Стосовно висновку ДЕСС щодо афілійованості УПЦ з РПЦ: що не враховано?
Аналіз на основі висновку ДЕСС, Статуту УПЦ, практики церкви 2022–2025 років та офіційних заяв.
Вступ.
Сьогодні наше суспільство переживає найбільше випробування за всі роки незалежності України — війну, яка торкнулася майже кожного дому, кожної родини, кожної душі.
В умовах війни українське суспільство природно стає більш чутливим до всього, що має хоча б натяк на російське походження чи зв’язки.
А коли немає швидкої перемоги, внутрішній конфлікт замінює зовнішній. У воєнній психології відомо: суспільство, що переживає травму, шукає об'єкти проєкції агресії — зрадників, колаборантів, "тих, хто винен". Саме такою мішенню стала Українська Православна Церква (УПЦ): вона помітна, не встигає захищатися в медіа та має складну історію. УПЦ часто ототожнюється з "російським впливом", а її історичні чи адміністративні зв’язки з РПЦ трактуються як пряма загроза. Сьогодні на адресу цієї Церкви лунають гучні звинувачення, застосовуються політичні ярлики, зринають емоції, породжені болем, гнівом і зрадою.
Така реакція- це наслідок не лише россійської воєнної агресії, а й глибокої психологічної травми суспільства, коли пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів здається запорукою безпеки. Але такий підхід ризикує підмінити критичне мислення реакціями, а складні соціальні та історичні явища — простими ярликами.
Саме в такі моменти суспільство потребує не емоційної реакції, а тверезого розбору фактів і причинно-наслідкових зв’язків. Зв’язки з Росією існували у багатьох українських інституцій — політичних, економічних, релігійних — і далеко не всі вони автоматично означають лояльність чи співпрацю з агресором. Правильний аналіз має виходити з конкретних дій, документів, рішень і сучасної практики, а не з узагальнень або медійних кліше.
Війна — це завжди не лише битва на фронті, а й битва за справедливість, правду, збереження власної людяності. Найнебезпечніші травми — це не тільки поранення тіла, а й рани у свідомості та в нашій здатності бачити справжню, а не вигадану загрозу.
Саме тому сьогодні, коли навколо Української Православної Церкви точиться гостра дискусія, важливо вийти за межі ярликів і стереотипів, уважно й чесно розібратися, де правда, а де — зручний штамп.
****
8 липня 2025 року Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) оприлюднила офіційний висновок щодо нібито афілійованості Київської митрополії Української Православної Церкви (УПЦ) із Російською Православною Церквою (РПЦ).Цей висновок став поштовхом для широкої хвилі публічних обговорень, медійних атак, політичних заяв і навіть адміністративних рішень щодо майна та статусу УПЦ.
Перед тим як перейти до детального аналізу висновку Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) щодо афілійованості Української Православної Церкви з Російською Православною Церквою, одразу звернемо увагу на одну принципову деталь.
Попри широке поширення у ЗМІ та політичному дискурсі назви "УПЦ МП" ("Українська Православна Церква Московського патріархату"), ДЕСС у своїх офіційних документах жодного разу не використовує такого формулювання. У всьому тексті йдеться лише про "Українську Православну Церкву" (УПЦ) або "Київську митрополію УПЦ" (КМ УПЦ).
Це не випадково: з юридичної точки зору, організації з назвою "УПЦ МП" в Україні не існує. Усі офіційні документи, державні реєстри, судові рішення стосуються саме УПЦ.
Правова експертиза відрізняється від медійної й політичної риторики. Офіційний державний орган не може ігнорувати юридичний статус — інакше висновок був би негайно оскаржений у суді на підставі формальної помилки. Саме тому ДЕСС, яка максимально критично трактує статус УПЦ, коректно уникає неіснуючого в правовому полі ярлика “московський патріархат”. Цей факт сам по собі є важливим для критичного сприйняття подальшого аналізу.
Чому ж ЗМІ і політики постійно використовують “УПЦ МП”? Це спрощений медійний ярлик, який апелює до уявлення про “московську церкву” як про “п’яту колону”. Так зручніше пояснювати складні церковні процеси у простих чорно-білих категоріях, мобілізуючи аудиторію. В інформаційному просторі ярлик "московський патріархат" використовується як універсальний маркер “ворога”, "агента впливу", зручний для мобілізації патріотичної лояльності, але...
