Події минулого тижня показують, що ситуацію навколо мирних переговорів щодо України можна охарактеризувати як ескалаційний глухий кут. З одного боку, зберігається формальна переговорна активність, з іншого — вона не призводить до результату і дедалі більше підміняється логікою тиску.
Головний союзник і медіатор — США — фактично зміщуються в роль стороннього спостерігача, дистанціюючись від прямого політичного тиску та жорстких оцінок. Зокрема, з останніх заяв Держсекретаря Марко Рубіо можна зробити висновок, що Вашингтон уникає чіткої позиції щодо дій РФ і обмежується загальною риторикою про необхідність завершення війни.
На цьому тлі Росія, навпаки, змінює тактику ведення переговорів у бік тиску та ескалації.
Так званий удар «відплати» по Києву 24 травня з боку РФ лише підвищив градус загальної ескалації конфлікту та став маркером того, що війна дедалі глибше заходить у затяжну і фактично безвихідну тупикову фазу. На поточному етапі будь-який доступний за масштабом РФ військовий вплив на Україну не дозволяє досягти поставлених політичних цілей — нав’язати Україні стратегічну поразку або змінити її зовнішньополітичний курс. Водночас для українського керівництва подібні атаки створюють додатковий привід тиску на західних союзників — з метою збільшення поставок озброєнь, посилення систем ППО, а також нарощування політичного та санкційного тиску на РФ.
Нові погрози ударів по Києву висуваються РФ не просто для створення паніки серед населення, посольств і міжнародних організацій, а як елемент ширшої логіки тиску. Йдеться про спробу через ескалацію змусити Україну до політичних поступок — зокрема рішень щодо чутливих напрямків, включно з Донбасом.
Характерно, що подібні сигнали супроводжуються дипломатичною активністю. Зокрема, остання телефонна розмова глави МЗС РФ Сергія Лаврова з Держсекретарем США Марко Рубіо раніше збіглася з оголошенням триденного перемир’я на 9–11 травня. Це дозволяє припустити спробу з боку Кремля відтворити робочу схему тиску: публічна ескалація і погрози — передача сигналу Вашингтону — спроба задіяти американський канал тиску на Київ.
Додатковим елементом стає ув’язка погроз із «білоруським фактором» — на тлі раніше озвученої Україною теми можливого загострення з боку Білорусі. У результаті формується комплексний контур тиску, що поєднує нагнітання навколо північного напрямку та паралельні погрози масованих ударів по Києву, посилюючи загальний ефект ескалації та політичного тиску.
Сама логіка конфлікту сьогодні вказує радше на закріплення сценарію тривалого протистояння. Будь-які розмови про можливе завершення війни вже наступного року впираються в необхідність серйозних взаємних поступок, на які ані Київ, ані Москва в нинішніх умовах не готові. У результаті переговорний трек залишається другорядним щодо військової динаміки. Але російський наступ не демонструє відновлення колишнього темпу: Києву вдалося стабілізувати лінію фронту і стримати весняну активізацію РФ. Однак ця стабілізація не змінює стратегічного балансу і значною мірою пов’язана з обмеженням використання Росією Starlink, що знижує її тактичні можливості на полі бою. При цьому сама Україна не може перейти в контрнаступ.
Загалом поточна динаміка лише підтверджує, що війна остаточно увійшла в затяжну фазу, у якій вона може тривати роками, а за певних умов — і десятиліттями.
На тлі масованого обстрілу Києва, наростаючих погроз з боку РФ і фактичних сигналів про готовність до регулярних ударів по столиці внутрішні корупційні скандали в інформаційному полі закономірно відходять на другий план. Водночас 18 травня підозрюваний у справі «Міндічгейту», колишній глава Офісу президента України Андрій Єрмак вийшов із СІЗО. Вищий антикорупційний суд призначив йому заставу в розмірі 140 млн гривень, яку було зібрано приблизно 300 фізичними та юридичними особами. Після внесення застави Єрмака було звільнено з-під варти із покладенням процесуальних обов’язків, включно зі здачею паспортів і носінням електронного браслета.
Президент України Володимир Зеленський відхилив пропозицію канцлера Німеччини Фрідріха Мерца щодо надання Україні статусу «асоційованого члена» ЄС без права голосу, наполягаючи на тому, що Україна заслужила повноцінне членство в Європейському Союзі. В Україні побоюються, що подібний формат може перетворитися на довгостроковий «якір», за якого країна формально буде інтегрована в європейську систему, але так і не отримає повного членства, застрягнувши у стані проміжного статусу на невизначений термін. Крім того, такий формат істотно поступається повноцінному членству з точки зору політичної ваги, зовнішнього сприйняття та внутрішньої легітимності, включно з електоральним аспектом. Багато в чому він перетинається з уже існуючими форматами співпраці — зоною вільної торгівлі та іншими раніше реалізованими механізмами взаємодії з ЄС, не пропонуючи якісно нового рівня інтеграції.
