Одним з найпопулярніших слів в засобах масової інформації та в політиці сучасності є слово «глобалізація». Це поняття сьогодні використовують не тільки для опису процесів та подій міжнародної політики, але й для внутрішнього вжитку політики, журналісти, вчені й звичайні громадяни. При цьому воно викликає не лише суперечки вчених, але й є інструментом постійної інформаційної та політичної боротьби, джерелом соціальної надії чи страху.
Проте «глобалізація» стала ще одним «політичним» поняттям, суперечки навколо якого часто спровоковані не лише принциповими політичними протиріччями, але й нерозумінням суті та форм самого визначення; важливих відмінностей між різними моделями.
При цьому глобалізація - це процес, що впливає на всі аспекти функціонування сучасного суспільства: економіку, політику, культуру та екологію. А у його центрі знаходяться дві потужні моделі глобалізації: «американська», заснована на принципах “Вашингтонського консенсусу”, і «китайська» - «Пекінського консенсусу». Ці моделі визначають не лише економічну політику окремих країн, а й глобальні тренди у міжнародних політичних відносинах, світовому економічному порядку й загально цивілізаційному розвитку.
Тому у цій статті зроблена спроба розглянути походження та визначення поняття «глобалізація», та, на прикладі порівняльного аналізу двох її ключових моделей «Північно-Західної» або «Американської» або «Вашингтонської» («Світ заснований на правилах» для політики, що реалізується в моделі «Вашингтонського консенсусу» для економіки) та «Південно-Східної» або «Китайської» або «Пекінської» («Спільнота єдиної долі людства» для політики, що реалізується в моделі «Пекінського консенсус» для економіки), краще зрозуміти суть цього процесу.
Загалом, в максимально широкому розумінні, «глобалізація» - це зростаюча всесвітня інтеграція економічних, культурних, політичних, релігійних і соціальних систем. Хоча визначень цього поняття через призму різних галузей життєдіяльності людства та різних моделей суб’єктно-об’єктних стосунків існує сотні якщо не тисячі.
Разом з тим тривалий час в публічному дискурсі поняття «глобалізації» (саме визначення якої з’явилося ще в 1930-хх роках, пов’язували передусім з ліберальною глобалізацією, модель якої була напрацьована переважно країнами Північної Америки та Західної і Центральної Європи. Особливо цей тренд в публічному дискурсі посилився після завершення «Холодної війни» та розпаду СССР, що суттєво знизило ідеологічну конкуренцію на міжнародній арені та стало маркером остаточної поразки комуністичної моделі глобалізації – концепції «світової пролетарської революції».
«Вашингтонський консенсус» для економіки та політики.
Умовною концептуальною платформою ліберальної глобалізації стало формування набору політичних принципів та правил відомих під назвою моделі «Міжнародний порядок, заснований на правилах» (англ. Rules-Based Order), а в сфері міжнародної торгівлі та фінансів так званого «Вашингтонського консенсусу».
“Вашингтонський консенсус» був розроблений наприкінці 1980-х років і включав десять основних рекомендацій для країн, що розвиваються, що стикаються з економічними кризами. Ці рекомендації включають фіскальну дисципліну, перерозподіл державних витрат, податкову реформу, лібералізацію фінансів, уніфікацію обмінного курсу, торгову лібералізацію, приватизацію, дерегулювання та захист прав власності.
За даними Світового банку, країни, які впровадили принципи “Вашингтонського консенсусу”, такі як Чилі та Мексика, змогли досягти значного економічного зростання. У Чилі, наприклад, реальний ВВП на душу населення виріс із 4,500 доларів у 1990 році до 15,000 доларів у 2020 році.
З науково-теоретичної точки зору ця модель глобалізації є концепцією міжнародних відносин, у якій першочергове значення мають формально і публічно встановлені міжнародні норми та правопорядок. Вона спрямована на забезпечення стабільності, передбачуваності та справедливості у глобальному масштабі шляхом дотримання міжнародних законів та багатостороннього співробітництва.
Концептуальну структуру цієї моделі складають:
1. Міжнародне право та норми, які регулюють взаємодії між державами. До них належать договори, конвенції та звичаї міжнародного права, що охоплюють широке коло питань - від міжнародної торгівлі до прав людини.