- …жодної юридичної сили цей ярлик не має;
- …у державних рішеннях і судах він не працює;
- …навіть найбільш суворі державні органи уникають його, бо розуміють, що це шлях до миттєвої поразки в будь-якому суді чи міжнародній інстанції.
Тобто насправді це дезінформація — тому що такої організації юридично немає, і всі рішення щодо релігійних структур ухвалюються стосовно УПЦ, а не “УПЦ МП”.
Все це говорить про розрив між реальною правовою картиною і образом, який існує в масовій свідомості. Людей систематично привчають до простих “ярликів” — бо це легше для політики й медіа, ніж пояснювати складну історію, канонічний шлях, реальні дії, зміни, розмежування між простими вірянами і верхівкою.
Якщо ми хочемо будувати правову, демократичну країну, то маємо виходити не з пропагандистських штампів, а з реальних, перевірених юридичних понять і фактів. Саме так формується довіра і в середині країни, і на міжнародній арені.
Тепер безпосередньо перейдемо до аналізу самого висновку ДЕСС.
Дослідження, проведене Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС), встановлює наявність ознак афілійованості Київської митрополії УПЦ з іноземною релігійною організацією – РПЦ (посилання на дослідження ДЕСС). Основу висновків складає посилання на Статут УПЦ ( від 27 травня 2022року), Грамоту патріарха Алексія ІІ від 1990 р., а також норму Глави X Статуту РПЦ, що описує статус УПЦ як самокерованої частини РПЦ. ДЕСС трактує ці документи як такі, що продовжують регламентувати юридичний і канонічний статус УПЦ. Водночас реальні дії УПЦ після Собору 27.05.2022 свідчать про глибокі зміни — як у правовому становищі, так і в канонічній практиці.
1.Так ДЕСС вважає, що оновлений Статут УПЦ не розірвав зв’язку з РПЦ: «Прийняття нової редакції Статуту (27.05.2022) … не призвело до розриву канонічного зв’язку УПЦ із РПЦ. Статус УПЦ як структурного підрозділу РПЦ…залишається незмінним». УПЦ нібито має відносини «частини» з «цілим», а не двох автокефальних Церков. Формулювання ДЕСС:
«Обсяг прав “незалежності і самостійності” не відповідає автокефальному статусу… може бути зменшений РПЦ…». Формулювання ДЕСС: «УПЦ відносно РПЦ має церковно-канонічний зв’язок частини із цілим. Відносини УПЦ з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою. УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб’єктності.»
Канонічний статус в українському праві:
Українське законодавство не визнає термін “канонічний зв’язок” як юридичну підставу для обмежень. Закон визначає лише факти підпорядкування, зобов’язань виконувати рішення зовнішнього центру, участі в управлінні тощо (ст. 5-1 Закону №987-ХІІ “Про свободу совісті та релігійні організації”). ДЕСС ігнорує те, що після 2022 року УПЦ діє фактично незалежно, а “канонічна суб’єктність” визначається не зовнішнім визнанням, а реальним функціонуванням релігійної організації. Відсутність формальних механізмів підпорядкування:
У Статуті УПЦ після 27.05.2022 немає положень про “зобов’язаність виконання рішень РПЦ”, “подання кандидатур на затвердження”, “обов’язкову участь у соборах”, тобто жодних механізмів “зв’язку частини з цілим”.
УПЦ самостійно затвердила нову редакцію Статуту 27.05.2022 без погодження з Москвою. У новому Статуті немає згадки про "благословення Патріарха РПЦ", участь у її органах, а центр управління УПЦ визначений у Києві. УПЦ здійснює самостійне управління в усіх канонічних, адміністративних і юридичних питаннях. Поняття «автокефалія» в канонічному праві не є абсолютною мірою. Сам факт, що обсяг прав «може бути зменшений», не має сили, якщо УПЦ сама перестала визнавати ці повноваження РПЦ, вилучивши з уставу посилання на РПЦ як юрисдикційний центр (що й сталося 27.05.2022). Ст. 5-1 Закону України №987-ХІІ “Про свободу совісті та релігійні організації” (Закон доповнено статтею 5 - 1 згідно із Законом “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій” №3894-IX від 20.08.2024) містить прямий виняток: якщо органи управління офіційно відмовилися від участі у керівних органах іноземної організації та це підтверджено практикою, критерій “афілійованості” не застосовується. Очільник УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій у листі до Державної служби з етнополітики та свободи совісті від 28 вересня 2022 р. (№ 0838) наголосив, що УПЦ віднині має не тільки адміністративну незалежність (яка існувала і раніше), але й повну канонічну самостійність. Відповідно до ст. 7, 14, 16, 30 Закону №987-ХІІ, та ст. 35 Конституції України, питання підпорядкування релігійних організацій визначаються самою організацією через затверджений статут, а не зовнішніми висновками чи традиціями.