Серія візитів до Пекіна у травні 2026 року — спочатку Президент США Дональд Трамп (13–15 травня), а потім глава РФ Володимир Путін (19–20 травня) — формує відчуття єдиного процесу узгодження позицій між ключовими центрами сили. За короткий проміжок часу Китай фактично стає майданчиком, де одночасно вибудовуються контури відносин і зі США, і з Росією, а отже — і параметри ширшої глобальної конфігурації. Відносини КНР із Росією явно мають інший, глибший і більш синхронізований характер, ніж зі США. Але Китай при цьому свідомо уникає формального альянсу з Росією. Він не хоче бути втягнутим у російські конфлікти, не хоче брати на себе санкційні ризики та обмежувати доступ до західних ринків.
Якщо виходити зі спільної заяви РФ і КНР із згадкою України, то привертає увагу концентрація саме на російській оцінці подій. Як ключова проблема війни називається «усунення першопричин кризи». Нагадаємо, що під цими причинами Росія розуміє розширення НАТО, мілітаризацію України та інші фактори. При цьому відсутня згадка китайського «мирного плану» 2023 року, який раніше передбачав перемир’я по лінії фронту. Це вказує на зміщення китайської позиції у бік тіснішої координації з російським підходом.
__________________
Удар «відплати» РФ по Києву.
24 травня Київ і область зазнали однієї з наймасштабніших повітряних атак від початку війни. Росія завдала потужного комбінованого удару із застосуванням близько 90 ракет і 600 безпілотників. За офіційними даними, вдалося збити 55 ракет і 549 дронів, при цьому зафіксовано влучання 16 ракет і 51 ударного БПЛА у 54 локаціях. Відомо, що під час удару по Білій Церкві Росія застосувала балістичну ракету середньої дальності «Орешник». Але Президент України В. Зеленський стверджує, що тоді РФ застосувала не один, а два «Орешники» — один упав у м. Біла Церква, а другий — на захопленій частині Донецької області.
У Києві внаслідок атаки загинули 2 людини, ще близько 100 отримали поранення. Під удари потрапили як цивільні, так і урядові об’єкти, включаючи будівлі Кабінету Міністрів, Міністерства закордонних справ, територію урядового кварталу на вулиці Грушевського та ін.
Найсерйозніші руйнування зафіксовані в районі Лук’янівки, де пошкоджено та знищено ринок, бізнес-центр, торговий центр, станцію метро та житлові будинки. На Подолі постраждали музей «Чорнобиль» і Контрактовий дім (споруди 1815–1817 років).
Формально атака подавалася РФ як відповідь на події у Старобільську, однак за своєю логікою вона вкладається у ширшу стратегію Росії. По-перше, це формування візуального ефекту «удару відплати» для внутрішньої аудиторії — демонстрація того, що «Київ під вогнем» і відповідь відбулася, при тому що реальний військово-стратегічний результат залишається обмеженим. По-друге, це сигнал зовнішнім гравцям: використання ракети типу «Орешник», яку Україна не здатна перехоплювати, виступає як демонстрація можливостей і сили для західних союзників Києва, у контексті тиску та стримування.
Але загалом т.зв. удар «відплати» з боку Росії лише підвищує градус загальної ескалації конфлікту. А також він стає маркером того, що війна дедалі глибше заходить у затяжну і фактично безвихідну тупикову фазу. Для Кремля війна як інструмент нав’язування Україні своєї політичної волі не дає результату. Спроби залякати населення і таким чином змусити Київ до поступок щодо миру поки виглядають малоймовірними (попри заклики окремих депутатів парламенту). Практика показує, що такі дії радше викликають озлоблення та консолідацію українського суспільства, ніж готовність до компромісу.
Водночас для українського керівництва ця атака створила додатковий привід тиску на західних союзників — з метою збільшення поставок озброєнь, посилення систем ППО, а також нарощування політичного та санкційного тиску на РФ.
Лист Президента України В. Зеленського Президенту США Д. Трампу.
Президент України Володимир Зеленський направив звернення Президенту США, Конгресу та американському суспільству, приурочивши його до Memorial Day (25 травня), у якому одночасно висловив вдячність за підтримку та окреслив ключові запити України у сфері безпеки.
У листі підкреслюється, що США традиційно відіграють роль гаранта свободи та безпеки у світі, а їхня підтримка залишається критично важливою для України в умовах війни з Росією. Зеленський акцентує, що без американської допомоги Україна не змогла б ефективно протистояти агресії, а сама підтримка США розглядається як внесок не лише у безпеку України, але й усієї євроатлантичної системи.
Окремий блок листа присвячений масштабній атаці Росії в ніч на 24 травня. За даними української сторони, РФ застосувала 54 крилаті ракети, 30 балістичних ракет, 3 гіперзвукові ракети «Циркон» і 2 аеробалістичні ракети «Кинджал», а також використала балістичні ракети середньої дальності «Орешник» (одна з яких уразила Київську область, інша впала на тимчасово окупованій території Донецької області). Додатково було задіяно близько 600 ударних безпілотників, переважно типу Shahed.
