Чотири з половиною роки війни, безпрецедентні західні санкції, сотні мільярдів доларів заморожених активів, розрив політичних відносин і публічні заяви про економічну ізоляцію Росії сформували стійке уявлення, що американський та європейський капітал остаточно залишив російську економіку.
Але це уявлення не відповідає дійсності.
За політичними деклараціями приховується значно складніша система власності, взаємних фінансових зобов’язань, заморожених акцій, чинних комерційних контрактів і потенційних інвестиційних угод.
Британська BP, згідно з останніми доступними публічними підтвердженнями, продовжувала формально володіти майже п’ятою частиною «Роснефти». Французька TotalEnergies зберігає 19,4% «НОВАТЕКу» і 20,02% проєкту «Ямал СПГ». Італійська Eni бере участь у газотранспортній інфраструктурі Росії. Американські інвестиційні фонди та банки мають історичні портфельні позиції й заблоковані вимоги щодо російських активів. А колишні активи ExxonMobil, Shell, Fortum, Uniper та інших корпорацій залишаються предметом майнових спорів.
І це лише видима частина значно складнішої економічної конструкції.
Водночас ситуація принципово відрізняється від довоєнної. Одні західні корпорації продовжують заробляти на російських енергетичних проєктах. Інші зберігають юридичні права, але не можуть отримувати доходи або розпоряджатися майном. Треті втратили контроль над своїми інвестиціями й розраховують на компенсацію.
У результаті російська енергетика перетворилася не лише на джерело фінансування війни, а й на один із найбільших потенційних призів майбутнього політичного врегулювання.
І є підстави припускати, що цей приз уже стає частиною переговорів між Москвою та Вашингтоном.
Російська нафта з британськими акціонерами, французький газ із європейськими прибутками
Почнімо з конкретних прикладів.
У 2013 році британська BP отримала 19,75% акцій «Роснефти» внаслідок угоди з продажу ТНК-BP. Це був стратегічний пакет в одній із найбільших нафтових компаній світу.
Після лютого 2022 року BP оголосила про вихід із Росії, вийшла з управління «Роснефтью» та списала пов’язані з російським бізнесом активи й витрати приблизно на 25 млрд доларів.
Проте оголосити про вихід і юридично вийти з капіталу — дві абсолютно різні речі.
За інформацією Reuters станом на березень 2025 року, BP усе ще формально володіла пакетом у 19,75%. Підтверджених публічних відомостей про завершення його продажу виявити не вдалося.
Інакше кажучи, одна з найбільших британських корпорацій заявила про припинення участі в російській нафтовій галузі, але питання долі її величезного пакета залишилося невирішеним.
Ще показовіша ситуація з французькою TotalEnergies.
Станом на кінець 2025 року компанія зберігала 19,4% російського «НОВАТЕКу» і пряму частку 20,02% у «Ямал СПГ». З урахуванням непрямої участі через «НОВАТЕК» сукупний економічний інтерес французької корпорації у «Ямал СПГ» становив приблизно 29,7%, хоча прямі корпоративні права обмежувалися відповідним пакетом акцій проєктної компанії.
Балансова вартість прямої інвестиції TotalEnergies у «Ямал СПГ» на кінець 2025 року сягала 5,835 млрд доларів.
Але найцікавіша обставина полягає навіть не у власності.
У липні 2026 року генеральний директор TotalEnergies Патрік Пуянне повідомив, що компанія заробляє близько 400 млн доларів щороку на продажу зрідженого газу російського походження.
Тобто йдеться не лише про заморожені акції або потенційні майнові вимоги. Ідеться про чинний комерційний бізнес.
При цьому частина дивідендів від російських проєктів залишається заблокованою, а санкційні обмеження ускладнюють вільне розпорядження фінансовими потоками.
Виникає парадоксальна ситуація: європейські уряди запроваджують обмеження проти російської енергетики, російські компанії продовжують видобувати й продавати енергоресурси, а окремі західні корпорації зберігають економічні інтереси у відповідних проєктах.
Звісно, це не означає порушення санкцій або того, що кожна зароблена європейською компанією сума безпосередньо надходить російській державі. Але це свідчить про те, що економічна взаємозалежність виявилася значно стійкішою за політичний розрив.