2. Відповідно до ДЕСС, зі Статуту вилучено лише згадку про участь у єдності з іншими Церквами «через РПЦ», але збережено фундаментальний пункт: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні… відповідно до Грамоти патріарха Олексія II 1990 року». Саму ж Грамоту ДЕСС аналізує як «конституючий елемент» статуту УПЦ – в ній формально надається УПЦ незалежність у управлінні, але також стверджується, що УПЦ «з’єднана через нашу РПЦ з Єдиною Святою… Вселенською Церквою». Експерти трактують це так, що УПЦ отримала широкий, але обмежений автономний статус під юрисдикцією Москви.
Коментар:
УПЦ дійсно згадує Грамоту 1990 р. у новому статуті, але виключно як історичне джерело надання самостійного статусу. При цьому згадки про «єдність через РПЦ» вилучено. Цей документ не є підставою для юридичного підпорядкування, особливо після самостійного оновлення статуту УПЦ.
Посилання на Грамоту ≠ автоматичне прийняття всіх рішень РПЦ.
- Грамота має декларативний характер, вона не є договором чи актом приєднання, який прямо закріплює підпорядкування.
- Те, що вона згадує Рішення Собору РПЦ 1990, не означає, що ці рішення стають нормами прямої дії для УПЦ — і тим більше не для її юридичної особи КМ УПЦ.
У сучасному статуті УПЦ збережено лише фразу про надання “незалежності і самостійності” — без прийняття зобов’язань або формального підпорядкування РПЦ. Грамота 1990 року — історичний документ, який не може бути джерелом поточного правового статусу, якщо інша сторона (УПЦ) публічно та практично його більше не визнає як основу своєї структури.
3. З боку фактів ДЕСС перелічує практичні ознаки зв’язку: приміром, участь окремих архієреїв УПЦ у рішенні питання про заміну предстоятеля РПЦ, включення представників УПЦ до складу синоду РПЦ, отримання Українською Церквою миропомазання (зокрема від московського Патріарха), а також рішення московського синоду 7 червня, 13 жовтня 2022 р. та травня 2023 р. щодо переходу до прямого підпорядкування Московському Патріарху окремих єпархій УПЦ (Крим, Луганськ, Бердянськ). На думку ДЕСС, відсутність реакції керівництва УПЦ на ці рішення означає її фактичну беззаперечну підлеглість.
Коментар:
Юридична відповідальність і “афілійованість” церкви як організації не визначається діями окремих ієрархів (особливо на окупованих територіях), а лише офіційною позицією і рішеннями керівних органів УПЦ. Більшість архієреїв, включно з Митрополитом Онуфрієм, після 2022 року не брали участі у заходов чи голосуваннях у РПЦ, не відвідують синодальні чи соборні засідання РПЦ. За статтею 5-1 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, ознаки афілійованості повинні бути зафіксовані в офіційних документах або діях органів управління, а не на рівні дій окремих осіб. Статутна чи канонічна “включеність” — це залишок попередніх норм, який був фактично зупинений з боку УПЦ у 2022 році. Відсутність участі митрополита Київського та єпископату УПЦ у засіданнях РПЦ, припинення спільних заходів і прийняття самостійних рішень унеможливлює реальний вплив РПЦ на управління УПЦ. Ст. 5-1 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” містить застереження: якщо «керівники та/або повноважні представники релігійних організацій заявили публічно в усній або письмовій формі про свою незгоду з призначенням до органів управління зазначеної іноземної релігійної організації» і вживають заходів для його припинення, то ця ознака приналежності не застосовується. Таку публічну заяву митрополит Онуфрій таки зробив у своєму листі до ДЕСС у 2022 році, фактично заявивши, що УПЦ більше не вважає себе суб'єктом норм РПЦ. Це можна було б трактувати і як письмову відмову від участі в органах РПЦ. Крім того, з початку війни представники УПЦ не були присутні на засіданнях Синоду РПЦ. Таким чином, керівництво УПЦ припинило активне членство в органах РПЦ.
