Авторы публикации
Переговорний процес між Україною та РФ сьогодні перебуває на одній із найнижчих точок за весь час війни. Можливо, нинішній період можна порівняти з першою половиною 2023 року або іншими подібними етапами. Поки зберігаються технічні консультації між сторонами, зберігається динаміка контактів, однак політичні переговори щодо завершення війни між Україною та Росією, за участі Європи та США, фактично наразі зупинені. Чи зупинені вони остаточно, чи лише відкладені до кінця літа або початку осені — сказати поки складно. Ймовірно, відновлення переговорів може відбутися ближче до парламентських виборів у США восени цього року, коли Президент Дональд Трамп захоче продемонструвати ще одну зовнішньополітичну перемогу. Або ж тоді, коли знову зміниться військово-політичний баланс між Україною та РФ, що знову дозволить Д. Трампу тиснути на сторону, яка програє, вимагаючи від неї поступок, як раніше він вимагав поступок від України.
Примітно, що тепер фокус американського тиску в переговорному процесі поступово зміщується з Києва на Москву. Якщо ще кілька місяців тому йшлося переважно про необхідність українських поступок, то тепер Вашингтон дедалі частіше очікує певних кроків саме від Росії. Одним із аргументів стає зміна характеру війни: Україна суттєво збільшила кількість болісних ударів по російському тилу, військовій інфраструктурі та логістиці. Загалом сукупність останніх заяв Вашингтона — підтримка українських ударів по території РФ, обговорення ліцензії Patriot та зміна риторики — виглядає як підготовка переговорної позиції США перед можливими контактами з Москвою. Сигнал Росії виглядає досить зрозумілим: якщо Москва не проявить більшої гнучкості, рівень американської підтримки України може бути ще більше розширений.
Рішення саміту НАТО в Анкарі (7–8 липня 2026 року) у довгостроковому плануванні закладають фундамент для затяжної технологічної війни. Президент України В. Зеленський привіз із саміту обіцянки фінансування на 2026–2027 роки, формальний дозвіл США на виробництво ракет до Patriot і на завдання далекобійних ударів по тилу РФ, контракти на БПЛА та зняття американського тиску щодо територіальних поступок. Відносний фінансовий імунітет тепер гарантує Україні стабільність ведення війни щонайменше до кінця 2027 року. Це позбавляє Кремль надії на те, що Д. Трамп чинитиме тиск на Україну або що фінансування Києва повністю припиниться. Ключовим політичним зрушенням і досягненням для України на саміті в Анкарі можна вважати те, що з порядку денного практично зникло політичне тиск США на Україну щодо нав’язування їй невигідних поступок на користь РФ.
Москва на тлі того, що її заклики до реалізації «духу Анкориджа» фактично залишаються без відповіді, знову підвищує ставки. Кремль офіційно заявив, що так звана «СВО» перетворилася на «справжню війну» через те, що до конфлікту на боці України залучилися країни Заходу та НАТО. Керівництво РФ демонструє свої територіальні амбіції та дає зрозуміти, що навіть у разі військового захоплення Донбасу з часом можуть з’явитися нові вимоги. Щонайменше вони можуть включати міста Запоріжжя та Херсон, а також, імовірно, інші регіони України.
Чи помер «дух Анкориджа»?
Москва вже майже рік наполягає на виконанні т.зв. Анкориджських домовленостей з боку США, оскільки вважає, що це ключ не стільки до миру чи навіть перемоги, скільки до розколу американо-європейсько-української коаліції та до політичної кризи всередині Заходу і самої України. У російській інтерпретації йдеться про визнання нових «реалій на землі», а також про виконання низки політико-військових умов, включаючи виведення українських військ із ще не захоплених територій Донбасу, які Росія вважає своїми, відмову України від вступу до НАТО, обмеження західної військової допомоги та запуск переговорів щодо нової архітектури безпеки в Європі з урахуванням російських вимог.
Однак ще в червні 2026 року глава МЗС РФ Сергій Лавров і помічник президента РФ Юрій Ушаков звинуватили США у відмові від так званих домовленостей Анкориджа. Невдовзі пролунали заяви Кремля про те, що «дух Анкориджа» остаточно мертвий, а процес мирного врегулювання зайшов у глухий кут.
