Минуле століття стало ареною для боротьби трьох фундаментальних ідеологій. Це, в широкому сенсі, лібералізм, комунізм та фашизм – три основні політичні теорії того часу. В 1991 році, з розпадом СРСР, на якийсь час людству здалося, що лібералізм одержав повну перемогу. Фашизм було розгромлено в 1945 році за підсумками Другої світової, а головний комуністичний режим у світі – радянський – розвалився під вагою внутрішніх протирічь та економічних проблем. Тоді ж знаменитий дослідник Френсіс Фукуяма проголосив свою знамениту тезу, яка вже стала своєрідним політологічним мемом – «кінець історії». Як ми знаємо, Фукуяма помилявся.
Розпад Радянського Союзу, звичайно ж, геть не став «кінцем історії». Він також і не ознаменував собою повну та беззаперечну перемогу лібералізму. Нове сторіччя стало епохою розвитку ісламських фундаменталістських рухів на Близькому Сході, комуністичного Китаю (хоча економічно ця система скоріше нагадує держкапіталізм) та пострадянських автократій на чолі з путінським режимом в Росії. Активно розвиваються й країни «глобального півдня», які переважно не приймають ліберально-демократичні цінності в їх західному розумінні. Людство фактично переживає нову «холодну війну»: посилюється міжнародна конфронтація та розділення країн на протиборчі блоки з різними економічними та геополітичними інтересами, з фундаментальними розбіжностями в інтересах та баченні майбутнього.
Багато вчених, політологів та філософів намагалися спрогнозувати, якою буде нова ідеологія нового століття. Висловлювалися різні ідеї та концепти: від «четвертої політичної теорії» Дугіна до «цифрової диктатури» на основі ШІ Харарі. Однак спостерігаючи за сучасним світом на аналізуючи ті дані, які ми маємо в наявності, нам видається дещо інша картина.
Сьогодні світові держави особливо занепокоєні, перш за все, своєю безпекою. Такі словосполучення, як «гарантії безпеки», «безпекові гарантії», «security guarantees» чи «guarantees of safety», якщо їх забити в пошуку Google, сумарно видають декілька мільярдів (!) пошукових результатів. Можна з упевненістю сказати, що наразі це одна з найпопулярніших фраз, яка фігурує в міжнародних відносинах. Схоже на те, що саме Безпека або ж «ідея Безпеки» стає сьогодні новою ідеологією XXI сторіччя – і на жаль, в ній вже зараз чудово помітні авторитарні та навіть тоталітарні тенденції.
Сек'юритократія та Securitopia як ідеологічні феномени XXI сторіччя: тлумачення, тези та основні риси
Ідеологія в загальному значенні – це «вчення про ідеї» (буквальний переклад з грецької). Під цим терміном зазвичай мається на увазі сукупність тих чи інших ідей у формі соціально-економічних та політичних моделей чи філософських концептів організації суспільства. Що, в свою чергу, формує політичний режим та його світобачення.
Новою idée fixe нашого часу ми вважаємо Безпеку або ж «ідею Безпеки». Вона вже має ознаки ідеології, яку ми називаємо «сек'юритократія», а політичний режим, який вона в теорії може сформувати – «Securitopia». Це досить дистопічний стан справ у державі, де головною метою стала безпека та тотальний власний суверенітет, що на практиці може вилитися в параною, «шпигуноманію», перебільшення проблем та створення штучних викликів, і як наслідок – зменшення рівню свободи, згортання політичної конкуренції ідей та смислів, систематичного порушення прав людини, etc.
Спробуємо розглянути феномен «сек'юритократії» з різних боків та висунути основні тези щодо нього.
Теза перша: Безпека - нова ідеологія XXI століття.
Сьогодні саме безпека стала головним пріоритетом для багатьох країн та політичних лідерів. Це виявляється у посиленні контролю над громадянами, обмеженні свобод і прав, а також у появі нових законів та політичних механізмів для забезпечення безпеки.
