непроникну архітектуру безпеки Західної півкулі.
2. Відмова від ізоляціонізму як ключовий елемент доктрини. Механізми поєднання оборони та відкритості.
Доктрина DoNRO принципово відкидає класичний ізоляціонізм і стратегію «обложеної фортеці», але не повертається до універсального гегемонізму й інтервенціоналізму. В її основі лежить концепція «керованого відступу» та вибіркової залученості: США не замикаються у самих собі, а прагнуть поєднувати жорстку оборону власних рубежів зі збереженням глобальної відкритості. У національній стратегії безпеки 2025 р. прямо зафіксовано відмову від експансії, що призводить до виснаження, і перехід до більш стійкої моделі лідерства, де втручання виправдане лише за умови загрози критичним інтересам або глобальному балансу сил [12].
Ключовим інструментом цієї трансформації стало перерозподілення тягаря. На відміну від попередньої логіки «розділення», нова парадигма передбачає, що союзники візьмуть на себе основну вагу стримування. У Європі це проявилося в безпрецедентних вимогах до членів НАТО збільшити оборонні бюджети до 5% ВВП [13]. В Азії Японія, Південна Корея та Австралія прискорено нарощують військові потенціали для балансування Китаю й КНДР, а на Близькому Сході регіональні партнери були змушені самостійно вибудовувати архітектуру безпеки проти Ірану на тлі скорочення прямої американської присутності [14]. Така політика робить стратегічне суперництво фінансово стійким для США й відповідає внутрішньому запиту американського суспільства на пріоритет національної економіки [15]. Водночас вона стимулює союзників до більшої автономії, що в перспективі може послабити американоцентричну систему союзів.
Щоб мінімізувати ризики, США займаються впровадженням механізмів дистанційного стримування. Скорочення великих контингентів компенсується концепцією «over‑the‑horizon» – проекцією сили «з‑за горизонту». Вашингтон робить ставку на санкційний та фінансовий тиск, використання переваг у кіберпросторі й космосі. Дослідження показують, що американська кіберстратегія еволюціонувала від умовного оптимізму до визнання реальної загрози й необхідності активного застосування кіберсили [16]. У космосі США розвивають стратегію «deterrence by denial», створюючи стійкі супутникові угруповання та інтегруючи комерційні системи для захисту від атак [9]. Ці інструменти дозволяють зберігати роль арбітра глобальної безпеки без втягування у затяжні наземні кампанії.
Завершальним елементом стала концепція «Гідного миру». США відмовляються від проектів ліберальної гегемонії, що включали експорт демократії та масштабне державне будівництво, й концентруються на збереженні вигідного для себе глобального балансу сил [17]. Це наближає стратегію до моделі «offshore balancing», де американська присутність обмежена прагматичними розрахунками національної безпеки, а не універсальними ідеологічними імперативами [18].
Таким чином, відмова від ізоляціонізму в межах DoNRO формує прагматичну систему: США зберігають глобальне лідерство, але втручаються лише за умови загрози критичним інтересам або появи домінуючого регіонального гегемона. Перерозподіл тягаря на союзників і дистанційні методи проекції сили там, де пряме військове втручання не розглядається як обов’язкове, створюють ядро оновленої доктрини. Вашингтон більше не прагне управляти всім світом напряму, але наполегливо резервує за собою право на застосування сили у випадку, якщо хтось спробує змінити вигідний і звичний баланс або поставити під удар основи американського процвітання.
3. Потенційні виклики та наслідки для доктрини DoNRO.
Практична реалізація доктрини DoNRO стикається з низкою системних викликів, які ставлять під сумнів її стійкість. Головний парадокс полягає у суперечності між захистом національної території та необхідністю збереження глобальної економічної відкритості. США залишаються глибоко інтегрованими у світову торговельну систему, і будь‑яка спроба противників перекрити морські комунікації, заблокувати технологічні транзити чи порушити ланцюги постачання змусить Вашингтон реагувати жорстко, стираючи межу між дистанційним стримуванням і прямою інтервенцією [19].
Внутрішньоамериканські обмеження підсилюють цю суперечність. Американське суспільство потребує більшої уваги до внутрішніх проблем – економіки, міграції, інфраструктури, що, як наслідок, формує запит на відмову від закордонних зобов’язань, які потребують значних витрат. Однак політичні еліти, що займаються зовнішньою політикою, побоюються втрати глобальних важелів впливу й чинять опір суттєвому скороченню військової присутності. У сукупності це робить курс нестабільним і вразливим до популістських коливань [20].
