Авторы публикации
Війни закінчуються не тоді, коли всі починають хотіти миру. Вони закінчуються тоді, коли прихильники продовження війни (еліти чи окремі суспільні групи) втрачають необхідні для неї ресурси, легітимність або можливість блокувати політичне рішення. Саме тому суспільний розкол навколо умов миру сам по собі не є нездоланною перешкодою. Більше, того він є традиційною перешкодою для миру в конфліктах без очевидного переможця. Набагато важливіше інше: хто встановлює правила ухвалення рішення про мир і війну, хто контролює силовий апарат і чи існує політично та безпеково переконлива альтернатива війні.
Історичний досвід має кілька моделей завершення війни в ситуації, коли домінуючу частина еліт не поділяє мирного курсу, а мотивована меншість наполягає на продовженні боротьби. В одних випадках держава й суспільство змогли інституціоналізувати конфлікт позицій і перевести його в політику. В інших — зовнішню війну було припинено ціною внутрішнього насильства, реваншизму або нового циклу дестабілізації.
1. Питання миру чи війни вирішує не арифметична більшість, а організована сила
Поняття «пасіонарна меншість» є радше політичною метафорою, ніж точною соціологічною категорією. Йдеться про групу, для якої питання війни має настільки високу цінність, що вона готова витрачати більше часу, ресурсів і політичного капіталу, ніж решта суспільства. Її перевага полягає не в чисельності, а в інтенсивності мотивації та готовності до самопожертви.
Мирна більшість часто існує лише як статистична сума втомлених людей. Вони можуть однаково відповідати соціологам, що хочуть завершення війни, але вкладати в це принципово різний зміст: перемир’я, компроміс, відкладене вирішення територіального питання, капітуляцію противника або просто зниження особистих ризиків. Така більшість не має спільної програми і тому не є політичним суб’єктом.
Натомість меншість прихильників продовження війни нерідко має організацію, лідерів, доступ до медіа, представництво в армії та у владі, а також здатність визначати моральну мову суспільної дискусії. Вона представляє війну як питання честі, ідентичності та самого існування держави, а компроміс — як зраду. Якщо ця група інтегрована в силовий апарат, вона отримує неформальне право вето навіть без підтримки більшості населення.
Тому ключове питання завжди полягає не в тому, скільки людей абстрактно підтримують мир, а в тому, чи здатні прихильники завершення війни перетворити суспільну втому на організований політичний тиск та представництво.
2. Японія 1945 року: мир через волю лідера
У серпні 1945 року японське керівництво було розколоте щодо прийняття умов капітуляції. Навіть після атомних бомбардувань і вступу СРСР у війну частина військового керівництва розраховувала продовжити опір, завдати противнику додаткових втрат і домогтися кращих умов.
Патову ситуацію розв’язало рішення імператора Хірохіто. Проте в ніч із 14 на 15 серпня група офіцерів спробувала захопити імператорський палац і знищити запис звернення про капітуляцію. Заколот провалився не тому, що радикали змінили переконання, а тому, що вище командування та основна частина армії не підтримали їх.
Японський випадок демонструє жорсткий принцип: жодне рішення про мир не буде реалізоване без волі лідера та якщо держава не зберігає монополію на збройну силу. Радикальна меншість може залишатися ідейно непримиренною, але вона перестає визначати політичний результат, коли командна вертикаль підпорядковується єдиному легітимному рішенню.
Водночас це був не результат демократичного консенсусу, а завершення війни в умовах воєнної катастрофи. Такий механізм може зупинити бойові дії, але сам по собі не створює суспільної згоди.
3. Франція та Алжир: більшість проти озброєного колоніального вето
Наприкінці Алжирської війни французьке суспільство дедалі більше схилялося до виходу з конфлікту. Проте частина військових, французькі колоністи в Алжирі та Організація таємної армії — ОАС — розглядали незалежність Алжиру як національну катастрофу.
У 1961 році частина генералів спробувала здійснити путч. Після його провалу ОАС перейшла до терору проти алжирців, французької влади та прихильників переговорів. Її стратегія полягала в тому, щоб спровокувати масове взаємне насильство і зробити політичний компроміс неможливим.