Фактично, формування «сек'юритократії» в XXI сторіччя почалося з двох важливих подій. Перша з них – підриви житлових будинків в Росії, в організації яких багато хто підозрював чи навіть прямо звинувачував ФСБ. Це, в свою чергу, сприяло значному зростанню рейтингів Володимира Путіна, який врешті прийшов до влади зі своїм знаменитим «будем мочить террористов в сортире». Ексголова головної спецслужби країни, що проходив навчання ще в радянській школі КДБ, прийняв ряд «безпекових» законів, почав Другу чеченську війну та врешті вибудував агресивний та напівтоталітарний режим.
Друга подія – теракти 11 вересня 2001 року в США. Терористи «Аль-Каїди» направили літаки в саме серце американського капіталізму: вежі Всесвітнього торгівельного центру. Ще один літак летів на Пентагон, однак не зміг повністю зруйнувати оборонне відомство США. Загибель майже трьох тисяч людей в самому центрі Нью-Йорку стала найзухвалішим та найстрашнішим терактом в історії людства, що призвела, зокрема, до подальшого вторгнення американців в Ірак та кривавих війн по всьому Близькому Сходу. А безпосередньо після терористичної атаки вже в жовтні 2001 року в Америці був прийнятий так званий «патріотичний акт», який надав уряду, поліції та спецслужбам надширокі повноваження по нагляду за громадянами (прослуховування, стеження, контроль в інтернеті, etc). Закон діяв до 2015 року, після чого його було замінено на «Акт про свободу США» – втім, якихось фундаментальних змін в цьому документі не було.
Всі ці нормативно-правові акти впроваджувалися з благою метою: забезпечення безпеки громадян та держави. Однак іншою стороною є порушення цілого ряду як положень конституцій, так і фундаментальних прав людини: приватність листування, недоторканість приватного життя, свобода пересування, тощо.
Зазначимо, що «сек'юритократія» органічно походить з ідей політичного реалізму і неореалізму, які розвивали такі відомі вчені, як Кеннет Уолц та Ганс Моргентау. Вони стверджували, що держави завжди пріоритетно дбають про свою безпеку. Міжнародні відносини характеризуються постійною боротьбою за суверенітет та власні егоїстичні інтереси політичних режимів, а держави як актори політики можуть і повинні використовувати силу, щоб досягти своїх цілей. Обидва теоретики підкреслювали важливість холодної раціональності та жорсткого прагматизму у міжнародних відносинах. Головна парадигма існування держав в політичному реалізмі та неореалізмі – необхідність дотримання виключно національних інтересів та застосування силових засобів, якщо це необхідно для забезпечення безпеки та влади своєї держави.
Дані тенденції не оминули й Україну. В умовах російської агресії головним метанаративом зовнішньополітичної діяльності нашої держави стали «гарантії безпеки». Президент Зеленський згадує про них як про фундаментальну ціль державної політики ледь не в кожному своєму виступі. Офіс президента проводить активну роботу із залучення інших країн до підписання договорів про гарантії безпеки для України.
Своїх гарантій безпеки постійно вимагає й Росія. Фактично це прозвучало ще до війни, під час зустрічі Путіна та Байдена в Женеві влітку 2021 року. Особисто президент РФ неодноразово вимагав прямих гарантій безпеки від НАТО. Хоча не зовсім зрозуміло, хто та як може загрожувати найбільшій державі світу з найбільшим на планеті ядерним арсеналом.
Про важливість безпеки та недоторканості суверенітету інших акторів міжнародної політики постійно наголошують такі країни, як Китай, Сполучені Штати, Польща, Франція, країни Балтії, тощо. На наших очах самі безпека та її гарантії стають головною та навіть подекуди екзистенційною ідеєю для багатьох світових держав.
Теза друга: в «сек'юритократії» явно простежуються авторитарні риси.
Термін «сек'юритократія» ми використовуємо для опису антиліберальних, антидемократичних тенденцій у сучасних політичних системах. Безпека стає основою та головною легітимацією влади та контролю, що майже неминуче призводить до обмеження громадянських свобод та прав.