Офіційна позиція УПЦ (Собор 2022, постанови, заяви) — відмежування від РПЦ, засудження війни, відмова від участі в органах управління РПЦ. УПЦ у 2022 році прийняла рішення про можливість самостійного виготовлення святого мира, що є атрибутом автокефалії і прямим жестом розриву з московською практикою.
Рішення про “перехід” окремих єпархій до прямого підпорядкування РПЦ були прийняті РПЦ в односторонньому порядку, без погодження з керівними органами УПЦ. Це — акт зовнішнього втручання під час війни, що не має юридичної сили для УПЦ і не може свідчити про підпорядкованість всієї УПЦ. Закон визначає, що афілійованість встановлюється “за наявності прямого підпорядкування” (ст. 5-1), а не лише за фактами дій іноземної структури без реакції з боку української церкви.
Мовчання не є згодою і не може трактуватися як ознака підпорядкованості. В умовах війни та окупації, коли будь-яка різка офіційна заява щодо цієї ситуації могла наражати на небезпеку духовенство та мирян УПЦ на окупованій території, така позиція є вимушеною і тактичною. Аналогічна ситуація — питання примусового отримання російських паспортів на окупованих територіях.
Загалом, жодного погодження чи виконання рішень московського синоду від УПЦ не було. В умовах війни УПЦ не мала реального інструментарію реагування на окупованих територіях, а відсутність офіційної реакції пояснюється міркуваннями безпеки, а не “мовчазною згодою”.
Деякі архієреї УПЦ (33 ієрархи, жовтень 2024) публічно засудили такі рішення РПЦ як антиканонічні, що прямо суперечить тезі ДЕСС про “безумовну підлеглість”. Оригінал заяви у Facebook (сторінка архієпископа Іони Обухівського, викария Київскої епархіі). Цитата з цієї заяви: «Ми, архієреї УПЦ, рішуче засуджуємо це рішення [РПЦ], яке є антиканонічним, оскільки церковне право регламентує канонічні відносини між Православними Церквами...» Вказане посилання наведено й у додатках до офіційного дослідження ДЕСС (Додаток 32).
4. ДЕСС також вказує на «Главу X» Статуту РПЦ (додану у жовтні 2022 р.), де Українська Церква отримує «незалежність і самостійність у своєму управлінні з правами широкої автономії». Експертна група стверджує, що насправді ця глава «збільшила залежність УПЦ від РПЦ» (див. пункт 4.3 висновку). Висновок ДЕСС упродовж документа містить цитування або переказ цих старих норм і рішень (Грамота 1990 р., рішення Архієрейського Собору РПЦ 1990 р., Глава X тощо) як доказ тривалого підпорядкування. Формулювання ДЕСС:
«ДЕСС не виявила документів УПЦ про припинення дії Глави Х… Тому її положення є зобов’язальними».
Коментар:
Глава Х Статуту РПЦ — внутрішній документ іноземної структури (РПЦ), який не має юридичної сили в Україні, якщо він не був прийнятий самою УПЦ, чого не зафіксовано. УПЦ ніколи не ратифікувала Главу X після її появи і не брала участі в її розробці. Більше того — УПЦ фактично не виконує жодного з положень Глави X: не передає свій статут на затвердження до Москви, не направляє делегатів до Соборів, не варить миро в Москві, не згадує Патріарха. Ключовим тут є не думка РПЦ чи інших церков, а чинна українська правова реальність. Відповідно до статей 7, 14, 16, 30 Закону №987-ХІІ (“Про свободу совісті...”), кожна релігійна організація, зареєстрована в Україні, є незалежною юридичною особою, а її внутрішній устрій визначається статутом, затвердженим її органами, а не зовнішніми центрами.
Ключовий висновок. ДЕСС спирається на формальні згадки (Грамота 1990 року, Глава X Статуту РПЦ).