На цьому тлі держсекретар США Марко Рубіо підкреслив, що на саміті в Анкориджі в серпні 2025 року не було жодних офіційних угод, а звучали лише пропозиції, однак США готові повернутися до більш конструктивного формату переговорів.
Водночас міністр закордонних справ України Андрій Сибіга також заявив, що якщо «дух Анкориджа» взагалі існував, то тепер він остаточно мертвий. Цією заявою Україна ще раз підкреслює своє прагнення обнулити будь-які результати та домовленості між США і Росією. Не лише тому, що вони не влаштовують Україну, оскільки передбачають виведення українських військ із Донецької області, а й тому, що такі домовленості формувалися без участі України та її ключових європейських партнерів.
Україна та європейські партнери вже тривалий час намагаються переорієнтувати Дональда Трампа з логіки т.зв. «Анкориджа» та схилити його до перегляду підходу до війни в Україні — на користь сценарію завершення війни по лінії фактичного фронту та збереження подальшого військово-політичного тиску на Росію. І в останні місяці Києву частково вдалося вплинути на цю позицію.
Як удари України по тиловій інфраструктурі РФ змінюють переговорні позиції?
Активізація українських ударів по тиловій інфраструктурі РФ, зокрема по Москві та Криму в червні 2026 року, була зумовлена в тому числі й політичними мотивами. Атаки на тил РФ безпосередньо б’ють по спробах нав’язати Києву невигідний мир у вигляді так званого «Анкориджа» (який передбачає виведення ЗСУ з Донецької області).
Ізоляція Криму через знищення військових об’єктів — це також інструмент демонстрації вразливості РФ партнерам, який спростовує можливість Кремля диктувати свої умови за столом переговорів. Масовані удари по Криму, як і по Москві, мали довести Білому дому США, Президенту Д. Трампу та західним партнерам у Європі, що Росія не перемагає у війні, її глибокий тил є вразливим, а система ППО — неефективною. Посилення українських ударів, палаючі російські НПЗ призводять до того, що західні еліти, які часто оцінюють перебіг цієї війни, зокрема й «за картинкою», починають використовувати це для переоцінки ситуації, для спроб посилити тиск на Москву, відмовитися від попередніх консенсусів і переглянути загальні тенденції війни та її перспективи.
Інтенсивність ударів України по тилах РФ суттєво зросла у період весни–літа 2026 року. Лише за травень і червень 2026 року засоби російської ППО відзвітували про перехоплення понад 32 тисяч українських безпілотників. Українські атаки вивели з ладу понад 42% потужностей російської нафтопереробки, а сукупні збитки галузі досягли $13,5 млрд. Переробка нафти в РФ впала до найнижчого рівня за понад 21 рік, склавши 3,91 млн барелів на добу. Паливна криза охопила до 78 регіонів Росії, при цьому найбільш жорсткий дефіцит і обмеження зафіксовані на Півдні РФ, у Центральній Росії та Поволжі. Окрім Криму, інфраструктура якого тепер регулярно зазнає обстрілів, жорсткі ліміти діють і на окупованих територіях Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей.
На фронті Росія намагається відновити попередні темпи наступу: за червень її просування склало близько 84 кв. км. Це більше, ніж у травні 2026 року, коли було зафіксовано лише 14 кв. км — мінімальний показник з 2023 року. Однак поточні результати залишаються вкрай далекими від темпів минулого року: у червні 2025 року російські війська просунулися приблизно на 556 кв. км за місяць. Тобто, попри зростання інтенсивності штурмових дій, ефективність наступу РФ залишається суттєво обмеженою і не співставною з показниками попереднього періоду.
Водночас, поки на Донбасі, зокрема за Костянтинівку, тривають важкі оборонні бої, удари по тилу РФ стали для України одним із ключових інструментів тиску на Кремль у переговорному процесі. Раніше Москва намагалася діяти подібним чином, завдаючи ударів по Києву. Точні та технологічні атаки продемонстрували союзникам, що Україна здатна ефективно вести війну сучасними засобами, зміцнили довіру західних країн і тимчасово зняли з порядку денного вимоги щодо серйозних поступок, таких як виведення українських військ з Донбасу. Західна преса вже активно пише про те, що Україна відмовилася від 28-пунктного плану Трампа щодо припинення війни і тепер прагне досягти більш вигідних умов, посилаючись на зміну ситуації на полі бою. Офіційно такої відмови не було. Однак мирний план Трампа — чи то 21, 22 або 28 пунктів — вже давно практично зник з інформаційного простору, і навіть американські джерела згадують про нього дедалі рідше.
