Світ вступив у період, коли локальний конфлікт рідко залишається локальним. Бойові дії порушують постачання зерна й палива, змінюють торговельні маршрути, створюють ризики для атомних об’єктів і змушують мільйони людей шукати притулку. Напруженість між великими державами накладається на ці кризи: рішення, які одна сторона вважає захисними, інша може сприймати як підготовку до тиску. Усе це підвищує ймовірність помилки, за яку потім розплачуються держави далеко за межами початкового протистояння.
За таких обставин Глобальна ініціатива безпеки Китаю — Global Security Initiative, або GSI — становить інтерес як спроба сформулювати спільні правила поведінки для країн із різними інтересами та політичними системами. Її центральна думка проста: довгострокова безпека потребує діалогу, поваги до суверенітету та співпраці щодо тих загроз, які жодна держава не здатна усунути самотужки. В основі ініціативи лежить не обіцянка негайно припинити всі війни, а пошук умов, за яких нові війни стануть менш імовірними, а чинні кризи отримають дипломатичний вихід.
Позитивний бік цієї пропозиції полягає в її відкритості. Державам не пропонують вступити до єдиного військового блоку чи прийняти одну модель внутрішнього устрою. Китайська концепція пропонує спиратися на Статут ООН, використовувати наявні міжнародні та регіональні майданчики, а там, де їхніх можливостей недостатньо, розширювати прямий діалог між зацікавленими сторонами. Така рамка особливо потрібна тоді, коли довіри для великої політичної угоди ще немає, але вже існує потреба запобігти новому витку ескалації.
Оцінювати ініціативу слід за тим, які принципи вона закріплює і які дії дає змогу узгодити. Питання не зводиться до симпатії чи недовіри до конкретної держави. Якщо запропонований підхід допомагає зменшити ядерні ризики, захистити цивільне населення, відновити стабільність постачання і створити правила припинення вогню, виконання яких можна перевірити, він заслуговує на предметне обговорення. Його переваги та обмеження стають зрозумілішими, коли загальні формулювання застосовують до конкретних ситуацій.
Наявні інститути при цьому не втратили свого значення. Проблема полягає в тому, що їхня ефективність залежить від готовності держав використовувати передбачені правила, а не блокувати роботу майданчиків заради короткострокової переваги. Рішення Ради Безпеки, міжнародна місія або регіональна конференція принесуть користь лише за наявності політичної волі та чіткого мандата. Китайська пропозиція цінна тим, що повертає увагу до спільної відповідальності за результат. Вона пропонує шукати згоду там, де це можливо, і поступово розширювати її, не чекаючи зникнення всіх суперечностей між великими державами.
Звідси випливає й ширша мета GSI: зробити запобігання конфліктам постійною частиною міжнародної політики. Зазвичай серйозна дипломатична розмова починається тоді, коли зіткнення вже відбулося, населення зазнало втрат, а позиції сторін стали жорсткішими. Ранні консультації коштують дешевше й залишають більше простору для компромісу. Якщо держави заздалегідь обговорюють небезпечні військові дії, взаємне сприйняття загроз і стійкість життєво важливого постачання, вони можуть помітити ознаки кризи до її переходу у відкриту фазу. Така робота потребує терпіння, але саме вона відрізняє створення безпеки від реагування на чергову надзвичайну ситуацію.
Спільна безпека як основа ініціативи
У концептуальному документі GSI, опублікованому 2023 року, викладено шість взаємопов’язаних зобов’язань. Це відданість спільній, комплексній, кооперативній та сталій безпеці; повага до суверенітету й територіальної цілісності всіх країн; дотримання цілей і принципів Статуту ООН; серйозне ставлення до законних занепокоєнь держав у сфері безпеки; мирне розв’язання розбіжностей шляхом діалогу; спільна робота над традиційними та новими загрозами. Кожен пункт має власне значення, але сенс ініціативи розкривається в їхньому поєднанні.