Окрема історія — європейська участь у газопровідній інфраструктурі. У Nord Stream AG європейським компаніям історично належало 49% капіталу проєктної компанії. Італійська Eni зберегла половину Blue Stream Pipeline Co, пов’язаної з транспортуванням російського газу до Туреччини.
Навіть там, де інфраструктура політично чи технічно паралізована, права власності, фінансові вимоги та майнові зобов’язання не обов’язково зникли.
Отже, економічне розлучення Росії та Європи відбулося не повністю. У багатьох випадках подружжя вже роз’їхалося, але поділ майна навіть не розпочався.
Американський капітал: від втрат до можливості нового переділу
Американська ситуація має власну специфіку.
ExxonMobil раніше володіла 30% проєкту «Сахалін-1», але після 2022 року втратила контроль над цією участю. Інвестиції були списані, виникли майнові претензії.
Однак у 2025 році з’явилися повідомлення про контакти ExxonMobil із «Роснефтью» щодо можливого повернення до проєкту. Це не підтверджена інвестиційна угода, але важливий політичний сигнал: навіть після масштабного розриву відносин сторони готові обговорювати відновлення економічних зв’язків.
Інший рівень — портфельні інвестиції.
До 2022 року американські та європейські фінансові структури володіли значними пакетами російських цінних паперів, зокрема акцій найбільших енергетичних компаній.
Наприклад, на кінець 2021 року 16,16% акціонерного капіталу «Газпрому» обліковувалося у формі американських депозитарних розписок. До кінця 2024 року цей показник знизився до 5,9%.
Утім, механічно вважати всі ці 5,9% американською власністю було б неправильно. Депозитарні розписки можуть належати інвесторам із різних країн, а їх конвертація змінює форму володіння без обов’язкової зміни кінцевого власника.
Значні російські енергетичні активи історично перебували в портфелях американських інвестиційних і фінансових структур, зокрема фондів під управлінням BlackRock, JPMorgan та інших компаній. Частину відповідних цінних паперів було заблоковано або практично знецінено.
Але нульова бухгалтерська вартість ще не завжди означає втрату права власності.
Акція, яку не можна продати сьогодні, може стати цінним політичним і фінансовим активом завтра — якщо відновляться механізми торгівлі, конвертації та виведення капіталу.
І тут ми підходимо до найцікавішого.
У жовтні 2026 року з’явилися повідомлення, що переговори США та Росії навколо врегулювання війни в Україні включають обговорення багатомільярдної угоди із закордонними активами «Лукойлу».
Йдеться про нафтові родовища, переробні підприємства та мережі автозаправних станцій, розташовані за межами Росії. Серед потенційних учасників угоди називають американських інвесторів і близькосхідні фінансові структури. Окремо американська Carlyle прагне завершити угоду щодо міжнародного бізнесу «Лукойлу», оцінювану приблизно у 20 млрд доларів.
Ці угоди не завершено, і їхня доля залежить від санкційних дозволів та політичних рішень.
Але принципово важливий сам факт обговорення таких конструкцій паралельно з російсько-американськими переговорами.
Якщо ці процеси поєднаються, економічний зміст майбутньої російсько-американської нормалізації може виявитися значно масштабнішим, ніж публічно обговорювані питання відновлення дипломатичних відносин.
Чому американські та європейські інтереси не збігаються
Традиційно ми говоримо про колективний Захід як про єдиного економічного й політичного суб’єкта. Однак у питанні російських енергетичних активів такої єдності інтересів немає.
Європейські компанії десятиліттями інвестували в російські родовища, переробку, електростанції, газопроводи та видобуток газу.
Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Австрія, Фінляндія та Угорщина мають абсолютно різну структуру економічних відносин із російською енергетикою.
В одних компаній збереглися прибуткові проєкти. Інші втратили управління власністю. Треті зазнали збитків, які вимірюються мільярдами євро.
Фінська Fortum і німецька Uniper втратили контроль над російськими електрогенерувальними активами. Wintershall Dea та австрійська OMV втратили контроль над інвестиціями в російські газові родовища.