ДЕСС стверджує:
- Глава X Статуту РПЦ «Українська Православна Церква» прямо містить положення, зобов'язальні для УПЦ, зокрема:
- затвердження статуту УПЦ Патріархом РПЦ;
- участь архієреїв УПЦ у Соборах і Синоді РПЦ;
- обов’язок згадувати Патріарха Московського;
- отримання святого мира від Москви;
- підпорядкування Архиєрейському суду РПЦ тощо.
ДЕСС вважає, оскільки УПЦ не відмовилася офіційно від Грамоти і не внесла зміни до Статуту щодо цих пунктів, Глава X Статуту РПЦ лишається чинною для УПЦ.
Хоча ДЕСС формально посилається на Главу X Статуту РПЦ як джерело підпорядкованості УПЦ, уся наявна практика свідчить про інше.
Зокрема, УПЦ самостійно ухвалює Статут, не бере участі в керівних органах РПЦ, не згадує імені Патріарха Московського та — що особливо важливо — самостійно варить святе миро, що є ознакою канонічної зрілості та ритуальної незалежності. Ці факти повністю заперечують припущення про збереження обов’язковості положень Глави X РПЦ для УПЦ.
Посилання в таблиці.
Основні аргумент ДЕСС- Фактичний стан після 2022 року / контраргумент
Грамота патріарха Алексія ІІ (1990) як юридична основа зв’язку з РПЦ: Грамота — канонічний акт благословення, а не юридичний документ. У Статуті УПЦ (2022) згадується декларативно. [Текст статуту]
Глава X Статуту РПЦ діє автоматично в УПЦ: Глава X — внутрішній документ РПЦ. УПЦ не погоджувала її зміст, не визнавала. [Статут УПЦ, 2022]
Поминання Патріарха Кирила: Більшість єпархій припинили поминання. [Постанова Собору, 2022] [Звернення митр. Онуфрія]
Отримання мира з Москви: УПЦ самостійно варить святе миро з 2022 року. [Публікація УПЦ][Звернення митр. Онуфрія]
Участь у синодах РПЦ: Після 2022 року участі архієреїв УПЦ у керівних органах РПЦ не зафіксовано. [ДЕСС, с. 18–19]. А частина архієреїв УПЦ публічно засудила дії Синоду РПЦ
Відсутність проголошення автокефалії: УПЦ фактично діє як автокефальна. [Звернення митр. Онуфрія]
Термін "частина–ціле": УПЦ має керівний центр у Києві. [Статут УПЦ, 2022]
***
Отже, дслідження ДЕСС опирається на певні правові та канонічні аргументи (формальні положення статуту, норми РПЦ, історичні рішення Соборів), проте має суттєві слабкі місця.
По-перше, воно мало однобічний фокус на старих нормах і не врахувало, що новий Статут 27.05.2022 і рішення Собору 2022 р. усіляко прагнуть відмежувати УПЦ від Москви.
По-друге, багато названих ДЕСС «ознак» (згадки у документах, участь окремих єрархів у синодах РПЦ) фактично поза контролем Церкви або утратили силу, оскільки УПЦ самостійно відмовилась від відповідних практик.
По-третє, з правової точки зору відсутні беззаперечні докази впливу РПЦ на сучасне управління УПЦ – усі рішення щодо предстоятеля та структури приймаються всередині УПЦ.
У підсумку, хоча ДЕСС виявила формальні відповідності критеріям афілійованості, її тлумачення не враховує самоврядних рішень самої УПЦ і тому є спірним. Висновок ДЕСС значною мірою базується на формальних ознаках і потребує додаткового правового та канонічного обґрунтування з урахуванням реальної ситуації і позиції УПЦ.
Формально наведені в дослідженні ознаки можуть лише інтерпретуватися як потенційна «афілійованість» з РПЦ, однак:
- не враховуються публічні заяви та управлінські зміни в УПЦ після 2022 року;
- аргументи базуються переважно на аналізі статутних документів, без аналізу поточної церковної практики;
- відсутні переконливі нові докази фактичної підпорядкованості КМ УПЦ російським церковним структурам.
Таким чином, з правової точки зору висновок про обов’язкову афілійованість КМ УПЦ з РПЦ залишається дискусійним і потребує додаткових верифікованих підтверджень з урахуванням реальної ситуації і позиції УПЦ.