У результаті атаки постраждало близько 100 людей, є загиблі. Було пошкоджено 352 житлові будівлі, 19 навчальних закладів, а також два музеї, включаючи музей Чорнобиля, який був знищений прямим влучанням ракети, і Національний художній музей. Також був повністю зруйнований один із київських ринків.
Зеленський підкреслює, що подібні атаки мають системний характер і демонструють здатність Росії завдавати масштабних ударів по цивільній інфраструктурі.
При цьому Україна досягла значних результатів у протидії безпілотникам — рівень перехоплення дронів, включаючи Shahed, перевищує 90%. Цей досвід уже використовується іншими країнами, включаючи держави Близького Сходу та Перської затоки — Йорданію, Саудівську Аравію, Катар, ОАЕ та Кувейт, яким Україна надавала практичну допомогу у посиленні систем ППО, зокрема для захисту американських військових об’єктів.
Попри ці досягнення, Україна залишається критично залежною від зовнішньої підтримки у сфері протиракетної оборони. У листі прямо вказується, що країна не має власних потужностей для виробництва систем ППО, а в частині захисту від балістичних ракет практично повністю залежить від США. У цьому контексті системи Patriot названі найбільш ефективним інструментом проти російських балістичних загроз.
Зеленський звертає увагу, що поточні темпи поставок у рамках програми PURL не відповідають рівню загрози, а потреба у системах Patriot і ракетах-перехоплювачах залишається високою. Як рішення пропонується не лише збільшення поставок, але й можливість прямої закупівлі цих систем Україною, а також розширення їхнього спільного виробництва з європейськими союзниками за збереження контролю з боку США.
У листі також наводяться приклади ефективності американського озброєння на полі бою. Зокрема, поставки Javelin, схвалені у 2018 році, дозволили зупинити просування російських танкових колон у 2022 році. Системи HIMARS суттєво посилили можливості української армії, ракети ATACMS забезпечили перевагу у далекобійних ударах, бронетехніка Bradley сприяла збереженню тисяч життів. Літаки F-16 стали важливим елементом оборони: українські пілоти вже здійснили понад 2700 бойових вильотів.
Окремо підкреслюється, що Збройні сили України на даний момент є найбільшою армією в Європі та мають унікальний бойовий досвід сучасної війни, що робить Україну важливим елементом системи безпеки континенту.
На завершення Зеленський вказує, що Росія продовжує уникати реальної дипломатії, поки зберігає перевагу у сфері балістичних озброєнь, які залишаються її ключовим інструментом тиску. У зв’язку з цим він закликає США зберегти активну залученість, продовжити підтримку України та забезпечити додаткові поставки систем Patriot PAC-3 та інших засобів протиракетної оборони.
Фінальний акцент листа зводиться до того, що Україна не прагне затяжної війни, але потребує реальних інструментів захисту для досягнення сталого миру, а подальша підтримка з боку США розглядається як критично важлива умова забезпечення безпеки не лише України, а й її союзників.
Динаміка мирних переговорів.
Постійний представник РФ при ООН Василь Небензя заявив, що на даний момент переговори з Україною не ведуться. Він підкреслив, що Москва вже висунула свої умови, і відхилив варіанти, які передбачають просте припинення вогню або «замороження» по лінії фронту.
Наразі в Україні просувають свою дипломатичну лінію: глава МЗС Андрій Сибіга обговорює з ЄС формати часткових перемир’їв — аеропортового, енергетичного та портового — пропонуючи зафіксувати хоча б обмежені домовленості. Також секретар РНБО України Рустем Умєров (головний переговорник від України) прибув до Берліна; відомо, що його візит пов’язаний з активізацією переговорного треку щодо завершення війни, а також із наростаючими погрозами з боку Москви завдати ударів по Києву. Він у закритому форматі провів зустрічі з радниками з національної безпеки Німеччини, Франції та Великої Британії. Напередодні Умєров перебував у Брюсселі, де провів переговори з високопоставленим представником Європейської комісії з питань співпраці в оборонній промисловості.
Так Україна висуває свої ініціативи перемир’їв, формуючи образ сторони, готової до діалогу, паралельно посилюючи оборону і домагаючись додаткової підтримки з боку європейських партнерів. У той час як Росія відкрито йде на ескалацію.
25 травня Міністерство закордонних справ РФ заявило, що армія РФ починає «послідовні системні удари» по підприємствах українського військово-промислового комплексу в Києві та «центрах ухвалення рішень». Причиною такого рішення нібито стала атака на будівлю коледжу і гуртожиток у Старобільську Луганської області, який перебуває під окупацією РФ. «Усе це переповнило чашу терпіння. У нинішніх умовах ЗС РФ приступають до послідовного завдання системних ударів по підприємствах українського ВПК у Києві, включаючи конкретні місця проєктування, виробництва, програмування і підготовки до застосування БПЛА, які використовує київський режим за сприяння натовських фахівців із цілевказання. Удари також завдаватимуться по центрах ухвалення рішень і командних пунктах», — заява МЗС РФ. МЗС РФ закликало іноземців, зокрема працівників дипломатичних місій і міжнародних організацій, «якнайшвидше залишити Київ». А глава МЗС РФ Сергій Лавров індивідуально довів ці сигнали до держсекретаря США Марко Рубіо.