Саме для цих цілей держави та режими використовують такий метод або ж політику, як «сек'юритизація». Це процес, у якому певна проблема, виклик чи питання стають предметом безпеки та забезпечення національних інтересів. В контексті «сек'юритизації» політичні актори та держави використовують «ідею Безпеки» як фундаментальну основу для прийняття рішень та привід для мобілізації ресурсів (військових, людських, фінансових, etc.).
Цей процес включає в себе три основні етапи:
-
визначення проблеми, виклику або питання як загрози (нерідко – езкистенційної) безпеці;
-
мобілізація ресурсів та вжиття заходів щодо забезпечення безпеки;
-
легітимізація та обґрунтування вжитих заходів в рамках «ідеї Безпеки».
«Сек'юритизація» може бути корисним інструментом для вирішення реальних загроз та проблем безпеки. Однак вона також може бути використана для політичної маніпуляції та виправдання авторитарних заходів та політик.
В цьому контексті можна згадати знамениту «дилему безпеки» або ж «безпекову дилему». Цю концепцію запропонував політолог Джон Герц. Вона описує ситуацію, коли кожна держава намагається забезпечити свою власну безпеку шляхом збільшення свого військового потенціалу, зміцнення оборони та внутрішньої мобілізації ресурсів і суспільства.
Однак така політика може трактуватися іншими державами як загроза вже їхній безпеці. Вони, в свою чергу, також починають зміцнювати свою військову потужність та посилювати внутрішню мобілізацію. Це призводить до значного зростання напруженості в міжнародних відносинах, зниженні рівня довіри між політичними акторами, а в підсумку серйозно збільшує вірогідність прямих воєнних конфліктів.
В результаті кожна держава намагається максимізувати свою безпеку, проте це призводить до загострення стосунків з іншими суб`єктами міжнародної політики. Таким чином, навіть якщо держава не має наміру атакувати інших, вона все одно вимушена збільшувати свою потужність для захисту від можливих загроз. Виходить замкнуте коло з гонки озброєнь та падіння рівня міжнародних відносин, підсумком чого може бути відкрита війна.
Однак питання полягає в тому, чи так вже обов'язково підвищення рівня безпеки однієї держави стовідсотково загрожує іншій? Про це, зокрема, нещодавно говорив прем`єр-міністр Індії Нарендра Моді. Він також стверджував, що наша епоха не повинна стати епохою нових війн – як ми бачимо, сьогодні, на жаль, все відбувається з точністю навпаки.
Теза третя: головний виклик для суспільств в «сек`юритократії» – втрата балансу між безпекою та свободою.
Безпека взагалі в чомусь є соціальним конструктом чи навіть політтехнологією. Спочатку суспільство переконують в тому, що йому необхідно більше безпеки, і саме держава та наявний у ній політичний режим здатні це забезпечити. А потім заляканий народ вже сам вимагає цього від держави.
В принципі, ці процеси є частиною «суспільного договору» – неформального контракту суспільства з державою, при якому народ віддає частину своїх прав в обмін на захист та безпеку. Цю теорію розвивали ще Гоббс, Локк, Руссо та інші. Власне, сенс держави як форми організації суспільного буття і полягає, перш за все, у забезпеченні безпеки для населення. Однак проблема полягає в тому, що прав за «сек`юритократії» залишається дедалі менше, а от обов`язків, викликів та проблем стає дедалі більше. Як результат, в країні можуть початися внутрішні репресії, переслідування незгодних, придушення акторів громадянського суспільства, згортання «публічної політики», зменшення чи повна втрата політичної конкуренції, etc.
В підсумку такий режим приходить до ідеї «сек`юритопії» (Securitopia) – бачення держави як повністю безпечного простору, в якому політичний режим використовує будь-які методи для захисту своєї влади (яка ототожнюється з безпекою та стабільністю) та державного суверенітету, навіть ціною систематичних порушень прав та свобод людини.
Однак це світобачення є утопічним, адже стовідсоткової безпеки добитися неможливо. А от постійне придушення громадянських свобод збільшує внутрішню напругу, яка часто виливається у масові протести, повстання, зростання загрози перевороту чи революції. Або ж політичний режим, параноїдально стурбований власною безпекою, може розпочати війну – і тоді вже не залишається ані безпеки, ані стабільності. Тобто при «сек'юритократії» суспільний договір частково або повністю спотворюється державою і фактично перестає діяти.