У підсумку:
1. Системний огляд основних контраргументів до висновку ДЕСС щодо "афілійованості" УПЦ з РПЦ:
- Оновлений Статут УПЦ (2022) не містить жодної згадки про Московський патріархат, його структури, благословення, синоди чи собори. Центр управління визначено в Києві.
- Грамота 1990 року згадується виключно як джерело самостійності, а не юридичного підпорядкування.
- Глава X Статуту РПЦ, на яку посилається ДЕСС, ніколи не була прийнята УПЦ. Її положення не імплементовані й не виконуються.
- Участь у Синоді РПЦ припинена, митрополит Онуфрій не фігурує в органах управління РПЦ після 2022 р.
- Закон України №987-ХІІ вимагає ознак фактичного впливу або керування — жодної такої ознаки в сучасній УПЦ не зафіксовано.
2. Фактична практика УПЦ після 24.02.2022
- Публічна реакція на війну: митрополит Онуфрій у перші ж дні вторгнення рішуче засудив дії Росії, назвавши війну братовбивчою та злочинною.
- Собор 27 травня 2022 р. офіційно ухвалив рішення про повну канонічну самостійність УПЦ.
- Припинення згадування імені Патріарха Кирила в переважній більшості єпархій.
- Власне мироваріння: УПЦ почала самостійно виготовляти святе миро — це атрибут канонічної самостійності.
- Фінансова, гуманітарна та духовна допомога фронту: десятки єпархій надають постійну допомогу ЗСУ, капелани УПЦ працюють у прифронтових бригадах, монастирі приймають біженців, закуповують автівки, дрони, медицину.
Хоча ДЕСС у своєму висновку трактує УПЦ як нібито частину РПЦ, сама Російська Православна Церква не тільки не вважає УПЦ “своєю структурою”, але й насправді підтримує кампанію тиску проти неї, поглинаючи приходи УПЦ на окупованих територіях, вдаючи «крокодилячі сльози» про “гоніння”, що насправді надає ій «обгрунтування» для внурішньої аудиторіі своїм діям в Україні.
Нагадаємо, що 27 березня 2024 року РПЦ офіційно затвердила концепцію “русского мира”. Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору "Настоящее и будущее русского мира", містить:
- апологію "особливої цивілізації", яка включає Україну до "русского духовного пространства";
- підтримку війни як "сакральної боротьби за істину";
- ідеологічне обґрунтування насильницької інтеграції сусідів до російського культурного коду.
Цей документ є політико-релігійною програмою мілітаризованого православ'я, абсолютно несумісною з євангельською традицією.
Реакція УПЦ: чітке і публічне відмежування на офіційному рівні.
На відміну від РПЦ, Українська Православна Церква:
- не підтримала ідеологію "русского мира";
- публічно засудила текст "Наказу", наголосивши, що він містить: «апологію насильства, виправдання порушення духовно-моральних та євангельських принципів», «загрозу українській ідентичності, суверенітету й територіальній цілісності» .
- визнала, що такі ідеї не можуть підтримуватись організацією, яка претендує на назву християнської.
«У згаданому тексті міститься апологія насильства, виправдання порушень духовно-моральних та євангельських принципів, що несе загрозу українській ідентичності, суверенітету та територіальній цілісності України. Вважаємо, що розглянуті вище ідеї зі згаданого документа не можуть підтримуватися релігійною організацією, яка претендує на те, щоб називатися християнською.» - йдеться у повідомленні УПЦ.
Це — найжорсткіше й найбільш богословськи вмотивоване відмежування від "русского мира" РПЦ, зроблене будь-якою канонічною структурою. Але цей факт чомусь несправедливо залишився поза уваги в нашому медійному просторі.
Виходячи з логіки ДЕСС, виникає питання. Чому УПЦ не підкорилася, якщо рішення РПЦ є для неї обов’язковими?!
Очевидна відповідь: тому що вона залишилася Церквою, а не придатком до імперської ідеології. На відміну від РПЦ, УПЦ зберегла внутрішню канонічну відповідальність за свою паству:
- не прийняла політизацію віри, що є головною ознакою РПЦ за часів президента РФ В. Путина;
- не розділила фальшиву сакралізацію війни, яка насправді є зрадою Христової Жертви.