2. Багатосторонні інститути, такі як Організація Об'єднаних Націй (ООН), Світова торгова організація (СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк, які сприяють співробітництву та вирішенню спорів.
Номінально ця модель покликана:
- поважати суверенітет і рівність держав, вирівнюючи їх природні відмінності в ресурсах та можливостях, застосовуючи одні й ті ж правила до всіх країн, забезпечуючи, щоб усі країни мали голос у глобальному управлінні;
- створювати між державами та народами стабільне та передбачуване середовище, що знижує ймовірність конфліктів і сприяє стабільності в міжнародних відносинах;
- сприяти вирішенню конфліктів, через багатосторонні інститути та міжнародне право, що створюють механізми для мирного вирішення спорів, що, в свою чергу, знижує необхідність в односторонніх діях та військових втручаннях;
- забезпечити економічну інтеграцію країн та ринків, стандартизуючи правила, знижуючи бар'єри та підвищуючи прозорість, що веде до економічного зростання та розвитку країн.
Ця модель глобалізації була домінуючою в світі протягом останніх 30 років, хоча й постійно зазнавала внутрішніх змін.
Під її впливом, перші десятиліття, зросла геополітична стабільність і прихильність до міжнародних правил та норм, що дещо зменшило геополітичну напруженість і сприяло більш стабільному та кооперативному міжнародному середовищу; інтенсифікувався міжнародний економічний розвиток (ріст глобального ВВП на 347%) та розпочалося вирівнювання соціально-економічного розвитку країн (на 37% знизився розрив між доходами країн з 1990 до 2019 рр.); покращилася ситуація з дотримання прав людини, в зв’язку зі значним акцентом на міжнародних нормах; з’явилися системи глобального управління.
Проте, незважаючи на значні досягнення та концептуальну розвиненість «Міжнародний порядок заснований на правилах» (англ. Rules-Based Order) на практиці зіштовхнувся з низкою внутрішніх протиріч й дисбалансів, та неоднозначних результатів на навіть зловживань в процесі імплементації, особливо в країнах що розвиваються.
Серед яких можна виокремити:
-
Експансія та формування глобалістичних моделей економічної та політичної співпраці;
-
Руйнування традиційних суспільств та уніфікація політичних соціальних та економічних систем за зразками країн Північної Америки чи Західної Європи. Відсторонення національних еліт та «пережовування» традиційних/консервативних суспільств з метою перетворення їх в частини глобального ринку;
-
Стихійний характер здійснення та спрямованість на реалізацію короткострокових інтересів індустріально розвинених країн, загальний виграш яких від високого рівня відкритості національних економік поки що перевищує їхні втрати. Підштовхуючи менш розвинені країни до ліквідації торговельних бар'єрів та зберігаючи власні на основі політики подвійних стандартів, консервуючи економічну відсталість країн третього світу та зміцнюючи їх технологічну залежність, розвинені країни забезпечують собі непропорційно великі вигоди від глобалізації, поглиблюючи поділ світу на розвинений центр і відсталу та залежну периферію.
-
Поглиблення нерівномірності розвитку та посилення диспропорцій світової економіки, розширення експансії транснаціонального капіталу, нарощування монополістичних позицій розвинених країн на глобальних ринках товарів, послуг, капіталів.
-
Ігнорування соціально-економічної, культурної, історичної специфіки розвитку національних економік, їх системна вестернізація, форсована гомогенізація на жорсткій монетаристській основі механізмів їх господарського регулювання, нав'язування менш розвиненим країнам моделі уніфікованого наздоганяючого розвитку, зорієнтованого на використання коштів, досвіду та технологій, що надходять із-за кордону.
-
Обмеження національного суверенітету та посилення диктату впливових міжнародних фінансових інститутів, послаблення ролі держави у сфері регулювання національних економік, соціального захисту населення, деградація природного середовища на догоду ринковій наживі, загострення глобальних проблем.
-
Пріоритет ідеології ринкового радикалізму, що породжує загрозу духовного збіднення людства, втрати національної ідентичності, стандартизації та уніфікації національних культур, традицій, звичаїв, поширення масової культури, споживацького ставлення до природи, національної та релігійної нетерпимості тощо.