Натомість американські економічні інтереси після 2022 року дедалі більше зміщуються від чинної виробничої участі до майнових вимог, фінансових інструментів і можливого придбання активів у межах майбутніх домовленостей.
Можлива доволі незвична конфігурація: європейські корпорації прагнутимуть повернути активи, що раніше їм належали, тоді як американські інвестиційні групи можуть спробувати придбати нові російські або пов’язані з Росією активи в межах політично узгодженого переділу власності.
Інакше кажучи, для Європи значна частина переговорів буде пов’язана з поверненням утраченого, а для США — ще й із придбанням нового.
Це не обов’язковий сценарій, але наявна структура інтересів робить його цілком раціональним.
Ба більше, Вашингтон має додаткову перевагу: американські санкційні дозволи можуть істотно впливати на можливість здійснення великих міжнародних енергетичних угод.
Отже, США здатні одночасно виступати політичним посередником, санкційним регулятором і державою походження потенційних покупців.
У цій конструкції виникає об’єктивний конфлікт інтересів. Не обов’язково незаконний чи вже реалізований, але цілком реальний.
Велика угода: російські активи в обмін на західні санкції
Тепер розгляньмо те, що відбувається, з позиції Москви.
Після 2022 року Росія не лише втратила доступ до значної частини міжнародних фінансових ринків, а й зіткнулася із заморожуванням сотень мільярдів доларів державних резервів і приватних активів.
У відповідь російське керівництво встановило контроль над низкою підприємств західних власників, обмежило виведення капіталу та створило спеціальні механізми розпорядження іноземними інвестиціями.
У результаті сформувалася система взаємних майнових заручників.
Захід контролює значні російські фінансові активи та має змогу обмежувати міжнародні операції російських компаній.
Росія контролює частину активів іноземних корпорацій на власній території й здатна ускладнювати реалізацію прав іноземних акціонерів.
Але за всієї зовнішньої симетрії становище сторін відрізняється.
Москва зацікавлена в доступі до технологій, обладнання, інвестицій, фінансової системи та міжнародних ринків. Західні компанії зацікавлені у відновленні вартості власних активів, отриманні компенсацій і доступі до прибуткових ресурсних проєктів.
Саме тут виникає простір для майбутнього торгу.
Уявімо, що російсько-американські переговори поступово виходять за межі припинення вогню й починають охоплювати довгострокову нормалізацію відносин.
У такому разі енергетичні активи можуть використовуватися як один з елементів пакетної угоди.
Росія здатна запропонувати повернення окремих західних інвесторів, відновлення корпоративних прав, компенсаційні механізми або доступ до нових родовищ.
США можуть надати санкційні винятки, дозволи на фінансові операції та погодити інвестиційні угоди.
Європейські держави вимагатимуть урегулювання майнових претензій власних компаній, але водночас зберігатимуть власний порядок денний щодо російських державних активів, заморожених у ЄС.
Важливо, що кошти російського Центрального банку, заблоковані в Європі, та приватні інвестиції західних компаній у Росії — юридично різні категорії. Їх не можна просто взаємно списати адміністративним рішенням. Однак політично вони здатні увійти до одного переговорного пакета, який складатиметься з кількох правових і фінансових механізмів.
І такий розвиток подій уже не видається суто теоретичним.
У жовтні 2026 року Financial Times повідомляла про пропозицію США використати частину заморожених російських державних активів у новій фінансовій конструкції, що перебуватиме під американським контролем. Європейські представники зустріли цю ініціативу спротивом.
Одночасно Вашингтон демонструє готовність до обмеженого пом’якшення окремих санкційних обмежень в енергетичній сфері, виходячи з власних економічних пріоритетів.
Моє припущення полягає в тому, що ми спостерігаємо ранню стадію формування майбутнього ринку політичних поступок, на якому російські енергетичні активи, західні санкції, заморожені капітали та умови припинення війни можуть стати взаємопов’язаними предметами торгу.
Причому сторони прагнутимуть обмінювати не рівноцінні активи, а саме те, що для кожної з них має різну граничну цінність.
Це і є класична логіка реалполітик.