Усе це впливає на переговорні можливості Москви та на її міжнародний вплив — як серед противників, так і серед союзників. Черговий саміт НАТО в Анкарі став підтвердженням саме такої спроби переоцінки ситуації. Зокрема, Президент США Д. Трамп досить несподівано для багатьох заявив, що США готові надати Україні ліцензію на виробництво ракет до систем Patriot, а також дав зрозуміти, що не заперечує проти далекобійних ударів України по тилах РФ (що, на думку Д. Трампа, може наблизити мир).
Чому Кремль знову піднімає старі наративи?
На тлі відсутності реакції на заклики РФ до реалізації «духу Анкориджа» Москва знову підвищує ставки. На початку липня 2026 року прессекретар президента РФ Дмитро Пєсков офіційно заявив, що так звана «СВО» перетворилася на «справжню війну» через те, що в конфлікт на боці України втягнулися країни Заходу та НАТО. Чи буде війна обмежена лише територією чотирьох областей? Коментуючи ситуацію навколо України, президент РФ Володимир Путін заявив одному з російських журналістів, що Україна нібито запропонувала Росії обмежити бойові дії лише Донбасом, а також територіями Запорізької та Херсонської областей. За словами Путіна, Росія відмовилася, оскільки вважає, що таке рішення дозволило б Збройним силам України наростити угруповання на південному сході країни. «З Києва лунають пропозиції обмежити бойові дії лише територіями так званих “ДНР”, “ЛНР”, Запорізької та Херсонської областей. Це дозволило б Збройним силам України перекинути туди підрозділи з інших напрямків. Це було б порятунком для Києва в умовах нестачі особового складу. Але в наші плани порятунок київського режиму не входить», — заявив Путін. Крім того, він повідомив, що Росія має намір створити зону безпеки у прикордонних районах Сумської та Харківської областей. За його словами, Україна заплатить територіями за вторгнення в Курську область.
Фактично Росія вже заявила претензії на шостий територіальний елемент України — на додачу до Криму, Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Під виглядом так званої буферної зони РФ планує зайняти смугу шириною приблизно від 10 до 30–40 кілометрів углиб території України вздовж Сумської, Харківської та, ймовірно, частково Чернігівської областей. Потенційно до цієї зони окупації можуть потрапити й такі великі міста, як Суми, а за вкрай несприятливого сценарію — навіть Харків, увесь виступ у районі Великого Бурлука та низка інших територій. Наразі у Росії недостатньо сил для реалізації цього плану. Проте самі подібні амбіції вже офіційно задекларовані й подаються як легітимна мета дій російської армії. Окрім цього, Путін знову заявив, що Росія й надалі ставить за мету захоплення всього Донбасу, а також так званої «Новоросії». Повертаючись до цього поняття, Москва фактично демонструє потенційні претензії на весь південь України, включно з Одеською та Миколаївською областями, частиною Дніпропетровської, частиною Кіровоградської та, можливо, окремими районами Вінницької області.
Кремль фактично дає зрозуміти, що навіть у разі встановлення військового контролю над Донбасом перелік вимог може розширюватися. Зокрема, у російській риториці вже проглядається можливість включення до цих вимог таких міст, як Запоріжжя та Херсон, а в ширшому сценарії — й інших регіонів України, залежно від військових можливостей РФ і рівня опору з боку ЗСУ.
Водночас поточні ресурси Росії не дозволяють говорити про широкомасштабний наступ. На даному етапі їх вистачає переважно для локальних тактичних просувань — на Донбасі, у прикордонних районах, а також на окремих ділянках Запорізького напрямку.
Москва більше не вірить Заходу. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, підбиваючи підсумок усієї російської стратегії інформаційного тиску — апеляцій до Мінських угод, не розширення НАТО та «Анкориджа» — заявив, що Росія більше не довірятиме заявам Заходу про його прагнення до переговорів щодо України.