Шарль де Голль зміг завершити війну, оскільки поєднав переговори з Фронтом національного визволення, пряме підтвердження суспільного мандата через референдум і збереження лояльності основної частини армії. Іншими словами, він позбавив колоніальну меншість можливості видавати власний інтерес за інтерес усієї Франції.
Але цей кейс не слід романтизувати. Завершення війни супроводжувалося терором, масовою втечею європейського населення Алжиру та трагедією харкі. Держава домоглася припинення війни, але не змогла однаково захистити всі групи, пов’язані з попереднім порядком.
Висновок полягає в тому, що мандат більшості має значення лише разом із контролем над силовим апаратом. Референдум без такого контролю міг би залишитися декларацією.
4. Північна Ірландія: згода не щодо майбутнього, а щодо процедури
Белфастська угода 10 квітня 1998 року є одним із найважливіших прикладів того, як можна завершити тривалий конфлікт без єдиного бачення історичної справедливості.
Католицько-націоналістична та протестантсько-юніоністська спільноти не відмовилися від несумісних кінцевих цілей. Для одних бажаним залишалося об’єднання Ірландії, для інших — збереження Північної Ірландії у складі Великої Британії. Угода не вирішила цю суперечку раз і назавжди. Вона визначила процедуру: статус території може змінитися лише за згодою більшості її населення.
На референдумі 22 травня 1998 року угоду підтримали понад 71% виборців Північної Ірландії за явки близько 82%. Частина юніоністів і радикальні республіканські угруповання залишалися противниками компромісу, але основні політичні сили отримали можливість діяти всередині нової системи спільного управління.
Це і є принципова відмінність між змістовним і процедурним консенсусом. Сторони не домовилися про бажане майбутнє, але домовилися, як визначатимуть його надалі. Зовнішні гаранти, захист прав громад, розподіл влади та поступове роззброєння знизили ціну компромісу для кожної зі сторін.
Для розколотих суспільств це, ймовірно, найбільш продуктивна модель: не примушувати всіх однаково оцінювати минуле, а унеможливити силове нав’язування майбутнього.
5. Колумбія: юридичний мир без повної суспільної легітимації
Колумбійський плебісцит 2 жовтня 2016 року показав протилежну проблему. Угода уряду з FARC, яка мала завершити більш ніж півстолітній конфлікт, була відхилена мінімальною більшістю: 50,2% проголосували проти, 49,8% — за.
При цьому суспільство не заперечувало саму цінність миру. Суперечка точилася навколо його ціни: відповідальності за злочини, політичної участі колишніх повстанців, гарантій жертвам і ризику фактичної безкарності.
Уряд переглянув частину положень, підписав новий текст і провів його ратифікацію через парламент без другого плебісциту. Основна структура FARC склала зброю й перейшла до політичної діяльності, але частина повстанців продовжила насильство.
Колумбія демонструє межу процедурного рішення. Державні інститути можуть юридично завершити основний конфлікт навіть за відсутності суспільного консенсусу. Однак дефіцит початкової легітимності не зникає: він повертається у вигляді труднощів із виконанням угоди, реінтеграцією комбатантів, захистом місцевих громад і боротьбою зі спойлерами.
Мир може бути юридично чинним, але політично незавершеним.
6. Ференігінг 1902 року: коли рішення ухвалюють самі комбатанти
Наприкінці Другої англо-бурської війни бурське суспільство було розколоте між прихильниками припинення опору та bittereinders — «непримиренними», готовими воювати до кінця. Військове становище бурських республік було катастрофічним, але польові командири все ще зберігали можливість продовжувати партизанську боротьбу.
У травні 1902 року 60 представників бурських сил зібралися у Ференігінгу для обговорення британських умов. Після гострої дискусії 54 делегати підтримали мир, шість виступили проти. Угода передбачала здачу зброї, амністію та перспективу самоврядування.
Рішення було виконано тому, що його ухвалили не лише цивільні політики. У ньому безпосередньо брали участь представники воюючих загонів, а отже, польові командири не могли переконливо заявити, що мир укладено за їхньою спиною.