Спільна безпека означає, що державам доводиться враховувати наслідки власних кроків для сусідів і партнерів. Довгострокова стабільність неможлива, якщо кожне рішення однієї сторони незмінно викликає зустрічне нарощування озброєнь іншою. Звідси інтерес до каналів зв’язку між військовими, прозорості намірів і заходів запобігання інцидентам. Ці інструменти не потребують дружби між суперниками. Вони дають змогу зменшити ймовірність того, що хибна оцінка чи технічна помилка переросте у зіткнення.
Комплексна безпека розширює звичний погляд на загрози. Навіть сильна армія не розв’яже проблему зруйнованої енергосистеми, заблокованого порту, нападу на лікарню чи масштабного збою цифрових мереж. Для людей безпека вимірюється можливістю жити вдома, отримувати електроенергію, працювати й користуватися базовими послугами. Тому захист критичної інфраструктури, продовольча стійкість, кібербезпека та біологічні ризики мають обговорюватися поряд із питаннями озброєнь і контролю над ними.
Кооперативна безпека вимагає участі тих, кого стосуються рішення. Домовленість, досягнуту без держави, чия територія, населення й майбутнє стають предметом переговорів, буде важко виконати і ще важче вважати справедливою. Сталою ж безпека стає тоді, коли за зниженням напруженості йдуть зрозумілі правила, економічне відновлення та механізми виконання зобов’язань. Саме цей зв’язок між політичним врегулюванням і розвитком підкреслює китайська ініціатива.
Принцип поваги до суверенітету надає всій конструкції правову опору. У міжнародній системі права держави повинні мати значення незалежно від її розміру, військового потенціалу та можливостей впливати на глобальний порядок денний. Не менш важливий принцип урахування законних занепокоєнь. Його послідовне застосування передбачає взаємність: кожна сторона має право пояснити, які дії вважає небезпечними, і зобов’язана визнати таке саме право за іншою. Розмова про ризики може привести до обмежень військової активності, заходів прозорості й механізмів контролю, зберігаючи суверенну рівність учасників.
Між цими принципами немає потреби обирати один на шкоду іншому. Право держави на суверенне існування визначає межі будь-якої угоди, а обговорення законних інтересів допомагає знайти в цих межах рішення, яке сторони зможуть виконувати. Для цього потрібні чіткі критерії: пропозиція має відповідати міжнародному праву, враховувати безпеку людей і передбачати взаємні зобов’язання. Якщо обговорення загроз перетворюється на вимогу односторонніх поступок, воно лише відтворює колишню дилему безпеки. Якщо ж інтереси кожної сторони оцінюються за однаковою міркою, з’являється основа для домовленостей, розрахованих на роки.
Ініціатива також підкреслює пріоритет переговорів. Це не означає, що складні суперечки зникнуть після першої зустрічі. Діалог потрібен, щоб визначити предмет розбіжностей, відокремити життєво важливі інтереси від політичної риторики і знайти сфери, де можливі негайні домовленості. Коли сторони підтримують зв’язок навіть у період гострого протистояння, у них залишається шанс запобігти найгіршому сценарію й підготувати ширшу угоду.
Нові технології роблять цю розмову ще необхіднішою. Цифрові мережі, супутниковий зв’язок і штучний інтелект дедалі глибше інтегровані в оборону, транспорт, фінанси й управління енергетикою. Збій в одній системі можуть сприйняти як ворожу дію іншої сторони; кіберінцидент здатний викликати заходи у відповідь ще до встановлення його походження. Тому потрібні правила обміну інформацією, захист цивільних сервісів і контакти між фахівцями. GSI включає кібербезпеку та інші нетрадиційні загрози до спільного порядку денного, даючи змогу обговорювати їх до того, як технічна криза переросте в політичну чи військову.