Під час пресконференції за підсумками переговорів із міністром закордонних справ Мозамбіку Лавров зазначив, що Захід лише «імітує» прагнення до дипломатичного врегулювання. За його словами, замість реального діалогу європейські країни перейшли до висунення відкритих ультиматумів Росії. Нагадаємо, що 7 червня 2026 року лідери Великої Британії, Франції, Німеччини та України під час зустрічі в Лондоні озвучили п’ять умов миру, які включають виплату репарацій і розміщення західних військ в Україні. Фактично Європа, претендуючи на роль повноцінного переговорника, висуває РФ власні умови завершення війни, що є неприйнятним для Кремля.
Лавров підкреслив, що попередній запас «доброї волі та надій» остаточно вичерпано, і Москва більше не довірятиме заявам західних столиць. Як доказ він навів зірвані мирні ініціативи та домовленості, починаючи з 2014 року. Загальна позиція РФ зводиться до того, що західні партнери не демонструють готовності до компромісів, що робить будь-які подальші спроби переговорів беззмістовними.
Політична гра Президента США Дональда Трампа.
Президент США Д. Трамп зацікавлений у тому, щоб перемир’я між Україною та Росією було досягнуто ще до виборів до Конгресу восени цього року. Спостерігаючи за результатами українських ударів по території Росії, насамперед по нафтопереробних заводах, а також за тим, наскільки активно й ефективно Україна атакує Крим і руйнує логістику навколо півострова — як сухопутну, так і морську, — Трамп і його оточення можуть тестувати Москву на готовність відмовитися від попередніх Анкориджських домовленостей.
Раніше Трамп віддавав перевагу ставці на переможця. Однак у ситуації, коли явного переможця у війні РФ проти України немає, він може прагнути просто зафіксувати поточний статус-кво. Складається враження, що нині Трамп уже схиляється до того, що об’єктивним компромісом перемир’я може стати зупинка бойових дій по лінії фронту. Під час переговорів в Анкориджі він дотримувався іншої позиції та виходив із того, що Україна має йти на поступки через відступ на фронті. Наразі ж він, імовірно, вважає, що найбільш реалістичним варіантом є саме припинення вогню по лінії зіткнення.
Дональд Трамп не демонструє бажання остаточно розривати відносини із західними союзниками через позицію Москви, однак його підхід залишається суто прагматичним, транзакційним і значною мірою непередбачуваним. Саміти G7 (15–17 червня, Евіан, Франція) та НАТО (7–8 липня, Анкара, Туреччина) підтвердили відносну солідарність західних країн у підтримці України. Лідери ухвалили спільні підсумкові документи, закріпивши фінансові та військові зобов’язання для зміцнення обороноздатності, зокрема й за підписом Президента США Д. Трампа.
Важливим підсумком самітів G7 і НАТО стало зміщення загальної політичної атмосфери навколо України. Трамп відійшов від тактики прямого політичного тиску на Україну, водночас не демонструючи готовності суттєво посилювати тиск і на Росію. Зокрема, він заявив, що США вже чинять тиск на Путіна. Також Вашингтон чітко сигналізує, що основна відповідальність за довгострокові гарантії безпеки України має лежати на європейських союзниках. США готові частково забезпечувати окремі технологічні та військово-промислові рішення, але не брати на себе основне навантаження у формуванні майбутньої архітектури безпеки.
Водночас нинішня публічна риторика Трампа щодо України суттєво контрастує з його більш жорсткими заявами у січні–березні 2026 року, коли він прямо зазначав, що у Зеленського «немає козирів» у переговорах із Путіним і що Україна має піти на поступки. Також на початку активної фази американо-іранського конфлікту та ударів США по Ірану (лютий–березень 2026 року) Україна запропонувала Вашингтону свої перевірені технології перехоплення та боротьби з іранськими БПЛА типу «Шахед». Тоді Трамп відповів різкою відмовою, заявивши, що допомога України не є необхідною.
Нині ж Президент США заявляє, що Володимир Зеленський прагне припинення бойових дій, і припускає, що подібне бажання є і у Володимира Путіна. Водночас Трамп визнає, що врегулювання війни між Україною та Росією є складним завданням.