Це — рідкісний приклад еклезіологічного спротиву політичному насиллю, в той час як багато інших церков Вселеньського православья просто мовчать або дистанціюються. Той факт, що саме УПЦ засудила ідеологію «русского мира» прийняту РПЦ — є остаточним доказом, що між ними немає ані духовної єдності, ані органічної афілійованості. УПЦ залишилася Церквою, РПЦ стала ідеологічним інструментом війни. Це факт, який добре розуміють і в Кремлі.
Саме тому для Москви сучасна УПЦ — це вже не “інструмент впливу” в Україні, а небезпечна для російської пропаганди “бунтівна структура”, яка:
- Публічно засудила війну РФ проти України з перших днів вторгнення, чітко назвавши її злочином;
- Відмежувалася від ідеології “русского мира” і прямо засудила "Наказ" XXV Всесвітнього російського народного собору, який просував агресивні ідеї "особливого цивілізаційного простору", що був ухвалений РПЦ;
- Самостійно обирає своє керівництво та ухвалює ключові рішення — без погодження з Москвою чи підзвітності зовнішнім центрам.
- Припинила згадувати Патріарха Кирила у богослужіннях (у більшості єпархій);
- Власноруч виготовляє святе миро, що є ознакою незалежності;
- Оголосила курс на повну незалежність в канонічному вимірі.
- Веде активну гуманітарну, соціальну і духовну підтримку армії України та цивільного населення — десятки єпархій та монастирів допомагають ЗСУ, волонтерам, переселенцям;
- Публічно дистанціювалася від політичних наративів РПЦ і не використовує офіційну церковну риторику для виправдання війни.
Чому це має значення для України?
- Мільйони вірян УПЦ — це громадяни України, захисники, волонтери, родини військових. Їхня лояльність і почуття приналежності до країни — важливий елемент єдності.
- Дискримінація цілої Церкви за формальною ознакою — це крок, який підриває довіру до держави як правової, відкритої й гуманної. Такі рішення створюють гуманітарний вакуум, який неможливо швидко і безболісно заповнити.
- Розкол всередині суспільства — це завжди на руку агресору. Кремль тільки виграє від дестабілізації, “полювання на відьом” і втрати національної соборності.
І це те, що державні органи — зокрема ДЕСС — мають враховувати, перш ніж оперувати штампами юридичних ярликів.
Беручи до увагии вищезазначене, особисто в мене виникає незручне питання: на підставі чого вся структура УПЦ маркується в своїй Державі, як ворог, якщо факти її діяльності говорять про інше?
Особливо треба підкреслити:
Випускається з уваги, що УПЦ — це, насамперед, мільйони людей, укорінені практики солідарності, благодійності, ритуальної й моральної підтримки. Її виключення або руйнація автоматично залишає гуманітарний вакуум, який ніхто інший не заповнить — ні держава, ні бізнес, ні навіть інші церковні проекти. Саме це послаблює «духовний тил», навіть якщо це не одразу видно у статистиці.
Морально-стратегічний аспект. Гуманітарне поле війни — це духовна зброя, не менш важлива за дрони та артилерію. УПЦ — інституція, яка мобілізувала десятки тисяч людей на молитву, допомогу, служіння. Її усунення або демонізація — удар по духовному тилу країни.
Початок масової боротьби з “внутрішніми ворогами”, у тому числі проти Української Православної Церкви, жодним чином не призвів до покращення ситуації на фронті. Навпаки, ці процеси чомусь збіглися у часі з переходом від наступу (успішне звільнення Харківщини та г.Херсону) до позиційної оборони, а згодом — із втратами ініціативи, кризами оборони, зниженням рівня міжнародної допомоги.
Якщо коротко:
Лютий–жовтень 2022: Держава не ініціює масштабної кампанії проти Української Православної Церкви. Гуманітарне питання щодо церкви не є предметом жорстких законодавчих чи медійних атак. У цей період на фронті ЗСУ демонструють найвищу ефективність: оборона Києва й Харкова, контрнаступ у Харківській області, звільнення Херсона. Міжнародна, особливо американська, підтримка залишається стабільною та максимальною: адміністрація Байдена й демократична більшість у Конгресі США схвалюють масштабні пакети військової допомоги.