Наглядний приклад цього – вторгнення Росії до Україну, в результаті чого замість «Києва за три дні» вже півтора роки тривають криваві та агресивні бої, «канонічна» територія РФ ледь не щодня потерпає від атак безпілотників та диверсій на тих чи інших важливих об`єктах, а Кремль був вимушений оголосити часткову мобілізацію, яка була різко негативно сприйнята російським суспільством.
У прагненні забезпечити повну безпеку держави можуть переходити та переходять усі чи більшість негласних кордонів, демонтуючи основні засади демократії та нехтуючи правами людини. Нагальна необхідність для всіх суспільств, які живуть в ідеологічному полі «сек`юритократії» – збереження балансу між безпекою та свободою і демократією задля уникнення авторитарних чи навіть тоталітарних «сек`юритопічних» тенденцій, які вже очевидно простежуються.
Теза четверта: перегляд ролі держави та громадянського суспільства в умовах «сек'юритократії».
В даному контексті важливо звернути увагу на необхідність перегляду ролі держави та громадянського суспільства у забезпеченні безпеки. За умов поступового зниження рівня свободи критично зростає необхідність спротиву громадян цим процесам. Саме громадянське суспільство має брати активну участь в обговоренні та прийнятті політичних рішень, воно зобов`язане здійснювати контроль над безпековою політикою держави.
Ця проблема відсилає нас до поняття public policy – «публічної політики». В американському трактуванні даного явища воно є синонімічним до «державної політики». Однак європейська політологічна школа розглядає цей термін ширше. Публічна політика є комунікативним полем, сферою діалогу між державою та громадянським суспільством, в якій артикулюються та обговорюються проблеми, актуальні для громадськості, відбувається інтеграція та об'єднання соціуму навколо спільних цілей та цінностей. Публічна політика у цьому контексті покликана стимулювати політичну активність громадян, підвищуючи рівень їхньої участі в житті суспільства.
Однак подекуди публічна політика деградує та спотворюється – не без активної участі держави та політичного режиму. Public policy може включати в себе politics (боротьба за укріплення влади), але містити лише видимість policy (реалізацію тих чи інших рішень на благо громадян). Інакше кажучи, перебуваючи при владі, еліта не вживає заходів для вирішення справді важливих для суспільства проблем. Водночас вона отримує політичне панування з усіма можливостями та преференціями, яке воно дає. В своїх минулих дослідженнях на цю тему ми назвали це «квазіполісі» – політична діяльність з вираженим politics-початком, яка не ставить за мету реалізацію обіцяної policy та займається при цьому профанацією діалогу з громадянським суспільством.
В цьому контексті не можна не згадати ідеї Антоніо Грамши. Він вважав, що громадянське суспільство є не опонуючою, а прямо сервільною структурою по відношенню до держави. Держава ж в свою чергу є політичною структурою, яка контролює суспільство та забезпечує інтереси пануючого класу (Грамші був марксистом). Він зазначав, що громадянське суспільство насправді повністю підпорядковується державі і виконує її волю.
При цьому Грамші не називав громадянське суспільство повністю пасивним або безсилим. Він підкреслював, що в ньому можуть існувати простори для опозиції та можливості для боротьби за соціальну справедливість. Грамші бачив потенціал розвитку громадянського суспільства, наголошував на важливості його організації та мобілізації з метою зміни соціального порядку та створення кращих умов для всіх членів суспільства – хоча сам і не надто в це вірив.
За ідеологічного панування «сек`юритократії» в тій чи іншій державі провладні активісти, медіа та громадські організації нерідко затято підтримують посилення «заходів безпеки» ціною зниження рівня свободи та порушення прав людини. Кордони держави та ГО в публічній політиці розмиваються, і формально протиставлене владі та політичному режиму активне громадянське суспільство насправді починає відпрацьовувати його ж повістку. Чи не є тим самим проявом «квазіполісі», яке підміняє собою справжню публічну політику? З великою долею впевненості можна сказати, що так, є.