В певний момент модель «Міжнародний порядок, заснований на правилах» (англ. Rules-Based Order) або «ліберальної глобалізації», втративши свого головного ідеологічного конкурента у вигляді теорії комуністичної глобалізації, в своїх головних рисах, а особливо в питаннях політичної та культурної уніфікації з орієнтацією на зразки країн Північної Америки та Західної і Центральної Європи, почала виходити за рамки власного класичного визначення та наближатися до поняття «мондіалізація», яким найчастіше описують саме завдання та цілі глобального політичного об’єднання [4][5].
Крім того, численні збройні та політичні конфлікти між країнами «ліберального світу» та іншими, феномен так званих «кольорових революцій» можуть свідчити про те, що ліберальна (чи західна) глобалізація з плином історії втратила свою гнучкість та адаптивність до мінливої світової геополітичної та геоекономічної кон’юнктури, що є критичною ознакою необхідної еволюції. Адже почала встановлювати модель домінування жорстких правил переможця (лідера) чи, частіше, групи переможців на свої зони впливу. При цьому ця влада була переважно анонімною, або замаскованою.
І саме ця втрата спроможності еволюціонувати та прагнення зберегти та захищати будь-якою ціною усталений вигідний світопорядок, стала причинами і ґрунтом для формування альтернативних концепцій до глобалізації, міжнародної політичної та економічної співпраці.
«Пекінський консенсус» для економіки та політики»
Найбільш відомою з них стала концепція «Спільноти єдиної долі людства», яка замість фактичної уніфікації та, навіть, підкорення (в окремих випадках) пропонує модель зв’язності та збереження унікальних особливостей та ідентичностей народів та країн в політиці, економіці, соціальних системах. Іншою специфікою цієї моделі є те, що вона офіційною державною концепцією Китайської Народної Республіки, що одночасно надає їй сили і викликає скепсис та гостру критику з боку опонентів. Фактично концепція спільноти єдиної долі людства є продуктом китайської модернізації, що заснована на принципах китайської культури.
Також ця модель відома ще у форматах: ініціативи «Один пояс, один шлях» (представлена у 2013 р.), «Ініціативи по глобальному розвитку» (представлена у 2021 р.) та «Ініціативи про глобальну безпеку» (представлена у 2022 р.), тощо. Хоча саме доктрина «Спільноти єдиної долі людства» слугує їх загальною концептуальною рамкою.
«Пекінський консенсус» в економіці, запропонований на початку 2000-х років, є альтернативним набором принципів, що підкреслюють важливість державного регулювання, інновацій, поступових реформ та соціального благополуччя. Ця модель була успішно реалізована в Китаї, де з 1978 по 2020 роки ВВП на душу населення зріс із 155 доларів до 10,500 доларів
Головні принципи цієї моделі були проголошені головою КНР Сі Цзіньпіном в листопаді 2012 року на XVIII Всекитайському з’їзді КПК та у 2015 році під час виступу на 70-й Генеральній асамблеї ООН. Але саме у своєму виступі в ООН Сі Цзиньпін заявив: «Ми маємо підтвердити свою прихильність до цілей та принципів Статуту ООН, створити міжнародні відносини нового типу, ядром яких є співпраця та взаємний виграш, побудувати спільноту єдиної долі людства». Також тоді Сі Цзіньпін підкреслив п'ять основних напрямів спільної міжнародної діяльності: політика, безпека, економіка, культура та екологія, що мають на меті вдосконалення світового порядку.
У Білій книзі «Глобальна спільнота єдиного майбутнього: пропозиції та дії Китаю», що випущена урядом КНР у вересні 2023 року деталізуються глобальні виклики, що вимагають глобальної відповіді, яка має бути сформована в рамках цієї моделі глобалізації.
До цих викликів автори книги відносять:
Зростання дефіциту миру: «Хоча людське суспільство здебільшого підтримує мир після закінчення Другої світової війни, загрози світовому миру продовжують накопичуватися. Війна повернулася на євразійський континент, напруженість зростає, і виникає низка гарячих точок. Тінь гонки озброєнь залишається, а загроза ядерної війни – дамоклів меч, що нависає над людством – залишається. Наш світ ризикує зануритися в протистояння і навіть війну».
