Авторы публикации
Німеччина та Франція пропонують Україні тимчасовий статус на шляху до членства в ЄС, що передбачає поступову інтеграцію без повного набору прав.
Цей формат переважно політичний і символічний, що дозволяє демонструвати підтримку Києву без негайних фінансових та інституційних зобов'язань. Йдеться про моделі, за якими Україна зможе брати участь в інституціях ЄС, але без права голосу та доступу до ключових фінансових інструментів.
У німецькій версії це «асоційоване членство» з участю у самітах без впливу на рішення; французькою це модель «інтегрованої держави», де доступ до механізмів, таких як Спільна аграрна політика та Політика згуртованості, відкладається до повного приєднання. Обидві концепції подаються як прискорений і спрощений шлях до членства, який можна реалізувати політичним рішенням.
У ширшому контексті важливо враховувати, що в ЄС досі немає консенсусу щодо прискореного приєднання України.
Раніше Європейська комісія пропонувала модель поступової інтеграції. Україна стала б формальним членом ЄС, але без доступу до більшості переваг — виборчих прав, Спільної аграрної політики (CAP) та фондів політики згуртованості ЄС. АЛЕ ці пільги надаватимуться поступово, у міру досягнення прогресу, виконання необхідних вимог і критеріїв.
Однак більшість держав-членів виступили проти цієї логіки, оскільки це означало б включення України до бюджетних та інституційних механізмів ЄС без завершення повної процедури приєднання.
На цьому тлі були запропоновані ініціативи Німеччини та Франції, які представляють інший підхід: інституційну конвергенцію без надання прав і ресурсів.
У франко-німецькій моделі немає гарантованої покрокової динаміки розширення повноважень: повний доступ до бюджету, субсидій і механізмів впливу відкладається до часу повного приєднання.
У метафоричному сенсі Україна опиняється, так би мовити, всередині системи «замку ЄС», але поза межами своїх ключових приміщень — у «залі постійного очікування» без повної участі, прав і голосу.
Хоча модель, запропонована Європейською Комісією, можна порівняти з послідовним переходом України від «коридору» до «вітальні», а потім до «центральної зали», з кожним етапом можливості, ресурси та вплив розширюються.
Спрощуючи, різниця є фундаментальною: підхід Європейської комісії полягає в динаміці та поступовому набутті прав, тоді як підхід Німеччини та Франції — участь без прав до повного приєднання (яке, до речі, може відбутися через 10 або 20 років). Тобто ми вже не говоримо про поступову інтеграцію з розширенням можливостей, а про формат, який мінімізує зобов'язання ЄС. Ключові елементи членства відкладаються на потім.
Є ще одна цікава деталь. Повідомляється, що в рамках обговореного тимчасового статусу розглядається можливість розширення елементів взаємної оборони ЄС на Україну.
Ідея «розширення елементів взаємної оборони ЄС» у тимчасовому статусі є насамперед політичним сигналом стримування для Москви, а не готовим колективним оборонним механізмом рівня НАТО.
У ЄС немає консенсусу щодо прямої військової участі у війні за Україну, тому такі формулювання є лише символом гарантії без жодних юридичних зобов'язань: їх можна активувати заявою лідерів, але масштаб і форма допомоги залишаються на розсуд самих країн.
Щодо зворотного боку, чи може це перетворитися на зобов'язання для України? Наприклад, у разі кризи в країнах Балтії. Формально взаємна оборона в ЄС не є автоматичною і симетричною: навіть для держав-членів вона закріплена в статті 42 (7) Договору про Європейський Союз (ДЄС), що є політичною та правовою нормою з гнучким застосуванням і дозволяє країнам вільно обирати форму допомоги. Для країни з проміжним статусом це не виглядає як юридично суворий обов'язок.
Водночас політичний ризик, враховуючи формулювання, ймовірно, все ще існує. Можливо, зі зростанням загроз на східному фланзі ЄС може чинити політичний тиск на Україну, щоб розширити свою участь у пан'європейській безпеці (враховуючи повну фінансову залежність України). Але це буде предметом індивідуальних політичних рішень, а не «автоматичним наслідком».
Натомість ми могли б говорити про добровільні формати внеску: навчання, логістика, кіберзахист, обмін розвідданими тощо.
В Україні ці ініціативи досі ставляться з обережністю, оскільки існує ризик, що такі формати можуть бути сприйняті як заміна повноправного членства («тіньове членство»). Водночас Київ продовжує діалог із Берліном і Парижем, визнаючи, що певні елементи зближення можуть бути корисними. Не повноцінна інтеграція, але більше, ніж її відсутність.
Франко-німецький підхід можна розглядати, зокрема, як компенсаційний політичний механізм, який дозволяє українській владі згладжувати внутрішні суперечності навколо потенційно складних мирних рішень, представляючи рух України у західну зону впливу та початок інтеграції в ЄС як політичну перемогу, навіть якщо ми ще не говоримо про повноправне членство.
У ширшому сенсі це можна описати як особливий формат інтеграції, який дозволяє Україні «інтегрувати» в європейську систему, зменшуючи витрати для самого ЄС: Україна отримує політичну інклюзію, а ЄС — можливість не змінювати баланс управління і не чинити тиску на свої ринки та бюджети.
Тобто франко-німецька модель одночасно вирішує дві проблеми: в Україні вона створює відчуття стратегічного успіху, а в межах ЄС мінімізує точки опору інтеграції України без системних шоків для країн ЄС.
Оксана Красовська
політичний аналітик Українського інституту політики