ЄС викликав російського посла через погрози європейським дипломатам, коли Москва закликала іноземні делегації залишити Київ. У Берліні це вже трактують як підтвердження курсу Росії на ескалацію. З урахуванням дефіциту ракет для ППО Україна справді може зіткнутися з ризиком посилення ударів по Києву, що може дезорганізувати життя у столиці.
Коментуючи російські погрози нових ударів по Києву, Держсекретар США Марко Рубіо не став прямо засуджувати жодну зі сторін. Уникаючи жорсткої оцінки дій РФ, він обмежився розмитою політичною риторикою, фактично звівши те, що відбувається, до загальної констатації конфлікту, заявивши, що: «кожного разу, коли ви бачите ці масштабні удари з того чи іншого боку, це нагадування про те, чому це жахлива війна, яка триває довше, ніж Друга світова війна, і чому їй потрібно покласти край… США готові й підготовлені зробити все можливе, щоб сприяти завершенню цієї війни, і, сподіваюся, в якийсь момент з’явиться можливість знову зіграти цю роль».
По суті, США дедалі більше зміщуються в бік ролі стороннього спостерігача в переговорному процесі між Україною і Росією, дистанціюючись від прямого політичного тиску і жорстких оцінок.
Важливо зазначити, що вся ця історія щодо регулярних ударів по Києву може бути придумана не просто для створення паніки серед населення і міжнародних організацій. Скоріше, вона спрямована на те, щоб вибити з України нові політичні поступки — зокрема у форматі перемир’я або інших рішень, включно з потенційними вимогами щодо Донбасу.
У поточній динаміці Росія намагається відтворити вже раніше спрацьований сценарій, багато в чому сформований завдяки досвіду взаємодії зі США. Продавлене через Вашингтон триденне перемир’я 9–11 травня (за ігнорування української ініціативи 5–7 травня) задало для Москви зрозумілу модель поведінки. Україна тоді, по суті, поступилася, і в Кремлі швидко зафіксували цю зв’язку: публічна погроза й ескалація — сигнал Вашингтону — тиск США на Київ — бажаний результат.
Після цього Кремль діє максимально прямолінійно — погрози, демонстративні удари, потім комунікація зі США, після чого американська сторона, за задумом, має тиснути на Київ.
Додатково Росія, очевидно, посилює ефект, ув’язуючи власні погрози з «білоруським фактором» — на тлі раніше озвученої Україною загрози з боку Білорусі.
При цьому Москва робить ще жорсткіший висновок: демонструвати «миролюбність» перед Трампом, як це продовжує робити Україна, зовсім необов’язково — можна бути відкрито агресивними і все одно отримувати тактичний результат.
Але існує висока ймовірність того, що цього разу схема шантажу дасть збій. Зокрема, перша поступка — триденне перемир’я — не була для Києва принциповою: це був тактичний крок без стратегічних наслідків.
Зараз же на кону можуть стояти набагато більш чутливі рішення — відведення військ із Донбасу або інші серйозні поступки, і це вже інший рівень. Навіть за посилення обстрілів Києва такі кроки не виглядають прийнятними для українського керівництва.
Додатково змінюється і зовнішній контур. Європейські партнери в подібній ситуації будуть залучені значно активніше, оскільки йдеться вже не про тактичні маневри, а про стратегічні позиції України. Це обмежує простір для тиску.
Нарешті, самі США вдруге будуть значно обережнішими. Повторний прямий тиск на Київ у логіці поступок Москві надто явно зчитуватиметься як гра на боці РФ, що політично токсично як усередині США, так і в західних суспільствах загалом. У цій ситуації Вашингтон навряд чи захоче відкрито брати на себе таку роль і, найімовірніше, обмежиться відстороненими політичними заявами.
У підсумку переговорний процес залишається у стані стагнації: конструктивного діалогу між РФ і Україною немає, реальних поступок немає, дипломатична активність має демонстративний характер, головний медіатор в особі США відсторонюється від процесу. А війна продовжує розвиватися за логікою поступово наростаючої ескалації.
Загроза нападу на Україну з боку Білорусі.
Президент України В. Зеленський заявляв, що Росія намагається втягнути Білорусь у війну проти України. За його словами, на прикордонній білоруській території облаштовують дороги та налагоджують артилерійські позиції. У зв’язку з цим він пригрозив главі Білорусі О. Лукашенку долею Президента Венесуели Н. Мадуро (який був захоплений і вивезений із Венесуели до США в результаті операції американського спецназу). Зеленський заявив, що у РФ є «п’ять сценаріїв розширення війни через північ України».