7. Німеччина 1918 року: мир без відповідальності породжує реваншизм
Німецький досвід після Першої світової війни показує, наскільки небезпечним є розрив між реальними причинами припинення війни та їх політичним поясненням.
Восени 1918 року саме військове командування дійшло висновку, що продовження війни безперспективне, і вимагало якнайшвидшого перемир’я. Проте генерали переклали відповідальність за його підписання на новий цивільний уряд. Після війни вони сприяли поширенню міфу, ніби німецька армія не була переможена, а отримала «удар ножем у спину» від демократів, соціалістів і євреїв.
Цей міф дозволив військово-націоналістичній меншості уникнути відповідальності за стратегічну поразку, делегітимізувати республіку й перетворити мир на символ внутрішньої зради. Бойові дії завершилися, але війна продовжила існувати в політичній культурі як вимога реваншу.
Отже, для стійкого миру недостатньо підписати угоду. Необхідно чесно пояснити суспільству баланс сил, реальні альтернативи та відповідальність тих, хто ухвалював рішення про війну. Інакше прихильники її продовження отримують можливість проголосити будь-який компроміс наслідком змови.
8. Брестський мир: припинення зовнішньої війни через внутрішню диктатуру
Брестський мир 3 березня 1918 року є прикладом того, як організована політична меншість може припинити зовнішню війну, не маючи широкого суспільного консенсусу. Більшовицьке керівництво прийняло надзвичайно тяжкі умови Центральних держав усупереч опору інших політичних сил і частини власної коаліції.
Формально Росія вийшла з Першої світової війни. Фактично ж договір поглибив внутрішній розкол, сприяв виходу лівих есерів з уряду і став одним із каталізаторів громадянської війни.
9. П’ять умов завершення війни в розколотому суспільстві
Історичні кейси дозволяють виділити п’ять практичних умов.
По-перше, потрібен легітимний механізм рішення. Це можуть бути вибори, референдум, парламентська ратифікація, спеціальна представницька конференція або їх комбінація. Важлива не універсальна форма, а попереднє визнання правил основними політичними та соціальними силами.
По-друге, цивільна влада повинна контролювати армію та інші озброєні структури. Право на політичну опозицію не може означати право зірвати державне рішення за допомогою заколоту, теракту чи провокації на фронті.
По-третє, мирна коаліція має пропонувати не втому, а стратегію безпеки. Аргумент «люди більше не хочуть воювати» політично слабший за аргумент противників компромісу про ризик знищення держави. Переконлива мирна програма повинна відповідати на питання про гарантії, контроль виконання, наслідки порушення угоди, долю територій, військових, ветеранів і переміщених осіб.
По-четверте, поміркована частина противників миру повинна отримати місце в політичному процесі. Якщо всіх незгодних автоматично оголосити злочинцями або зрадниками, держава сама об’єднає поміркованих із радикалами. Репресувати необхідно насильство, а не погляди.
По-п’яте, еліти, які підтримували продовження війни, повинні розділити відповідальність за її результат. Інакше вони збережуть можливість пояснювати неминучий компроміс слабкістю цивільної влади або «зрадою».
Висновок
Суспільна одностайність не є необхідною умовою завершення війни. У складних конфліктах вона майже ніколи не існує. Необхідним є інше: перетворення розколу з боротьби за абсолютне право визначати майбутнє на конкуренцію всередині визнаних політичних процедур.
Стійкий мир — це не ситуація, коли прихильники продовження війни зникають або публічно каються. Це ситуація, коли вони зберігають право переконувати суспільство, але втрачають право одноосібно блокувати рішення держави чи нав’язувати його силою.
Водночас процедура не може бути прикриттям для ліквідації державності. Збереження держави та захист населення залишаються двома базовими червоними лініями, відносно яких мають оцінюватися і продовження війни, і будь-який компроміс. Мирна стратегія стає політично конкурентною лише тоді, коли доводить, що захищає ці цілі краще й меншою ціною, ніж стратегія нескінченної війни.
Отже, головне завдання розколотого суспільства — не вигадати неіснуючу єдність, а створити легітимний механізм вибору, забезпечити підпорядкування зброї політиці та позбавити будь-яку мотивовану меншість абсолютного вето на майбутнє країни.
Руслан Бортнік, УІП