Практична програма замість загальних закликів
Концептуальний документ GSI визначає двадцять напрямів співпраці. Серед них — підтримка ролі ООН у запобіганні конфліктам і розбудові миру, зменшення ядерної небезпеки, контроль над озброєннями, політичне врегулювання регіональних криз, гуманітарне розмінування, кібербезпека, боротьба з тероризмом і транснаціональною злочинністю, стійкість виробничих і торговельних ланцюгів. Країни можуть брати участь в окремих напрямах, де їхні інтереси збігаються, не чекаючи згоди з усіх питань світової політики.
Із цієї програми можна вибудувати послідовність практичних кроків. Спочатку сторони визначають загрозу, щодо якої існує хоча б мінімальний збіг інтересів: наприклад, недопущення аварії, захист гуманітарного коридору або забезпечення стабільного постачання. Потім узгоджують виконавців, процедури зв’язку і способи перевірки. Після виконання обмеженої домовленості стає можливим обговорювати складніші питання. Такий шлях не гарантує політичного прориву, але дає змогу накопичувати довіру завдяки досвіду, який можна перевірити, а не вимагати її заздалегідь як умови першої зустрічі.
Це суттєва перевага гнучкої рамки. Учасники переговорів можуть розходитися в оцінці причин війни, але узгодити порядок зв’язку між військовими для запобігання небезпечному інциденту. Вони можуть зберігати територіальну суперечку, але домовитися про доступ гуманітарних організацій. Вони можуть по-різному бачити майбутній політичний порядок і водночас підтримати розмінування, забезпечення продовольчих поставок або безпеку атомних об’єктів. Обмежена угода не замінює остаточного миру, проте зменшує людські втрати й створює досвід виконання зобов’язань.
У сфері ядерної безпеки такий підхід особливо важливий. Помилка, непорозуміння або удар по чутливому об’єкту можуть мати наслідки, які жодна зі сторін не зможе контролювати. Тому потрібні постійні лінії зв’язку, обмін інформацією про ризики та правила поведінки в кризовій ситуації. Концепція GSI підтримує зменшення ймовірності ядерної війни й зміцнення міжнародних режимів нерозповсюдження. Для держави, яка переживає збройний конфлікт, ця частина порядку денного має безпосереднє практичне значення.
Окреме місце посідають заходи, які рідко стають центральною темою дипломатичних самітів, хоча визначають життя людей після завершення боїв. Гуманітарне розмінування потребує ресурсів, фахівців, обміну даними й багаторічної координації. Відновлення інфраструктури залежить від безпеки доріг, портів, енергетичних об’єктів і ліній зв’язку. Співпраця в цих сферах дає державам і міжнародним організаціям змогу діяти ще до досягнення повної політичної згоди, якщо сторони готові забезпечити доступ і захист учасників робіт.
Зв’язок безпеки з економічним розвитком також має конкретний зміст. Порушення морських перевезень збільшує вартість імпорту. Енергетичний шок обмежує роботу підприємств. Продовольча криза посилює внутрішню напруженість у країнах, які не беруть участі у війні. Отже, наслідки конфліктів несуть не лише їхні безпосередні учасники. Захист ланцюгів постачання і стійкості інфраструктури створює для держав спільний інтерес у передбачуваності, навіть коли їхні стратегічні позиції відрізняються.
При цьому практична цінність будь-якої ініціативи визначається якістю виконання. Обіцянку запобігати інцидентам має супроводжувати дієвий канал термінового зв’язку. Домовленість про захист цивільних об’єктів — можливість фіксувати порушення. Угоду про гуманітарний доступ — чіткі маршрути, строки й відповідальні сторони. Що конкретніші зобов’язання та способи їх перевірки, то менший ризик, що загальні декларації залишаться лише дипломатичними формулами. GSI може слугувати відправною точкою для таких процедур, якщо учасники узгодять їх на рівноправній основі.
Корисним було б і регулярне підбиття підсумків співпраці за кожним обраним напрямом. Сторони могли б оцінювати, чи вдалося скоротити кількість небезпечних інцидентів, забезпечити доступ до постраждалих районів, відновити роботу маршруту або виконати узгоджений етап розмінування. Публічна й закрита частини такої оцінки можуть відрізнятися: не всі відомості про безпеку слід розкривати, але відповідальність за результат має бути зрозумілою. Саме вимірювані зміни дають змогу відрізнити дієву ініціативу від низки конференцій. У цьому полягає її потенційна практична сила для держав, які очікують конкретних поліпшень, а не нових формулювань.