Зростання дефіциту розвитку: «Глобальне економічне відновлення відбувається мляво, а односторонність і протекціонізм процвітають. Деякі країни звертаються до підходу «маленький двір, високий паркан», щоб відгородитися; вони наполягають на роз’єднанні, розриві та «позбавленні від ризику» ланцюжків поставок. Усе це призвело до перешкод глобалізації».
Кричущий дефіцит безпеки: «Через більш інтенсивну глобальну стратегічну конкуренцію та брак взаємної довіри між великими країнами знову з’явився менталітет часів холодної війни, і знову з’явилися заклики до ідеологічної конфронтації. Гегемоністські, образливі та агресивні дії деяких країн проти інших у формі шахрайства, грабунку, гноблення та гри з нульовою сумою завдають великої шкоди. Нетрадиційні виклики безпеці зростають, включаючи тероризм, кібератаки, транснаціональну злочинність і біологічні загрози».
Більш серйозний дефіцит управління: «Світ стикається з численними кризами управління. Енергетична криза, продовольча криза, боргова криза посилюються».
Для подолання цих викликів КНР пропонує втілити три взаємопов’язані ініціативи – глобального розвитку, глобальної безпеки та глобальної цивілізації. Далі кожна з ініціатив конкретизується у пропозиціях: перші дві – у шістьох, а третя – у чотирьох. Окремо постулюються можливості, які може надати для вирішення світових проблем ініціатива «Пояс та Шлях».
«Біла книга» закликає розпочати створення «глобальної спільноти єдиного майбутнього», незважаючи на «сувору реальність».
Фактично на зміну ортодоксальній неоліберальній моделі пропонується нова модель глобалізації. Усвідомлення складної будови сучасного світу та довгострокових стратегічних інтересів людства, пов'язаних з відродженням провідної ролі соціокультурного фактору світогосподарського розвитку, спровокували розробку концепції "синергетичної", "моральної", "соціально-ринкової", "керованої" глобалізації, "глобалізації з людським обличчям", за якої пріоритетними стають інтереси основної маси населення планети: як теперішніх, так і майбутніх поколінь. Характерними ознаками нової моделі глобалізації є:
-
відновлення рівноваги між ринковими та позаринковими (наприклад державними) регуляторами у світовому масштабі;
-
відмова від універсалізму та уніфікації;
-
гуманізація та орієнтація на людські цінності, дотримання громадянських прав і свобод, при визнанні політичної та культурної самобутності всіх народів світу;
-
розвиток діалогу та партнерства цивілізацій, проголошення взаємодії та співпраці універсальними формами людських відносин, перевага економіки над політикою;
-
забезпечення балансу інтересів та рівності можливостей для всіх країн, визнання специфічних потреб розвитку;
-
демократизація діяльності міжнародних організацій, формування ефективного механізму координації дій національних держав;
-
усунення практики подвійних стандартів у відносинах між країнами, ліквідація штучних бар'єрів для поширення знань та інформації, розширення доступу до нових ідей, науково-технічних досягнень з метою зростання добробуту та якості життя населення всіх країн;
-
забезпечення більшої інформованості суспільства щодо проблем глобалізації, залучення незалежних громадських і наукових організацій до розробки та прийняття господарських рішень на всіх рівнях влади;
-
екологічна та соціальна спрямованість економічного розвитку, гармонійне відтворення людини, соціальних відносин, здорового довкілля;
-
формування багатополярного світу, співпраця національних держав та міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.