Теза п`ята: «сек`юритократія» – це виклик для «глобального людства».
Наразі в світі явно помітна криза глобалізації – у всякому випадку, в західному розумінні цього процесу. США мають тенденцію до втрати ролі світового гегемона або ж як мінімум її сильного урізання. Європейський Союз переживає трансформаційну кризу через війну в Україні, яка призвела до значного розриву економічних зв`язків з РФ – перш за все в енергетичному секторі, адже саме дешеві енергоносії з Росії довгий час були одним з головних чинників європейського «економічного дива».
Паралельно з цим посилюється Китай. Він вже зараз активно та небезуспішно заходить в країни «глобального півдня» (Африка, Латинська Америка, тощо) зі своїми інвестиціями, інфраструктурними проєктами та власною моделлю глобалізації. Нарешті, прямий виклик домінуванню США як мінімум на європейському контенті кинула й Росія, здійснивши військову агресію проти України.
Багато з цих деструктивних процесів викликані реалізацією «сек`юритократичної» політики. Зокрема, саме вигадана «небезпека» з боку України та НАТО стала для РФ формальним приводом для вторгнення в нашу державу. Це призвело до серйозних антиглобалізаційних процесів, проблем у світовій економіці, руйнування великих економічних ланцюгів та логістичних коридорів, які розвивалися десятиліттями.
В якості результату «безпекової диктатури» ми бачимо збільшення конфліктності, перманентне зростання світової напруги, початок нової гонки озброєнь та фактично гарячу фазу нової «холодної війни». На наших очах триває розпад світу на «великі простори», які будуються на тих чи інших номосах.
В цьому контексті неможливо не згадати ідеї німецького політичного філософа Карла Шмітта. Згідно з його теорією, «великі простори» є політичними утвореннями (свого роду локальні формальні чи неформальні союзи держав), які базуються на принципах тотального суверенітету та здатні контролювати свою внутрішню територію та зовнішню політику.
Теорія «великих просторів» виходить з припущення, що політична організація світу ґрунтується на конфлікті між різними номосами, кожен з яких претендує на суверенітет та контроль над своєю територією. Цей конфлікт є основною складовою політичного життя і може призвести до збройних сутичок чи навіть великих воєн між державами. Один з варіантів розвитку цих тенденцій – нова світова війна.
Власне, номос за Шміттом якраз і є основою для створення політичного співтовариства і визначає правила та норми, які регулюють взаємодію між акторами політичних процесів. Філософ вважав, що номос є конкретним виразником суверенітету та політичної влади і може бути встановлений шляхом волі та рішення суверена. Згідно з теорією номосів, Шмітт розрізняв два типи політичного порядку: номос землі (Landnomos) і номос моря (Seanomos). Номос землі базується на контролі над конкретною територією і заснований на принципах суверенітету та територіальності. Номос моря, з іншого боку, ґрунтується на контролі над морськими просторами і характеризується свободою морської торгівлі та комунікацій. Це, власне, та ж сама знаменита геополітична концепція «цивилізації моря» та «цивилізації суші», яка відсилає нас ще до праць Тойнбі та Маккіндера.
Однак в XXI сторіччі, схоже, з`являється ще один номос – «номос безпеки». І нові «великі простори» формуються вже не на основі землі чи моря, а на фундаментальній «ідеї Безпеки» або ж «сек`юритократії», де головним пріоритетом є саме забезпечення гарантій безпеки всередині та зовні свого «життєвого простору» – того, що Гуссерль називав Lebenswelt. Між цими номосами майже неминуче встановлюватимуться нові безпекові «залізні завіси», віддаляючи навіть теоретичну перспективу еволюції політичних систем планети до ідеї «єдиного людства».
Новояз «сек`юритократії»: терміни та поняття Pax Securitopia
Як і будь-яка авторитарна чи тоталітарна система, «сек`юритократія» продукує нові слова, поняття та смисли, створює свого роду новояз, який потім активно використовує в суспільному дискурсі. Ми пропонуємо розглянути декілька нових термінів, які відображають сучасні тенденції в генезисі «диктатури безпеки».