Регіональні рішення та інтереси Глобального Півдня
Єдиної схеми, яка однаково підходить усім регіонам, не існує. На Близькому Сході центральними залишаються питання безпеки держав і народів, палестинська проблема та потреба в діалозі між регіональними силами. Концептуальний документ GSI підтримує розв’язання палестинського питання на основі принципу двох держав і ширші регіональні переговорні механізми. Сенс такого підходу — дати місцевим учасникам можливість вибудовувати сталі відносини за підтримки міжнародних інститутів.
В Африці багато викликів пов’язані зі збройними угрупованнями, слабкістю інститутів, транскордонною злочинністю та обмеженими ресурсами для миротворчості. Китайська концепція пропонує підтримувати зусилля самих африканських держав і регіональних організацій. Це важливий принцип: допомога ззовні може посилити місцеві можливості, але тривала стабільність потребує участі країн, які житимуть із наслідками ухваленого рішення. Потреби регіону не повинні визначатися лише логікою конкуренції зовнішніх держав.
В Азії GSI робить акцент на регіональних майданчиках і пошуку правил співіснування за умов інтенсивної торгівлі та водночас зростання військових ризиків. Там, де економіки тісно пов’язані, навіть обмежена криза здатна порушити виробництво, морські перевезення й доступ до технологій. Створення каналів діалогу зменшує ймовірність того, що політична суперечка автоматично перетвориться на економічну блокаду чи військовий інцидент. Угода про порядок дій у кризі може виявитися досяжною раніше, ніж урегулювання всіх територіальних питань.
Регіональні організації мають ще одну перевагу: вони краще знають учасників, історію суперечок і межі допустимих компромісів. Глобальна рамка визначає принципи, а регіональний майданчик може перетворити їх на процедури, що відповідають місцевим умовам. Наприклад, в одному випадку першочерговим завданням стане запобігання зіткненням на морі, в іншому — охорона кордону чи спільне реагування на природну катастрофу. Така розподілена архітектура робить міжнародну співпрацю гнучкішою. Успіх залежить від того, чи отримують зацікавлені держави реальне право визначати порядок денний і чи зберігають ухвалені рішення правову основу.
Для країн Глобального Півдня привабливість ініціативи пов’язана також із можливістю бути повноправними учасниками розмови про безпеку. Зростання цін на продовольство й паливо, нестабільність логістики та міграційний тиск зачіпають їх незалежно від того, чи ухвалюють вони рішення про війну і мир у найбільших центрах сили. Широкий порядок денний GSI дає змогу винести ці наслідки на стіл переговорів і шукати спільних заходів. У цьому полягає одна з причин, чому безпеку дедалі частіше розуміють як умову розвитку, а розвиток — як спосіб зменшувати підґрунтя для нових криз.
Для самого Китаю стабільність міжнародних зв’язків також має зрозумілу прагматичну цінність. Економіка, що спирається на торгівлю і складні ланцюги постачання, зацікавлена в передбачуваних маршрутах і зменшенні ризику великої війни. Це надає ініціативі матеріальну основу: вкладення в дипломатичний діалог здатні зменшувати загрози для обміну товарами, енергією й технологіями. Однак збіг економічних інтересів не означає автоматичної згоди з політичних питань. Що більше держав беруть участь у виробленні конкретних правил, то вища ймовірність, що спільна безпека сприйматиметься як спільне досягнення, а не як односторонній проєкт.