Також головнокомандувач ЗСУ О. Сирський підтвердив, що Росія може почати операції на півночі, використовуючи Білорусь.
В. Зеленський дав зрозуміти, що керівництво Білорусі має бути в тонусі й відчувати, що у разі агресивних дій проти України будуть наслідки. Він підкреслив, що Україна має здатність до зміцнення і превентивної роботи щодо російських територій, звідки може надходити загроза.
Служба безпеки України заявила про посилення заходів безпеки на півночі на тлі загрози з Білорусі. Заходи здійснюються у Чернігівській, Київській, Житомирській, Волинській і Рівненській областях. Вони передбачають масштабні дії на випередження у сферах контррозвідувального та контрдиверсійного захисту на цих територіях.
Паралельно у пресі з’явилася інформація, що США закликають Україну та ЄС послабити обмеження на імпорт калійних добрив із Білорусі. Білий дім хоче, щоб відновився транзит поташу з Білорусі через Польщу та Литву. Робиться це під приводом повернення Білорусі на міжнародний ринок і відриву її від Кремля.
У Білорусі в цей період, з 18 по 21 травня, проходили спільні навчання і тренування військових РФ та Білорусі із застосування нестратегічної ядерної зброї.
21 травня міністерства оборони обох країн відзвітували про приховану доставку ядерних боєприпасів у польові пункти зберігання на території Білорусі.
Міністерство закордонних справ України назвало розміщення російської тактичної ядерної зброї в Білорусі та спільні ядерні навчання безпрецедентним викликом для архітектури глобальної безпеки і закликало міжнародних партнерів до жорсткої відповіді.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте заявив, що Росія зіткнеться з руйнівними наслідками, якщо під час спільних із Білоруссю навчань із ядерного потенціалу вирішить застосувати його проти України.
На тлі навчань білоруська влада офіційно запровадила обмеження на відвідування лісів у 19 районах країни. Українські військові найбільшу увагу приділяють тому, що більшість цих районів розташовані поблизу кордонів з Україною, Польщею та Литвою. В Україні вважають, що в сучасній військовій практиці такі обмеження часто застосовуються для забезпечення прихованого переміщення військ, розгортання польової логістики, створення тимчасових складів боєприпасів і пального, облаштування командних пунктів та інженерних позицій.
Загалом ситуацію поки не можна трактувати як прямий знак неминучого наступу. Білорусь і Росія можуть «свідомо створювати атмосферу постійної військової загрози на північному напрямку без наміру негайно переходити до активних дій». Головна мета таких дій — змусити Україну, Польщу та країни Балтії підтримувати значні сили вздовж кордонів, розосереджуючи резерви, ресурси ППО та логістичні можливості.
Сам Олександр Лукашенко об’єктивно не зацікавлений в ескалації конфлікту з такою країною, як Україна, яка має значний бойовий досвід. В умовах «м’якого» зближення зі США для Мінська вкрай невигідно розгортати новий наступ зі своєї території, оскільки це автоматично обнулить будь-які ознаки потепління і поверне ситуацію до колишньої санкційної та політичної конфронтації.
Однак фактор тиску з боку президента РФ Володимира Путіна може зіграти свою роль. У разі, якщо Москва вважатиме за необхідне розтягувати українські сили та збільшувати протяжність фронту, Білорусь може опинитися втягнутою у конфлікт.
Основний момент, який потрібно враховувати: білоруська армія є малочисельною. Сухопутні підрозділи, які можна було б використати для штурму, нечисленні — до 20 тисяч осіб. Цього в умовах війни дронів і протяжності кордону недостатньо не лише для будь-якого серйозного прориву, а й для стримування контрудару ЗСУ, якщо він відбудеться. Першою і головною ознакою того, що Білорусь готується до швидкої війни не на словах, а на ділі, був би масовий призов десятків тисяч резервістів з метою довести угруповання військ мінімум до 100 тисяч солдатів. Але нічого подібного не спостерігається. Так само, як і перекидання великих підрозділів російських військ.
Тому, ймовірно, заяви Зеленського про «підготовку нападу» поки мають ті самі причини, що й загалом різка антилукашенківська лінія, яку взяв Київ із кінця січня 2026 року. Пояснюється це роллю Лукашенка у переговорному процесі між президентом РФ В. Путіним і Президентом США М. Трампом щодо України. Важливо враховувати, що з серпня 2025 року США почали активізувати контакти з Білоруссю, у тому числі на тлі часткового пом’якшення санкційного режиму.