Чому Трамп може бути зацікавлений у такій конструкції
Для адміністрації Дональда Трампа економічна складова міжнародних угод має самостійну політичну цінність.
Трамп оцінює зовнішньополітичні рішення не лише крізь військову чи ідеологічну призму, а й через їхню здатність приносити економічні результати США.
Контроль над глобальними енергетичними потоками, зниження цін на пальне для американських споживачів, доступ американських інвесторів до нових активів і можливість оголосити про багатомільярдні міжнародні угоди цілком вписуються в цю логіку.
В умовах енергетичних потрясінь 2026 року Вашингтон уже демонструє, наскільки чутливими можуть виявитися ціни на пальне для американської внутрішньої політики.
Звідси випливає досить сміливе, але раціональне припущення.
Американська адміністрація може розглядати поступове повернення російського енергетичного сектору до контрольованих міжнародних економічних зв’язків не як поступку Москві, а як можливість отримати додаткові інструменти регулювання світового енергетичного ринку та комерційні переваги для американського бізнесу.
Для Росії така конструкція також може бути вигідною.
Москва зацікавлена не лише у скасуванні окремих санкцій, а й у відновленні інвестиційної привабливості, зменшенні технологічної залежності та розширенні простору зовнішньоекономічного маневру.
Повернення американського капіталу в російські проєкти потенційно створить для Кремля додаткові інструменти економічної взаємодії з Вашингтоном.
Крім того, російське керівництво може розраховувати, що виникнення нових великих американських комерційних інтересів підвищить політичну ціну чергового розриву відносин.
Однак тут є обмеження: ані американський президент, ані великі корпорації не мають абсолютної свободи дій. Санкційне законодавство, Конгрес, європейські обмеження, судові претензії та високий політичний ризик здатні заблокувати навіть вигідні комерційні проєкти.
Проте напрям можливої угоди вже проглядається.
Головний ризик для України: війна закінчується, але економічну угоду укладають без неї
Для України така перспектива містить водночас можливості та ризики.
Потенційна зацікавленість великого міжнародного бізнесу у стабілізації здатна створити додаткові стимули для припинення війни.
Але не можна автоматично припускати, що комерційна зацікавленість у відновленні російсько-західних відносин тотожна зацікавленості у справедливому та сталому мирі для України.
Ці інтереси можуть частково збігатися, а можуть і суперечити один одному.
Для американських та європейських інвесторів ключовими питаннями будуть вартість активів, гарантії власності, відновлення корпоративних прав і очікуваний прибуток.
Для України — припинення воєнних дій, збереження держави, безпека населення, компенсація завданої шкоди та створення умов для довгострокового розвитку.
Це різні системи пріоритетів.
Існує ризик, що окремі економічні домовленості між США та Росією почнуть реалізовуватися швидше, ніж буде погоджено надійні механізми безпеки для України.
Наприклад, відновлення частини енергетичної торгівлі може виявитися політично й технічно простішим, ніж досягнення стійкої угоди щодо територіальних питань, міжнародних гарантій або компенсації збитків.
У такому разі ми отримаємо небезпечну асиметрію: економічні вигоди від нормалізації почнуть розподілятися між великими міжнародними учасниками ще до того, як Україна отримає реальні гарантії безпеки та кошти на відновлення.
Саме тому українська дипломатія має розглядати санкційні переговори, заморожені російські активи, енергетичні угоди та повоєнну відбудову як взаємопов’язані напрями.
Україна не може дозволити собі ситуацію, за якої повернення західного капіталу в російську енергетику стане предметом конкретних і виконуваних угод, а українські вимоги залишаться на рівні політичних обіцянок.
Водночас просто виступати проти будь-якого відновлення російсько-західної торгівлі було б стратегічно недостатньо. Якщо відповідний процес розпочнеться, Україна навряд чи зможе самостійно повністю його зупинити.
Значно раціональніше домагатися такої конструкції врегулювання, за якої кожне істотне економічне послаблення супроводжуватиметься перевірюваними зобов’язаннями, пов’язаними з безпекою, припиненням агресії та відновленням України.
Три ймовірні сценарії майбутнього
На горизонті найближчих двох-трьох років можна виділити три моделі розвитку подій.
