Від евакуації у 1975 році до дипломатичних маневрів 2025 року доля союзників знову ставить під сумнів глобальне лідерство Сполучених Штатів. Що падіння Сайгона говорить нам про майбутнє глобальних союзів?
30 квітня 2025 року виповнюється 50 років з дня падіння Сайгона, одного з найбільш символічних і трагічних епізодів холодної війни. У цей день, в 1975 році, війська Північного В'єтнаму увійшли в столицю Південного В'єтнаму, ознаменувавши крах підтримуваного Сполученими Штатами режиму і кінець тривалої, виснажливої війни у В'єтнамі.
Напередодні, 29 квітня, розпочалася операція "Частий вітер" – найбільша в історії евакуація вертольотом. Понад 7000 осіб, у тому числі близько 900 американців, були зняті з дахів посольств і будівель, в той час як армія Південного В'єтнаму стрімко розсипалася під ударами наступаючої Народної армії В'єтнаму. 2 липня 1976 року країна була офіційно возз'єднана, і Сайгон був перейменований в Хошимін.
Для Сполучених Штатів це був не лише військовий провал, а й моральна поразка. Америка втратила 58 000 своїх громадян, вклала мільярди доларів і врешті-решт була змушена піти, залишивши свого союзника наодинці з переможним ворогом. Цей епізод підірвав авторитет США як гаранта безпеки і став символом обмеженості американського втручання в зовнішні конфлікти.
Через 46 років історія фактично повторилася в Кабулі. У серпні 2021 року американські війська покинули Афганістан після 20 років присутності. Режим, побудований за участю США і НАТО, розвалився за лічені тижні. Знову ж таки – літаки, вертольоти, евакуація, паніка. Знову ж таки, союзники почуваються покинутими. Знову міжнародна преса заговорила про «новий Сайгон».
Сьогодні президент США Дональд Трамп, який вступив на посаду 20 січня 2025 року, прагне відновити мир в Україні та завершити найбільший військовий конфлікт у Європі з часів Другої світової війни. Його дипломатія, безумовно, амбітна: ставка робиться на прямі переговори, особисті канали та нестандартні ходи. Але в українському питанні Дональд Трамп рухається по дуже тонкій грані.
З одного боку, бажання зупинити бійню, не втягнувши Америку в нескінченну і дорогу війну, логічно і зрозуміло. З іншого боку, якщо мир буде досягнутий шляхом тиску на Київ, якщо інтереси України виявляться другорядними по відношенню до домовленостей великих держав, це може бути сприйнято як черговий випадок відступу США.
І такий сценарій охоче підхоплять опоненти та критики Дональда Трампа , як у демократичному таборі, так і серед ліво-ліберальних кіл Європи, щоб поставити «український кейс» в один ряд із В'єтнамом та Афганістаном.
Падіння Сайгона стало важким ударом по репутації Сполучених Штатів і гірким уроком. Кабул – це його болісне повторення. Україна – це все ще під питанням.
Але вже зараз очевидно, що саме тут і зараз вирішується, чи залишаться Сполучені Штати глобальним лідером, на якого союзники можуть покластися у важкий момент – чи світ вступає в епоху остаточної стратегічної самотності.
Це симптом більш масштабного зсуву: від світу, заснованого на альянсах і гарантіях, до фрагментованого світу, де навіть найбільші держави діють поодинці, на основі «національних інтересів», а не колективної відповідальності.
Якщо ХХ століття було епохою альянсів, блоків і колективної безпеки, то ХХІ століття все більше веде до іншої реальності – реальності «глобальної стратегічної самотності». Після Сайгону, Кабула і, можливо, майбутнього врегулювання в Україні ціною компромісів у світі все голосніше і голосніше постає питання: чи можна всерйоз розраховувати на захист ззовні?
Поступовий розпад зобов'язань Альянсу, дедалі прагматичніший і транзакційний підхід великих держав до своїх партнерів, підрив довіри в трансатлантичному співтоваристві – все це підштовхує багато країн до висновку про неминучість епохи стратегічної автономії. У ній кожному доведеться розраховувати тільки на себе. Не тому, що так краще, а тому, що інакше не працює.
Оксана Красовська
для Українського інституту політики