Треба окремо зазначити, що європейські гравці також намагаються вклинитися у переговорний процес між Білоруссю та США. Зокрема, на вихідних Президент Франції Еммануель Макрон і глава Білорусі Олександр Лукашенко провели телефонну розмову. Бесіда відбулася, судячи з усього, з ініціативи французької сторони. Це перша така телефонна розмова з 2022 року — попередня відбулася 26 лютого 2022 року, через два дні після початку російського вторгнення. Сторони обговорили регіональну ситуацію, відносини Білорусі з ЄС і війну в Україні. Дзвінок відбувся на тлі повідомлень про можливе посилення ролі Білорусі у війні та нові наступальні плани РФ на півночі України.
Для Франції використання Білорусі є важливим каналом комунікації з Кремлем. Фактично все, що доводиться до Олександра Лукашенка, у короткі терміни стає відомим Володимиру Путіну, що робить Мінськ одним із найбільш прямих і оперативних каналів передачі сигналів.
У цьому контексті Еммануель Макрон, по суті, веде політичну розвідку і тестування переговорного треку, формуючи потенційний канал взаємодії з Москвою через Лукашенка — за аналогією з тим, як це частково робить Вашингтон. Одночасно Макрон прагне посилити роль Франції у переговорному процесі, зокрема у контексті обговорення можливого європейського представника на переговорах із Росією, конкуруючи з іншими центрами впливу всередині ЄС.
Окремим елементом тиску на Мінськ став візит лідера білоруської опозиції Світлани Тихановської до Києва 25 травня, який, судячи з усього, був узгоджений заздалегідь. Його проведення одразу після контакту Макрона з Лукашенком виглядає як демонстративна політична «шпилька»-сигнал — паралельна легітимація альтернативного політичного лідера Білорусі та непряма делегітимізація Лукашенка з боку України.
При цьому важливо враховувати, що сам факт телефонної розмови з президентом Франції об’єктивно вже підвищує політичну значущість О. Лукашенка.
Бойові дії.
За останній тиждень суттєвих змін на фронті не зафіксовано. Російські війська просунулися приблизно на 20 кв. км, збільшивши контрольовану територію до близько 116 883 кв. км (19,36% території України). Основні просування спостерігаються в районі Степногірська та Приморського (Запорізька область), а також фіксуються незначні зміни на інших ділянках фронту.
Російська армія продовжує спроби просування, зокрема в Донецькій області — західніше Покровська у напрямку Слов’янсько-Краматорської агломерації (Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка), які нині зазнають інтенсивних бомбардувань. Також відзначаються дії на лівобережжі річки Оскіл (Харківська область). Водночас поточні просування мають переважно тактичний характер і не формують безпосередньої стратегічної загрози, залишаючись радше елементами підготовки до можливих масштабніших операцій. При цьому велике наступлення РФ наразі не розпочалося і може не відбутися, зокрема через збереження технологічного паритету сторін, насамперед у сфері застосування дронів.
Окрему увагу привертає ситуація в південному районі р. Дніпро. Україна закликає Росію до евакуації цивільного населення з Олешок (лівий берег Дніпра, Херсонська область). Аналогічні процеси спостерігаються в районі Нікополя та Марганця (Дніпропетровська область), а також у Херсоні. Загалом фіксується стійка тенденція до знелюднення прибережних територій по обидва боки Дніпра внаслідок постійних обстрілів і активного застосування дронів.
Це може вказувати на можливе зміщення бойових дій у район південної дельти Дніпра. В умовах розвитку безпілотних систем такі території поступово перетворюються на зони, непридатні для життя та постійної присутності населення. У результаті формується розширювана смуга «сірої зони» по обидва боки лінії фронту, де ключовим фактором стає не контроль території у класичному розумінні, а здатність завдавати дистанційного ураження.
Підсумки візиту Президента США Д. Трампа до Пекіна (13–15 травня 2026 року).
Протягом тижня після візиту Президента США Дональда Трампа до Пекіна спостерігається поступове прояснення його реального змісту та наслідків. У публічній риториці Трампа фіксується помітне пом’якшення позиції щодо Китаю: він заявив про готовність утриматися від загострення ситуації навколо Тайваню, зокрема поставити на паузу постачання озброєнь, а також підкреслив зацікавленість у стабільних і позитивних відносинах із Пекіном. При цьому відсутня характерна для Трампа жорстка і конфронтаційна риторика, яку він традиційно використовує щодо слабших опонентів.
Паралельно формується інституційна база для поглиблення американо-китайського діалогу. За підсумками контактів створено дві нові структури — двосторонню торговельну раду та інвестиційну раду, які мають забезпечити постійний механізм переговорів і управління суперечностями. Попри це, за результатами візиту не було підписано жодної формальної угоди, що вказує на свідоме відкладення ключових рішень.
Додатковим фактором є майбутній візит голови КНР до США. Сі Цзіньпін планує відвідати Вашингтон восени. Офіційний візит до Білого дому на запрошення Президента Дональда Трампа попередньо запланований на 24 вересня. З огляду на це перенесення ключових домовленостей на осінь виглядає як політично мотивований крок: підписання угод у цей період може бути використане адміністрацією Трампа як електоральний ресурс для посилення позицій Республіканської партії.