Перша — продовження санкційної конфронтації. Більшість західних активів у Росії залишиться заблокованою або непідконтрольною колишнім власникам. Міжнародні судові спори триватимуть. Росія поглиблюватиме співпрацю з незахідними економічними партнерами, а західні корпорації — підраховуватимуть збитки й шукатимуть юридичні способи їх компенсації.
Друга — обмежена економічна нормалізація за збереження політичного конфлікту. Найпрагматичніший проміжний варіант. США та Росія зможуть погодити окремі енергетичні операції, обмін активами, ліцензії та комерційні угоди без повного скасування санкційного режиму. Європейські держави рухатимуться повільніше й менш узгоджено. При цьому навіть відсутність остаточної мирної угоди не обов’язково заблокує точкові економічні домовленості.
Третя — масштабна політико-економічна угода. У разі стійкого врегулювання війни можуть розпочатися ширші переговори щодо санкцій, власності, міжнародних резервів, інвестицій і майбутнього енергетичної інфраструктури. Це створить умови для значного перерозподілу корпоративних інтересів, у якому потенційно братимуть участь Росія, США, країни Європи, держави Перської затоки та азійські інвестори.
Сьогодні я розглядав би другий сценарій як найреалістичніший на перехідному етапі, а третій — як можливу довгострокову мету частини учасників російсько-американського діалогу.
Замість висновку: за що насправді точитиметься торг
Основна помилка в аналізі сучасних міжнародних конфліктів — намагання пояснити їх винятково ідеологією, публічною риторикою та моральними категоріями.
Держави справді діють відповідно до своїх політичних уявлень, стратегічних цілей і суспільних очікувань. Але водночас вони конкурують за ринки, технології, ресурси, власність і можливості розпоряджатися глобальними фінансовими потоками.
Після 2022 року західні уряди й корпорації не перестали бути зацікавленими в російській енергетиці. Змінилася структура цієї зацікавленості: чинне управління в багатьох випадках поступилося місцем заблокованій власності, судовим вимогам та очікуванню майбутніх угод.
Зі свого боку Росія не перестала бути зацікавленою в західних технологіях, фінансовій інфраструктурі та ринках капіталу.
Ця взаємна зацікавленість не скасовує війни, не робить її неминуче короткостроковою і не гарантує мирного врегулювання.
Проте вона формує важливу економічну основу для потенційних домовленостей.
Тут варто сформулювати кілька принципових висновків.
Перший. Західний капітал не залишив російську енергетику повністю. Значна його частина змінила форму існування — з чинних інвестицій перетворилася на заморожені права власності, майнові вимоги та потенційні інструменти переговорів.
Другий. Інтереси США та Європи в російській енергетиці не тотожні. Вашингтон може використати економічну нормалізацію для здобуття нових переваг, тоді як частина європейських корпорацій передусім прагне відновити втрачені позиції.
Третій. У перспективі російські енергетичні активи можуть стати одним з інструментів великої російсько-американської угоди — поряд із санкціями, міжнародними резервами, торгівлею та питаннями європейської безпеки.
Четвертий. Україна ризикує опинитися в становищі держави, яка зазнає основних людських і матеріальних втрат війни, тоді як частину економічних дивідендів від її завершення можуть отримати інші учасники міжнародної системи.
І нарешті, п’ятий, можливо, найважливіший висновок.
Не слід плутати публічний антагонізм держав із відсутністю економічних інтересів їхніх еліт і корпорацій. Між державами можуть точитися війни, діяти санкції та зберігатися дипломатичні конфлікти, але великий капітал продовжує розраховувати вартість активів, можливі прибутки й умови майбутніх угод.
Зрештою після закінчення війни розпочнеться не лише відбудова зруйнованих міст і міжнародних відносин. Розпочнеться масштабний перегляд економічного балансу сил, власності та правил доступу до ресурсів у Східній Європі та Євразії.
І цей процес, можливо, вже починається.
Поки одні обговорюють, хто переможе у війні, інші готуються обговорювати, кому належатимуть активи після її завершення.
І для України принципово важливо опинитися за столом, де вирішуватимуться обидва питання.
Руслан Бортник | 21 жовтня 2026 року