На саміті НАТО Трамп знову порівняв війну в Україні з конфліктом між двома дітьми в парку, які не сподобалися один одному і почали битися, фактично продовжуючи певною мірою урівнювати ролі агресора і жертви. Він також зазначив, що мирна угода між Україною та Росією «розробляється вже давно» і має як переваги, так і недоліки.
Водночас Трамп вважає неприйнятною зустріч Путіна і Зеленського саме в Москві, що є важливим для України, оскільки така пропозиція фактично виступає політичною маніпуляцією з боку РФ і прихованою формою відмови від переговорів. Відповідаючи на питання про можливість поїздки до Москви, Зеленський зазначив, що це є складно і небезпечно. Таким чином, Україна зберігає можливість наполягати на проведенні зустрічі на нейтральній території, змушуючи Кремль або погодитися, або відкрито відмовитися.
У цілому сукупність останніх кроків Трампа — зокрема зміна риторики, підтримка українських ударів по території РФ та обговорення надання ліцензії на виробництво ракет до систем Patriot — свідчить про формування більш жорсткої переговорної позиції США перед можливими контактами з Кремлем. Це радше інструмент тиску на Росію з метою зниження її вимог у мирному процесі, ніж ескалація як така.
На тлі демонстрації готовності підвищувати рівень військової та технологічної підтримки України, додатковим інструментом впливу на РФ може стати так званий «закон про санкції проти Росії» (Sanctioning Russia Act), розроблений сенатором Ліндсі Гремом спільно з Річардом Блюменталем. У фінальній редакції закон надає Президенту США широкі повноваження щодо введення тарифів до 100% проти ключових торговельних партнерів РФ, які закуповують її енергоресурси, а також дозволяє гнучко управляти санкційною політикою. Це фактично перетворює санкції на інструмент прямого переговорного тиску, який може використовуватися як проти Москви, так і проти третіх країн.
У цій ситуації головний сигнал для Росії з боку США є достатньо прозорим: у разі відсутності поступок з боку Москви обсяг і характер американської підтримки України можуть бути розширені, включно з більш чутливими для РФ напрямами. Паралельно Вашингтон дає зрозуміти, що може посилити санкційний тиск як на саму Росію, так і на держави та компанії, які продовжують із нею економічну взаємодію, що підвищує загальну ціну конфлікту для Москви як в економічному, так і в політичному вимірі.
Замість висновків.
Переговорний процес залишається далеким від досягнення взаємного компромісу і продовжує перебувати в стані глибокого політичного глухого кута. Головна причина полягає в тому, що ні Україна, ні Росія не готові йти на поступки, які могли б стати основою для домовленості. Позиції сторін щодо ключових питань майбутнього мирного врегулювання залишаються принципово несумісними. За цих умов Сполучені Штати демонструють знижену зацікавленість в активній комунікації, оскільки відсутній результат, який можна було б представити як політичне досягнення або успіх для американської аудиторії. Ситуація на Близькому Сході також впливає на процес, виступаючи відволікаючим фактором для головного медіатора — США, знижуючи їхню увагу та рівень залученості до українського переговорного треку, хоча й не є ключовою причиною його стагнації.
Кардинальної зміни стратегії західних союзників найближчим часом не очікується. На тлі військового і дипломатичного глухого кута основна ставка робиться на стійку оборону з обмеженими тактичними контрнаступами. Поки Україна обороняє міста Донбасу та поступово виснажує російські сили, санкції й інформаційні операції продовжують діяти проти Москви, підриваючи її внутрішню стабільність. У такому режимі західні союзники здатні підтримувати Україну щонайменше ще два роки. Очікується, що фінансування буде достатнім для збереження стабільності фронту та внутрішньої політичної стабільності. Україна при цьому формально продовжуватиме підтримувати переговорний процес. Водночас загальна стратегія на перемогу не змінилася і найближчим часом переглядатися не буде. Паралельно Україна очікуватиме завершення виборів до Конгресу США. Потенційна зміна політичного балансу на користь демократів може посилити проукраїнський курс американської політики.