В економічній площині сторони зафіксували низку попередніх домовленостей. Китай підтвердив намір закупити близько 200 літаків Boeing, що, однак, виявилося нижче раніше очікуваних 500 одиниць, що навіть призвело до зниження вартості акцій компанії. Також сторони домовилися про розширення аграрної торгівлі: США заявили про готовність послабити частину нетарифних обмежень для китайської молочної продукції, морепродуктів і продукції рослинництва, тоді як Китай погодився відновити реєстрацію частини американських постачальників яловичини та пом’якшити обмеження на аграрний імпорт.
Окремо обговорювалося питання рідкоземельних металів, які мають критичне значення для промисловості та оборонного виробництва США. Китай тимчасово відмовився від запровадження додаткових обмежень на їх експорт, що можна розглядати як тактичне рішення на тлі поточного діалогу, а не як довгострокове зобов’язання.
Таким чином, сторони поки зафіксували взаємну установку на недопущення ескалації, однак ключові рішення щодо стратегічних питань свідомо відкладені. Це створює ситуацію керованої невизначеності, за якої більш предметні підсумкові домовленості залежатимуть від політичної кон’юнктури осені 2026 року.
У ширшому контексті вибір, що стоїть перед Пекіном, полягає в тому, чи підтримувати угоду з адміністрацією Трампа, що може посилити позиції республіканців, або ж зайняти вичікувальну позицію. З огляду на те, що для Китаю більш передбачуваною та комфортною вважається політика саме демократичної адміністрації. Це принципово відрізняє китайську стратегію від російської, для якої співпраця з адміністрацією Трампа розглядається як більш бажаний сценарій.
Візит глави РФ В. Путіна до КНР (19–20 травня 2026 року).
Візит президента РФ Володимира Путіна до Пекіна, що відбувся на тлі переговорів Китаю зі США, доповнив загальну картину формування нової конфігурації міжнародних відносин.
Путіна зустрічали на нижчому протокольному рівні, ніж Президента США Д. Трампа, але при цьому йому дали можливість звернутися до китайського народу через державне телебачення. Він говорив про дружбу, цивілізаційну єдність, політичні цілі. Тобто його фактично допустили всередину китайського інформаційного простору. Загалом відчувається менша формальна оцінка, ніж щодо США, але більша глибина взаємодії.
За підсумками зустрічі було підписано близько 40 угод різного рівня, що охоплюють широкий спектр взаємодії, однак низка ключових проєктів залишилася невирішеною. Зокрема, не досягнуто домовленості щодо проєкту «Сила Сибіру-2» — сторони не змогли узгодити ціну газу, обсяги постачання та параметри інвестицій, що свідчить про стриманість Китаю у питанні подальшого збільшення залежності від російських енергоресурсів.
Водночас спостерігається поглиблення політичної та геополітичної координації. Росія і Китай підтвердили синхронізацію позицій, зокрема в рамках Ради Безпеки ООН, а також підписали масштабну спільну декларацію про багатополярний світ (обсягом близько 50 сторінок), у якій зафіксовано збіг оцінок глобального порядку, критика політики США та Заходу, а також тези про «гегемонізм» і необхідність формування альтернативної архітектури міжнародних відносин.
Економічна взаємодія також демонструє стійке зростання. Обсяг двосторонньої торгівлі перевищує 200 млрд доларів на рік, при цьому розрахунки практично повністю переведені в рублі та юані, що означає фактичний вихід із доларової зони. Попри це, Китай продовжує обмежувати масштаб прямих інвестицій у російську економіку, зберігаючи асиметричну модель співпраці.
Додатково фіксується поглиблення соціальної інтеграції: фактично діє безвізовий режим, у межах якого близько 1 млн громадян Китаю та 2 млн громадян Росії відвідали країни одне одного. На політико-комунікаційному рівні зафіксовано безпрецедентний формат взаємодії — президент РФ Володимир Путін отримав можливість звернутися безпосередньо до китайського суспільства через центральне державне телебачення КНР, що свідчить про високий рівень взаємної політичної довіри та допуску.
Економічні й технологічні аспекти взаємодії доповнюються стратегічними. Китай розглядає Росію як сировинну базу, тоді як Росія виступає елементом військово-стратегічного та ядерного балансу. У сукупності потенціал Китаю та Росії у ядерній сфері оцінюється як такий, що перевищує можливості США, що посилює значення їх координації у глобальній системі стримування. Паралельно формуються обхідні механізми санкційного тиску, зокрема із використанням третіх країн, таких як КНДР, як каналів неформальної торгівлі.
Важливим елементом зустрічі стало обговорення українського питання. У спільній заяві Росія і Китай зафіксували необхідність завершення конфлікту шляхом переговорів та усунення «першопричин кризи», під якими мається на увазі насамперед розширення НАТО та зміна архітектури безпеки в Європі. При цьому в документі відсутні посилання на принцип територіальної цілісності України, а також не згадується китайський «мирний план» 2023 року, який раніше передбачав перемир’я по лінії фронту. Це вказує на зміщення китайської позиції у бік тіснішої координації з російським підходом.