Перенесення акценту на абсолютну безпеку власних кордонів створює ризики у відносинах із Латинською Америкою. США прагнуть витіснити китайські корпорації з інфраструктурних проектів регіону, але для країн Південної та Центральної Америки така політика виглядає як зазіхання на суверенітет і свободу торгівлі [21]. Як результат – виникає загроза відродження неоімперіалізму, адже агресивний захист «ближнього зарубіжжя» може спричинити зростання антиамериканських настроїв і підштовхнути регіон до тіснішої співпраці з Пекіном та Москвою [22]. Особливо з огляду на те, що силові дії США в регіоні, які часто ігнорують принципи суверенітету інших, навіть слабких держав, провокують контрреакцію – сильні антиамериканські настрої, особливо в Латинській Америці.
Додатковим протиріччям стає невідповідність між логікою офшорного балансування та політичними ініціативами адміністрації Трампа. У той час як доктрина передбачає мінімізацію прямого втручання й передачу відповідальності регіональним союзникам, Трамп вимагав від європейських партнерів активної участі у війні проти Ірану. Такий підхід, ймовірно, вступає в суперечність із принципом дистанційного стримування та демонструє внутрішню складність американської стратегії: одночасно декларується відмова від надмірної залученості й чиниться тиск на союзників із метою втягнути їх у масштабний конфлікт. Це відображає розрив між теоретичною доктриною та практикою зовнішньої політики.
Реакція європейських союзників на ці вимоги була вкрай настороженою: тиск із боку Вашингтона сприймався як нав’язування чужої війни, що посилювало недовіру до американської стратегії й підштовхувало ЄС до пошуку більшої автономії у сфері безпеки. Крім того, спроби втягнути Європу в конфлікт з Іраном суперечать заявленій меті зміцнення режиму нерозповсюдження. Подібні ініціативи створюють ризик його підриву, адже посилюють підозри щодо подвійних стандартів США й провокують регіональні держави на перегляд власних зобов’язань.
Внутрішньополітична динаміка у США стає ключовим чинником життєздатності доктрини. Поляризація між ізоляціоністами та глобалістами робить стратегію структурно нестабільною. Кожна зміна електорального циклу загрожує переглядом базових імперативів, що підриває передбачуваність американської політики [25, 26]. Якщо зобов’язання переглядаються кожні чотири роки, союзники втрачають упевненість у довгостроковій підтримці, а противники сприймають непослідовність як слабкість, через що зростає ризик ескалації.
Особливо гостро протиріччя проявляється у сфері економіки й технологій. США використовують експортний контроль і стратегію «de‑risking» для захисту технологічного суверенітету, але це фрагментує глобальні ланцюги постачання й ставить союзників перед вибором між лояльністю Вашингтону та доступом до азійських ринків [27]. Перетворення взаємозалежності на зброю прискорює створення альтернативних фінансових і технологічних систем, знижуючи ефективність санкцій і доларової монополії [28].
Головним стрес‑тестом для доктрини стає Індо‑Тихоокеанський регіон. США намагаються перекласти стримування на Японію, Південну Корею та альянс AUKUS, зберігаючи роль офшорного балансувальника. Але масштаб потенціалу Китаю робить завдання надзвичайно складним. У разі провалу стратегії в Тайванській протоці Вашингтон опиниться перед вибором: або вступити в прямий конфлікт із ядерною наддержавою, або відмовитися від втручання, що означало б крах системи гарантій і втрату статусу глобального гегемона [29].
Таким чином, перехід до стратегії керованого відступу – не позбавлення від імперського перенапруження, а ризикована перекалібровка. Успіх залежить від здатності одночасно стримувати внутрішній популізм, підтримувати союзників, контролювати опонентів і зберігати фінансове домінування. Провал хоча б на одному з цих напрямів може запустити ефект доміно й перетворити стратегічний відхід на обвал американоцентричного порядку [30].
4. Перспективи та стратегічне значення доктрини DoNRO.
Цінність доктрини полягає у її здатності забезпечити довгострокову стійкість американського лідерства завдяки переходу від ідеологічно мотивованої експансії до прагматичної моделі стратегічного управління. В умовах внутрішнього тиску та об’єктивних обмежень ресурсів Сполученим Штатам потрібна нова «теорія безпеки», яка дозволяє зосередити зусилля на технологічній та економічній модернізації, а також на стримуванні ключових світових конкурентів [31]. У довгостроковій перспективі стратегія трансформує США з глобального «жандарма», змушеного реагувати на кожну локальну кризу, в арбітра міжнародної системи. Така архітектура має створити запас міцності, необхідний для тривалого геополітичного суперництва без ризиків перенапруження.