-
«Смарт-безпека». Це концепція, пов'язана з використанням нових технологій та інновацій для забезпечення безпеки. Багато з технологічних надбань людства на момент 2023 року XXI сторіччя вже сьогодні використовуються в рамках реалізації політики «смарт-безпеки». Це, наприклад, «цифровий концтабір» та система соціального рейтингу і фільтрації в Китаї, ідеї «суверенного інтернету» в Росії, великі національні фаєрволи (брандмауери) для захисту комп`ютерних мереж, CCTV-системи на основі штучного інтелекту та розпізнавання обличь, тощо.
-
«Гуманітарна безпека». Це поняття приділяє увагу захисту життя людей, включаючи аспекти охорони здоров'я, освіти, економічного благополуччя та навколишнього середовища. Дана концепція на перший погляд виглядає досить непогано, однак також приховує в собі виклики для свободи населення. Наприклад, під гаслом піклування про здоров`я держава може отримувати та використовувати в своїх цілях медичні дані громадян, що є порушенням медичної таємниці.
-
«Кібербезпека». Це галузь, яка пов'язана із захистом комп'ютерних систем, мереж та даних від кіберзагроз. Її зворотній бік – контроль за діями людей в інтернеті, негласний збір інформації та формування big data-масивів з особистими даними мільйонів користувачів.
-
«Глобальна» або «транскордонна безпека». Під цим терміном слід розуміти співпрацю між країнами-союзниками в межах своїх номосів, яка забезпечує безпеку в умовах негативних трендів глобалізації та транскордонних загроз, таких як міграція, тероризм, торгівля зброєю, людьми та/або наркотиками, etc.
Висновки та post scriptum
Отже, оцінюючи сучасний стан речей у світі, політику низки світових держав та риторику окремих політичних лідерів, ми дійшли до припущення, що безпека або ж «ідея Безпеки» стає новим modus operandi для багатьох політичних акторів. Це, в свою чергу, еволюціонує та перетворюється в цілу ідеологію – «сек`юритократія».
Під «сек`юритократією» ми розуміємо таку зовнішню та внутрішню політику, з якої виникає практична ідеологічна система, яка в свою чергу формує політичний режим, в якому переважатимуть авторитарні та тоталітарні тенденції в галузі безпеки — «Securitopia» або ж «утопія Безпеки». Такий режим передбачає, що безпека стає основою панування та контролю з боку вади, стає базисом для держави, що може призвести до обмеження громадянських свобод та прав внаслідок політики «сек'юритизації», яка складається з трьох пунктів: визначення проблеми, виклику або питання як езкистенційної загрози для безпеки, мобілізація ресурсів та вжиття заходів щодо забезпечення безпеки, і врешті легітимізація та обґрунтування вжитих заходів в рамках «ідеї Безпеки».
Варто зазначити, що новий глобальний світ стикається з багатьма новими викликами (від територіальних суперечок до кліматичних проблем та кіберзлочинів). З'являються нові цифрові технології управління масовою свідомістю та державою, які стрімко розвиваються. Беззаперечним є той факт, що кожна держава має свої інтереси, має свої виклики, має абсолютно природнє право на безпеку та суверенітет. Однак у гонитві за «ідеєю Безпеки» є ризик значного посилення авторитарних і тоталітарних тенденцій розвитку та обмеження прав та свобод особистості. Більше того: «безпека» або ж навпаки, уявна «загроза безпеці» навіть може стати приводом для масштабних загарбницьких воєн – прикладом цього є вторгнення Росії в Україну.
Саме в цьому і полягає основна небезпека «сек’юритократії»: втрата балансу між безпекою і свободою, параноїдальність еліт і суспільства, яка посилюється з часом, зменшення довіри між акторами міжнародної політики, і як наслідок — перманентна напруженість, конфлікти та війни, які потенційно загрожують всьому людству.
Автор – Микита Трачук, політолог, експерт Українського Інституту Політики.