Кінець 2022 – 2023: З кінця осені 2022 року починається державна кампанія проти УПЦ: масові обшуки СБУ у храмов, активізація законопроєктів щодо обмежень і заборони діяльності, публічна кампанія ізоляції церкви з гуманітарного поля, конфлікти довкола Лаври й церковного майна. Втрата оренди храмів, ПЦУ проводить службу в Лаврі. Водночас на фронті настає уповільнення: активні наступальні дії України згортаються, війна переходить у позиційну фазу, Росія починає масовані обстріли критичної інфраструктури. Улітку 2023 року контрнаступ ЗСУ (Запорізький напрямок, Роботине) не приносить очікуваного прориву, на фронті встановлюється паритет сил. У цей же період в США виникають політичні труднощі із затвердженням нових пакетів допомоги, а західна підтримка стає менш прогнозованою. На початок 2023 року до Палати представників США приходить республіканська більшість. Восени 2023 року республіканці у Конгресі вперше блокують нові великі пакети допомоги для України. Починається багатомісячна затримка фінансування, що суттєво впливає на динаміку на фронті — ЗСУ не вдається відновити наступальні можливості. Весна 2024: пакет Байдена в $61 млрд ухвалено із суттєвою затримкою — до цього моменту критичний дефіцит озброєнь уже позначився на боєздатності ЗСУ.
2024 – середина 2025. Діє закон №3894-IX, УПЦ витісняється з гуманітарного простору, продовжуються юридичні й адміністративні дії щодо обмеження її діяльності, тривають конфлікти навколо майна та Лаври. На фронті ситуація ускладнюється: Росія перехоплює ініціативу, здійснює активний наступ на Донбасі, з Курської області переходить в наступ на г. Суми. Президентські вибори в США виграє Дональд Трамп. Адміністрація Трампа бере курс на переговори з РФ і поступове згортання військової допомоги Україні, що посилює невизначеність для української оборони та взагалі підриває перспективу стійкої підтримки з боку Заходу.
Звісно, ця паралель не є доказом прямого причинно-наслідкового зв’язку, але, можливо, заслуговує на увагу. Політика пошуку внутрішнього ворога не дала стратегічного ефекту на війні та, ймовірно, спричинила втрату частини морального ресурсу країни.
В історичному контексті можна згадати, що під час Другої світової війни радянська влада так само кардинально змінювала релігійну політику. У вересні 1943 році, коли ситуація на фронті для СРСР була вкрай складною, Йосип Сталін раптово відмовився від войовничого атеїзму та перейшов до підтримки Православної церкви, аби підняти патріотичний дух і консолідувати тил.
То чи справді Українська Православна Церква повинна ставати об’єктом масового цькування чи колективного покарання? Такий підхід — не лише нелогічний і несправедливий, а й стратегічно невигідний для самої України.
Боротьба із зрадою чи колаборацією має бути адресною, персоніфікованою, а не колективною. Навіть якщо в середовищі УПЦ були або залишаються поодинокі випадки співпраці з ворогом, це потребує індивідуальної юридичної оцінки.
Перетворення всієї Церкви на об’єкт кампанії переслідування — це стратегічно шкідливий прецедент, що підриває репутацію держави як правової та плюралістичної, погіршує діалог з міжнародними партнерами, створює підстави для маніпуляцій з боку РФ.
УПЦ — один із найбільших власників земель, будівель, історичних пам’яток та культурної спадщини в Україні. Тож не треба виключати, що все те, що зводять до безпекової та ідеологічної риторики («агенти Москви», «рука Кремля»), в реальному процесі — лише масштабний перерозподіл церковної землі, майна, святинь.
Українське суспільство знаходиться в стані глибокої колективної травми через повномасштабну агресію, щоденні втрати та руйнування. В таких умовах частина патріотичних груп, інформованих здебільшого з медіа, не вникає у правові тонкощі — виникає запит на «просте рішення»: заборонити, вигнати, конфіскувати. Це психологічна реакція суспільства, а не правова категорія. Нажаль цим користуються окремі політики. Але якщо держава хоче зберегти правову та моральну довіру, вона має діяти згідно з законом і принципом об’єктивності, а не на основі емоцій чи спрощень.
Війна змушує нас обирати прості відповіді, але майбутнє країни залежить від здатності аналізувати складне — інакше ми ризикуємо втратити не лише правову державу, а й власну ідентичність та єдність.
Оксана Красовська, експерт-аналітик Українського Інституту Політики