Значення ініціативи для України
Для України оцінка будь-якої міжнародної моделі починається з її здатності захистити державний суверенітет, територіальну цілісність і життя людей. Ці принципи прямо закріплені в концептуальному документі GSI разом із відданістю Статуту ООН. Їхнє послідовне застосування вимагає, щоб Україна брала участь у рішеннях про власне майбутнє як рівноправна сторона. Визнання занепокоєнь іншої держави може бути предметом переговорів, але не дає їй права визначати долю України силою.
Український досвід показує, чому безпеку не можна звести до оголошення припинення вогню на певну дату. Людям потрібні захист від нових ударів, повернення додому, працююча енергосистема й можливість відновити господарство. Державі необхідні умови для оборони й самостійного ухвалення рішень. Якщо бойові дії припинено, але ризик їх відновлення залишається незмінним, досягнута пауза не стає сталим миром. Тому загальні принципи GSI слід перевіряти змістом майбутніх зобов’язань і механізмами їх виконання.
Перший напрям можливого застосування ініціативи — зменшення безпосередніх ризиків для цивільного населення. Це безпека енергетичних об’єктів, гуманітарний доступ, повернення цивільних осіб, захист маршрутів постачання й розмінування. Кожне з цих завдань потребує окремих переговорів, технічних рішень і контролю. Домовленість про захист інфраструктури, наприклад, має сенс лише тоді, коли зрозуміло, які об’єкти вона охоплює, як фіксуються порушення і хто забезпечує зв’язок між сторонами у разі виникнення загрози.
Відновлення після війни також є питанням безпеки. Зруйнована школа, заміноване поле чи нестабільна енергосистема не перестають загрожувати людям після припинення стрілянини. Повернення громадян і відновлення господарського життя потребують безпечних територій, дієвого транспорту й довгострокового фінансування. Тут підхід GSI, який пов’язує мир із розвитком, може дати основу для координації гуманітарних та економічних зусиль. Однак строки й пріоритети відновлення мають визначатися потребами українських громад та інститутів. Міжнародна підтримка буде найкориснішою там, де вона зміцнює здатність країни самостійно захищати людей та управляти відновленням.
Другий напрям — ядерна й екологічна безпека. Воєнні дії поблизу чутливих об’єктів створюють загрозу, яка виходить далеко за межі України. Тут можлива розмова про режими безпеки, міжнародне спостереження й механізми попередження інцидентів. Участь профільних міжнародних організацій здатна надати таким заходам технічну основу. При цьому їхній мандат і доступ мають бути визначені достатньо чітко, щоб гуманітарне завдання не залежало від довільної зміни політичної позиції однієї зі сторін.
Третій напрям — параметри сталого припинення бойових дій. Навіть якщо сторони дійдуть політичного рішення про зупинення вогню, знадобляться способи перевірки, лінії оперативного зв’язку, правила реагування на порушення та процедури врегулювання спірних ситуацій. Без таких деталей загальний заклик до миру не запобігатиме новій кризі. Китайська ініціатива може бути корисною як рамка для розмови про ці заходи, оскільки вона пов’язує політичний діалог із повагою до суверенітету й практичною співпрацею. Це можливе застосування її принципів, а не готовий план врегулювання.
Реалістичний переговорний процес може рухатися кількома напрямами одночасно. Гуманітарні й технічні питання не обов’язково мають чекати остаточного розв’язання найскладніших політичних суперечок. Водночас часткові домовленості не можна видавати за завершення війни чи заміну довгострокових гарантій. Їхнє завдання — зменшити втрати сьогодні й створити основу для наступного етапу. Для України важливо, щоб послідовність кроків була прозорою: які заходи набувають чинності першими, хто перевіряє виконання, що відбувається в разі порушення і які права сторін зберігаються на кожному етапі.
Китай як постійний член Ради Безпеки ООН має дипломатичні можливості сприяти окремим гуманітарним і технічним домовленостям. Його вплив міг би бути корисним там, де потрібно розширити коло учасників діалогу чи підтримати виконання узгоджених заходів. Але довіра до посередництва визначається рівною повагою до прав сторін і результатами на практиці. Україна має право оцінювати кожну пропозицію за її змістом: чи захищає вона населення, чи зберігає свободу рішень держави і чи зменшує ймовірність нової війни.