Таким чином, візит Путіна до Пекіна продемонстрував не формування формального союзу, якого Китай продовжує уникати через ризики санкційного тиску, а поглиблення багаторівневої інтеграції — політичної, економічної та стратегічної. При цьому ключові рішення, як і у випадку з переговорами Китаю та США, залишаються відкладеними, а діалог між сторонами буде продовжений, зокрема в рамках майбутніх міжнародних майданчиків, включаючи саміт АТЕС у листопаді 2026 року.
Пекін діє виключно в логіці власних стратегічних інтересів. Це не партнерство рівних, а асиметрична модель взаємодії. Китай не хоче виглядати союзником Росії, тому що не бажає брати на себе весь тягар антиросійських санкцій, відповідати за дії РФ, зокрема в Україні, але це у тактичному плані.
Стратегічно Росія і Китай продовжують зближення, при цьому ключовим фактором стає поглиблення китайської участі в російській економіці та промисловій модернізації — процеси, які багато в чому залишаються за лаштунками, але безпосередньо впливають на хід російсько-української війни.
Сторони також синхронізують геополітичні цілі у протистоянні з глобальним порядком на чолі зі США, паралельно нарощуючи енергетичне та економічне співробітництво, а також соціальну інтеграцію — від безвізових режимів до прямого доступу російського лідера до китайського інформаційного простору.
Соціологія.
Згідно з даними дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» (опубліковано 25 травня 2026 року), відносна більшість українців (40%) вважає, що Україна є країною-лідером серед європейських держав. До «середняків» її відносять 33%, а до аутсайдерів — 21%.
З 2022 року знижується частка тих, хто відносить Україну до «середняків» (з 42% у березні 2022 року до 33% у квітні 2026 року). При цьому посилюється поляризація сприйняття: зростає як частка тих, хто вважає Україну лідером (з 34% до 40%), так і частка тих, хто відносить її до аутсайдерів (з 16% до 21%). Важливо, що ще у січні 2022 року лише 8% вважали Україну лідером, тоді як 49% — аутсайдером. Уже в березні 2022 року відбувся різкий зсув: третина громадян почала сприймати країну як лідера, а частка «аутсайдерів» знизилася до 16%.
Як і чотири роки тому, близько 73% українців вважають, що ЗСУ у війні захищають не лише народ України, а й інші народи Європи. Лише 23% вважають, що йдеться виключно про захист України. Серед прихильників вступу до ЄС цей показник ще вищий — 84%, тоді як лише 15% із них вважають, що ЗСУ захищають тільки Україну. Водночас серед противників євроінтеграції таких поглядів дотримуються лише 57%.
Понад половина українців підтримали б участь ЗСУ у захисті союзних країн у разі нападу Росії: Литва — 63%, Латвія — 62%, Естонія — 61%, Молдова — 60%, Фінляндія — 59%, Польща — 58%. При цьому чим сильніший емоційний зв’язок із ЄС, тим вища готовність підтримувати такі дії. Серед прихильників вступу до ЄС допомогу Естонії підтримали б 73%, тоді як серед противників — лише 37%, при цьому 61% були б проти.
Серед українців із сильним емоційним зв’язком із ЄС 85% підтримали б збройну допомогу Естонії, тоді як серед тих, хто слабо асоціює себе з ЄС, таку позицію підтримує лише близько 35%, а 58% виступають проти.
Звертає на себе увагу не лише висока частка українців (понад 60%), готових підтримати участь ЗСУ у захисті країн ЄС, а й сам факт постановки такого питання у громадській думці.
На тлі пропозицій європейських лідерів, зокрема моделі «асоційованого членства» (яка поки відхилена Президентом В. Зеленським, але потенційно може бути повернута до порядку денного), що передбачає часткову інтеграцію без повноцінних прав, але з можливим залученням України до системи колективної безпеки ЄС, це викликає певні побоювання.
Фактично може формуватися ситуація, за якої ідеалістичне сприйняття Україною своєї ролі як «захисника Європи» надалі може бути прагматично використане самими європейськими країнами. За відсутності жорстких гарантій безпеки для України та наявності гнучких, політично інтерпретованих зобов’язань така суспільна готовність створює ризик асиметрії: Україна може бути залучена до забезпечення безпеки інших країн без еквівалентного рівня захисту власної.
На тлі наростаючої напруженості у Північно-Східній Європі це перетворює ціннісну мотивацію українського суспільства на потенційний військовий ресурс.
Руслан Бортнік, Оксана Красовська
для Українського Інституту Політики
Друзі, нагадуємо, що замовити додаткові Weekly Intelligence Brief, Geopolitical Risk Reports, Executive Briefings з питань, які вас цікавлять, ви можете, звернувшись на email: uiamp2012@gmail.com або за телефоном: +38 093 757 7565.