Росія також орієнтується на результати американських виборів, розуміючи, що можливе посилення демократів у Конгресі може остаточно обмежити можливість повернення до «духу Анкориджа». Попри значний політичний і економічний тиск, Москва зберігає значні внутрішні ресурси, які дозволяють їй тривалий час вести війну на виснаження. Путін може бути готовий погодитися на тимчасову паузу у бойових діях лише в обмін на серйозні поступки — зокрема, виведення українських військ з Донбасу або надання компенсаційних механізмів з боку США, включаючи можливе визнання частини окупованих територій чи послаблення санкцій. Водночас такі рішення залишаються вкрай складними та політично токсичними для Трампа, особливо напередодні виборів до Конгресу, і тому виглядають майже нереалістичними.
У поточній ситуації Росія має намір продовжувати війну, навіть якщо територіально вона не приносить значних результатів, оскільки це дозволяє Кремлю через інформаційну політику демонструвати внутрішній аудиторії, що ситуація розвивається у потрібному напрямку. Не можна виключати, що після вересневих парламентських виборів у РФ може бути оголошена нова хвиля часткової або прихованої мобілізації через виснаження темпів набору контрактників і потребу в ротації військ. Перенесення цього непопулярного рішення на післявиборчий період дозволить Кремлю мінімізувати соціальне невдоволення під час голосування. Контроль над Донецькою областю розглядався РФ як ключовий політичний результат війни, якого Москва прагнула досягти до осені. Однак тепер Кремль фактично розширив свої територіальні вимоги, повернувшись до концепції так званої «Новоросії» та одночасно офіційно заявивши про намір створити буферну зону вздовж північно-східного кордону України. У результаті російські претензії виходять далеко за межі п’яти окупованих територій (Крим, Луганська, Донецька, Запорізька і Херсонська області), поширюючись щонайменше на шостий напрямок — прикордонну смугу в Сумській, Харківській і потенційно Чернігівській областях.
По суті, сторони дедалі більше роблять ставку на продовження затяжної війни, намагаючись виснажити одна одну через удари по тиловій, енергетичній, транспортній та військовій інфраструктурі, одночасно прагнучи змінити баланс сил на свою користь перед поверненням до політичних переговорів. Тому, найімовірніше, попереду нас очікують нові хвилі ескалації. І лише після цих фаз можуть з’явитися нові спроби політичного врегулювання, хоча наразі це виглядає вкрай складним завданням. З урахуванням того, що війна залишається важливим фактором для американських виборів і політичного майбутнього Путіна, а також на тлі поступового виснаження ресурсів сторін, ризик ескалаційних сценаріїв і спроб кардинально змінити хід війни продовжує зростати.
Водночас не можна виключати ситуативні перемир’я ближче до виборів у Конгрес США, а також локальні домовленості, зокрема щодо припинення бойових дій на морі, якщо це відповідатиме інтересам сторін. Проте довгострокове припинення війни на цьому етапі виглядає вкрай малоймовірним.
Це також пояснюється тим, що технологічна та тактична перевага у війні постійно переходить від однієї сторони до іншої. Ні Україна, ні Росія протягом усього часу війни не мали повного домінування за всіма ключовими компонентами ведення бойових дій. Попри те, що Росія встановила контроль приблизно над 20% території України та продовжує поступово просуватися на Донбасі, сьогодні Україна має перевагу у сфері ударних безпілотників середнього радіуса дії (middle strikes) і дальніх ударів (deep strikes). Можна згадати, що у 2022–2023 роках, коли Україна проводила успішні наступальні операції в Харківській і Херсонській областях, Росія зберігала перевагу в артилерії та бойовій авіації. У період російського наступу 2025–2026 років, попри загальне стратегічне перехоплення ініціативи Москвою, Україна зберігала перевагу в окремих технологічних компонентах війни — розвідці, цілевказанні та точності застосування високоточної зброї.
Таким чином, протягом усієї війни жодна зі сторін не мала сукупної переваги в усіх сферах ведення бойових дій. Завжди зберігалося поєднання різноспрямованих тенденцій. Кожна зі сторін продовжує демонструвати окремі переваги, що дозволяє її керівництву підтримувати як усередині країни, так і серед союзників уявлення про контроль над перебігом війни та збереження перспективи перемоги.
Руслан Бортнік та Оксана Красовська
для Українського Інституту Політики