Ключовою умовою життєздатності курсу стає його адаптивність до нетрадиційних та асиметричних загроз. Скорочення наземної присутності компенсується інтеграцією нових векторів стримування: кібернетичних, космічних та інформаційно‑психологічних операцій. Сучасні загрози вимагають відходу від лише традиційного підходу до ведення війни на користь технологічної гнучкості [32]. Перекладаючи основний тягар оборони на союзників, Вашингтон концентрується на домінуванні у цифровому середовищі, розгортанні автономних систем та контролі інформаційних потоків. Це дозволить масштабувати присутність у кризових зонах переважно невійськовими методами, знижуючи витрати та внутрішньополітичні ризики.
На глобальному рівні ця стратегія прискорює перехід до більш регіоналізованої системи безпеки. Відмова Вашингтона від прямого адміністрування периферійних процесів змушує регіональних гравців формувати власні блоки самозабезпечення [34]. У цій системі США переходять до формату офшорного балансування: задають стандарти сумісності, контролюють фінансові транзакції та запобігають появі домінуючого гегемона в ключових зонах Євразії. Таким чином, доктрина не означає повного ізоляціонізму, а змінює форму американської присутності, зміщуючи акцент з управління територіями на регулювання систем.
Невід’ємним елементом процесу стає дроблення світової економічної системи – умовна деглобалізація. США переходять від ролі гаранта вільної торгівлі до архітекторів захищених ланцюгів постачання та концепції «friend‑shoring». Це стратегія перенесення ланцюгів постачання у «дружні» країни‑союзники, щоб зменшити залежність від потенційних противників і зміцнити економічну безпеку. Стратегія вимагає від союзників не лише військової автономії, а й економічної солідарності. Бар’єри на високотехнологічний експорт і тарифний захист внутрішньої індустрії змушують партнерів обирати між доступом до американських ринків і співпрацею з Китаєм [35]. Така синхронізація економіки й безпеки в теорії має позбавити держави‑противники можливості використовувати глобалізацію для нарощування військового потенціалу.
Однак тут виникає стратегічна пастка «подвійного стримування». Спроба одночасно припинити загрози глобальних конкурентів і перекласти витрати на регіональних гравців знову веде до парадоксу: жорсткий тиск без надання альтернатив підштовхує країни Глобального Півдня до формування незалежних центрів сили. Це прискорює створення антизахідних коаліцій і альтернативних фінансових та інституційних структур [36]. У результаті стратегія, задумана як економія ресурсів, може породити багатополярний блок, що вимагатиме від США ще більшого напруження.
Ключовою умовою успішності доктрини залишається внутрішньополітична передбачуваність. Подібна трансформація неможлива без двопартійного консенсусу в Конгресі. Попри поляризацію, зовнішньополітичні еліти змушені шукати точки дотику, особливо у питаннях технологічної конкуренції та перегляду механізмів допомоги [37]. Якщо концепція «гідного миру» не буде закріплена як надпартійна, вона ризикує залишитися тимчасовим маневром конкретної адміністрації. В умовах політичних конфліктів довіра союзників може бути втрачена.
В історичній перспективі доктрина знаменує остаточне прощання з ілюзією «однополярного моменту». Вона відображає визнання елітами обмеженості ресурсів і відмову від прямого адміністрування глобальних процесів. Стратегічне значення полягає в керованій підготовці до періоду системного транзиту [38]. США переходять від ролі глобального поліцейського до ролі «глобального солдата», з’являючись у кризових точках лише в вирішальні моменти й, з огляду на власні інтереси, зберігаючи домінування в інноваціях, фінансах і дистанційному проектуванні сили, щоб забезпечити свої критичні інтереси на десятиліття вперед.
Висновки.
Американська зовнішня політика входить у фазу глибокої трансформації: доктрина DoNRO є відмовою від затратної моделі «ліберальної гегемонії» та переходом до прагматичного курсу на скорочення постійної прямої присутності – за умов вибіркової участі й інтервенції в ключові процеси. Це не ізоляціонізм, а спроба зменшити витрати й переглянути правила глобальної гри, зберігаючи роль верховного арбітра (глобальної військової сили) при делегуванні союзникам значної частини оборонних та фінансових функцій (поліцейських функцій).