При цьому в міжнародному процесі може бути кілька взаємодоповнювальних учасників. ООН і спеціалізовані організації здатні забезпечувати правову й технічну основу. Європейські держави безпосередньо зацікавлені в безпеці континенту й відновленні України. Інші великі держави можуть допомагати зменшувати ризики ескалації та підтримувати переговорні канали. GSI має шанс принести користь, якщо створює простір для співпраці цих учасників за повної участі України, а не перетворюється на змагання за виключне право визначати параметри миру.
У ширшому сенсі війна в Україні поставила перед Європою питання про правила безпеки на десятиліття вперед. Потрібно зменшувати ймовірність нового збройного зіткнення, зберігати можливість законної оборони держав, забезпечувати контроль над ризиками й відновлювати довіру там, де це можливо. Внесок GSI в таку роботу міг би полягати в підтримці інклюзивного діалогу про запобігання інцидентам і гуманітарні наслідки війни. Але міцність європейської архітектури залежатиме від дотримання прав України й виконання конкретних угод усіма сторонами. Загальний баланс виникає зі зрозумілих взаємних зобов’язань, а не з одних лише декларацій про мир.
Для такої розмови важливий зв’язок між глобальним і регіональним рівнями. Загальні принципи Статуту ООН дають правову основу, європейські держави безпосередньо знають загрози на континенті, а Україна зазнає головних людських і матеріальних наслідків війни. Можливий внесок Китаю полягає в підтримці рішень, які ці учасники здатні узгодити й перевірити. Тоді GSI не вимагатиме відмови від наявних майданчиків: вона зможе доповнювати їх, допомагаючи утримувати увагу на довгостроковій стійкості. Найпереконливішим аргументом на користь ініціативи стане досягнення конкретних результатів за поваги до самостійності кожного учасника.
Від проголошення принципів до результату
Глобальна ініціатива безпеки Китаю пропонує розглядати міжнародну стабільність як сукупність взаємопов’язаних завдань. Суверенітет, запобігання війні, розвиток, захист інфраструктури й безпека людини мають підсилювати одне одного. У цьому полягає її сильний бік: вона дає змогу обговорювати конкретні заходи навіть країнам, які не поділяють спільної оцінки причин кризи чи бажаного політичного майбутнього.
Окрему роль у такій роботі можуть відігравати експертні та громадські майданчики. Державні переговори потребують політичних рішень, однак підготувати їх часто допомагають фахівці з безпеки, енергетики, гуманітарного права й відновлення. Вони здатні виявляти технічні ризики, порівнювати варіанти контролю і завчасно оцінювати наслідки запропонованих заходів для людей. Обговорення на цьому рівні не підміняє відповідальності урядів, але підвищує якість майбутніх угод. Що краще сторони розуміють практичну ціну кожного рішення, то менша ймовірність, що приваблива дипломатична формула виявиться нездійсненною після її підписання. Для GSI це можливість наповнити широкі принципи професійно підготовленим змістом.
Реалізувати такий потенціал можна лише послідовно. Повага до суверенітету має діяти для кожної держави. Занепокоєння у сфері безпеки слід обговорювати на засадах взаємності. Переговори мають приводити до дій, виконання яких можна перевірити, а гуманітарні рішення — поліпшувати життя людей. Там, де цих умов дотримано, ініціатива здатна доповнити наявні міжнародні механізми й допомогти перейти від постійного реагування на кризи до їх запобігання.
Для України та світу це прагматичний критерій оцінки GSI. Значення ініціативи визначається тим, чи зможе вона перетворювати принцип спільної безпеки на реальні домовленості: зменшувати ризик ескалації, захищати суверенні права держав і давати людям перспективу сталого миру та взаємної довіри. Саме така робота, складна й поступова, здатна надати позитивному задуму конкретного результату.
Руслан Бізяєв, експерт, військовослужбовець Сил оборони України