Центральним механізмом процесу стає дистанційне стримування, засноване на фінансовій потузі, санкційному тиску та технологічній перевазі у кіберпросторі й космосі. Проте саме це породжує суперечність: перекладаючи відповідальність за традиційну оборону на партнерів, Вашингтон стимулює їхню стратегічну автономію, що поступово послаблює безумовне лідерство США всередині альянсів і ставить питання про їхню доцільність.
Жорстке поєднання економіки з безпекою та політика створення захищених ланцюгів постачання в країнах‑союзниках зміцнюють позиції США у критичних сферах, але водночас створюють ефект бумеранга. Використання фінансової системи як інструмента примусу не ізолює суперників, а прискорює розпад єдиного світового ринку. Країни Глобального Півдня, побоюючись уразливості, починають інтегруватися в альтернативні інституційні та розрахункові системи, які формують опоненти США. У результаті стратегія «зниження ризиків» парадоксально прискорює формування багатополярного світу й підриває механізми глобалізації, що історично забезпечували американську могутність.
Таким чином, доктрина DoNRO виступає інструментом адаптації до багатополярності, дозволяючи США продовжити своє стратегічне лідерство з меншими витратами. Її життєздатність визначатиметься внутрішніми чинниками: глибока політична поляризація та залежність курсу від електоральних циклів позбавляють стратегію передбачуваності. Водночас сама концепція відображає здатність американської зовнішньої політики до гнучкої перебудови й пошуку нових форматів глобальної присутності. У цьому сенсі доктрина відкриває можливості для більш раціонального розподілу ресурсів, зміцнення технологічної та фінансової переваги й збереження ключових позицій США у світовій системі навіть в умовах посилення багатополярності.
Руслан Бортник, Єва Антоненко, Український інститут політики
Список джерел:
1. The White House. America 250: Presidential Message on the Anniversary of the Monroe Doctrine. December 2, 2025.
2. Responsible Statecraft. Trump Corollary: A New Monroe Doctrine? December 2025.
https://responsiblestatecraft.org/trump-corollory/
3. Wikipedia. 2026 United States Intervention in Venezuela. January 2026.
https://en.wikipedia.org/wiki/2026_United_States_intervention_in_Venezuela
4. WRAL News. How Right-Wing Media Inspired Trump’s Donroe Doctrine. January 6, 2026.
https://www.wral.com/how-right-wing-media-inspired-trump-s-donroe-doctrine/22296100/
5. Wikipedia. Donroe Doctrine. January 2026.
https://en.wikipedia.org/wiki/Donroe_Doctrine
6. Watson Institute for International and Public Affairs, Brown University. Costs of War Project.
https://watson.brown.edu/costsofwar/
7. Council on Foreign Relations. Mexico’s Long War: Drugs, Crime, and the Cartels. February 23, 2026.
https://www.cfr.org/backgrounder/mexicos-long-war-drugs-crime-and-cartels
8. Council on Foreign Relations (CFR). China’s Growing Influence in Latin America. June 6, 2025.
9. Mearsheimer, J. J., & Walt, S. M. The Case for Offshore Balancing: A Superior U.S. Grand Strategy. Foreign Affairs. June 13, 2016.
https://www.foreignaffairs.com/articles/united-states/2016-06-13/case-offshore-balancing
10. Sullivan, M. P. Latin America and the Caribbean: U.S. Policy Overview. Congressional Research Service (CRS). November 23, 2022.
https://sgp.fas.org/crs/row/IF10460.pdf (https://www.google.com/search?q=https://sgp.fas.org/crs/row/IF10460.pdf)
11. RAND Corporation. Great-Power Competition and Conflict in Latin America. Jun 20, 2023.
https://www.rand.org/pubs/research_reports/RRA969-4.html
12. America’s Managed Retreat: How the 2025 U.S. National Security Strategy Shifts the Burden to Allies. Global Security Review.
13. Breaking down Trump’s 2025 National Security Strategy. Brookings Institution. December 8, 2025.
https://www.brookings.edu/articles/breaking-down-trumps-2025-national-security-strategy/
14. Ten Jolting Takeaways from Trump's New National Security Strategy. War on the Rocks. December 5, 2025.
https://warontherocks.com/ten-jolting-takeaways-from-trumps-new-national-security-strategy/
15. Balancing Act — How Allies Have Responded to Limited U.S. Retrenchment. RAND Corporation. Jul 8, 2025.
https://www.rand.org/pubs/research_briefs/RBA739-3.html
16. Shifting Dynamics in Transatlantic Relations: Implications for Mediterranean Security. Istituto Affari Internazionali. December 23, 2025.
17. The World Has Passed the Old Grand Strategies By. RAND Corporation. Oct 5, 2016.
https://www.rand.org/pubs/commentary/2016/10/the-world-has-passed-the-old-grand-strategies-by.html
18. How the United States Could Lose a Great-Power War. RAND Corporation. Oct 30, 2019.
https://www.rand.org/pubs/commentary/2019/10/how-the-united-states-could-lose-a-great-power-war.html
19. Backing into World War III. Brookings Institution. February 6, 2017.
https://www.brookings.edu/articles/backing-into-world-war-iii/
20. Democracies Divided: The Global Challenge of Political Polarization. Brookings Institution.
https://www.brookings.edu/wp-content/uploads/2019/04/democracies-divided_introduction-1.pdf
21. To counter extreme politics, revive global democracies' Rust Belts. Brookings Institution. April 8, 2021.
https://www.brookings.edu/articles/to-counter-extreme-politics-revive-global-democracies-rust-belts/
22. Normal is over. Brookings Institution. February 2018.
https://www.brookings.edu/articles/normal-is-over/
23. How Might NATO Allies Respond if the United States Retrenches from Europe? RAND Corporation. 2025.
(https://www.rand.org/content/dam/rand/pubs/research_reports/RRA2800/RRA2807-2/RAND_RRA2807-2.pdf
24. Anticipating Allies' Responses to U.S. Retrenchment: Lessons from Limited Military Withdrawals During the Cold War. RAND Corporation. 2025.
https://www.rand.org/content/dam/rand/pubs/research_reports/RRA700/RRA739-8/RAND_RRA739-8.pdf
25. Beyond left versus right, beyond elites versus populists. Brookings Institution. May 15, 2025.
https://www.brookings.edu/articles/beyond-left-versus-right-beyond-elites-versus-populists/
26. Is Trump reshaping the world order? Brookings Institution. February 2, 2026.
https://www.brookings.edu/articles/is-trump-reshaping-the-world-order/
27. Choking Off China’s Access to the Future of AI. CSIS. October 11, 2022.
https://www.csis.org/analysis/choking-chinas-access-future-ai
28. Beijing’s sanctions dilemma: Chinese narratives on economic coercion. Brookings Institution. October 21, 2024.
29. Fighting Abroad from an Ally's Land: Challenges and Opportunities for U.S. Forces in the Indo-Pacific. RAND Corporation. Sep 16, 2024.
https://www.rand.org/pubs/research_reports/RRA1985-1.html
30. The crisis of the liberal international order. Brookings Institution. February 4, 2020.
https://www.brookings.edu/books/the-crisis-of-liberal-internationalism/
31. Center for Analysis of U.S. Grand Strategy. RAND Corporation.
https://www.rand.org/global-and-emerging-risks/centers/grand-strategy.html
32. From the Pentagon's “4+1” threat matrix, to “4+1 times 2”. Brookings Institution. May 11, 2020.
https://www.brookings.edu/articles/from-the-pentagons-41-threat-matrix-to-41-times-2/
33. Lessons from the Ukraine Conflict: Modern Warfare in the Age of Autonomy, Information, and Resilience. CSIS. May 2, 2025.
34. US grand strategy under President Biden and beyond. Brookings Institution. May 5, 2022.
https://www.brookings.edu/events/us-grand-strategy-under-president-biden-and-beyond/
35. Tariffs in 2025: Short-Run Impacts on the U.S. Economy. Brookings Institution. March 26-27, 2026.
https://www.brookings.edu/wp-content/uploads/2026/03/1_Fajgelbaum-Khandelwal_unembargoed.pdf
36. Competing for the System: The Essence of Emerging Strategic Rivalries. RAND Corporation. November 2022.
https://www.rand.org/content/dam/rand/pubs/perspectives/PEA1400/PEA1404-2/RAND_PEA1404-2.pdf
37. What Lies Ahead: Foreign Policy and National Security in the 118th Congress. CSIS. January 10, 2023.
https://www.csis.org/analysis/what-lies-ahead-foreign-policy-and-national-security-118th-congress
38. From Containment to Global Leadership: America and the World After the Cold War. RAND Corporation.
https://www.rand.org/content/dam/rand/pubs/monograph_reports/2006/MR525.pdf