Варто зазначити, що китайській глобалізації передували економічні успіхи. Економічна трансформація Китаю, започаткована реформами Ден Сяопіна наприкінці 1970-х років, заклала основу для його інтеграції у світову економіку. Ринково-орієнтована політика, лібералізація торгівлі та інвестицій, а також створення спеціальних економічних зон (СЕЗ) сприяли економічному зростанню Китаю та полегшили його участь у світових ринках. Експортно-орієнтована стратегія зростання Китаю сприяла його інтеграції в глобальні ланцюги поставок, перетворивши його на "світову фабрику" промислових товарів. Дешева робоча сила, великий внутрішній ринок і державна підтримка експортно-орієнтованих галузей сприяли підвищенню конкурентоспроможності Китаю в міжнародній торгівлі. Ініціатива "Один пояс, один шлях" започаткована у 2013 році, BRI є флагманською зовнішньополітичною ініціативою, спрямованою на сприяння розвитку зв'язку, інфраструктури та економічного співробітництва в Азії, Африці, Європі та за її межами. Інвестуючи в транспортні мережі, енергетичні проекти та торговельні коридори, Китай прагне посилити свій геополітичний вплив і зміцнити економічні зв'язки з країнами-партнерами, а також сприяти багатополярній моделі світового порядку і розвивати різні центри сили на противагу США.
В основі цього підходу лежить принцип державно-керованого розвитку. Китайський уряд зіграв вирішальну роль у керівництві економікою, інвестуючи в стратегічні сектори та забезпечуючи, щоб економічне зростання відповідало національним цілям розвитку. Ця модель також цінує поступові, експериментальні реформи на відміну від раптових змін, дозволяючи Китаю адаптуватися та удосконалювати політики відповідно до еволюційних викликів та можливостей.
Особливості полягають в тому, що китайська модель глобалізації намагається оптимізувати плюси та мінімізувати мінуси політики реформ та відкритості. За рахунок цієї третьої особливості Китай, включаючись до глобалізації, ретельно охороняє свою суверенність. Важливою частиною цієї глобалізації також є протиставлення себе «ортодоксальній капіталістичній» неоліберальній моделі США та звернення КНР до ідеї багатополярності, яка нерозривно пов’язується з їх ідеєю глобалізації.
Особливості китайської глобалізації широко обговорюються у країнах. В цьому розрізі варто звернути увагу на книгу Дж. Рамо "Пекінський консенсус", на противагу поняттю "Вашингтонський консенсус", що з'явилося на початку 90-х років. ХХ ст.
Конкурентність «Вашингтонської» та «Пекінської» моделей глобалізації значною мірою базується не тільки на сучасних геополітичних реаліях, але й на класичних моделях геополітичної думки. Так, британський дослідник, вчений та успішний політичний практик, безпосередньо причетний до створення «національної Європи» після Першої світової війни, Гелфорд Джон Маккіндер поділяв світ на дві основні сили: Морську силу (де домінують морські держави), в даному випадку це США, та Сухопутну силу (з центром на величезному Євразійському континенті), в даному випадку це КНР. Маккіндер визначив Хартленд — величезні простори Євразії — як ключовий регіон. Якби одна держава могла контролювати Хартленд, вона отримала б безпрецедентну геополітичну перевагу. Амбітна китайська ініціатива «Один пояс, один шлях» [4] якраз узгоджується з теорією Маккіндера. Ініціатива має на меті з'єднати Китай з Європою сухопутними і морськими шляхами, розширивши його доступ до Хартленду. Інвестуючи в інфраструктурні проекти в Азії, Африці та Європі, Китай прагне забезпечити собі торговельні шляхи, ресурси та вплив.
Неможливо не згадати й про теорію Бжезинського представлену в роботі «Велика шахівниця». Збігнєв Бжезинський розробив концепцію Великої шахівниці, щоб прояснити геополітичну динаміку Євразії в епоху після закінчення холодної війни. Бжезінський стверджує, що Євразія є шахівницею, на якій розгортається боротьба за глобальну першість. Він наголошує на важливості запобігання появі домінуючої сили в Євразії, яка могла б кинути виклик гегемонії США. З точки зору Бжезинського, протистояння між США і Китаєм можна розглядати як стратегічне маневрування за контроль і вплив на Євразію. Сполучені Штати, сприймаючи піднесення Китаю як потенційну загрозу своєму глобальному пануванню, прагнуть зберегти свою позицію домінуючого гравця на великій шахівниці. Це призвело до розробки таких політик, як Індо-Тихоокеанська стратегія та Чотиристоронній діалог з питань безпеки (Quad), спрямованих на стримування китайського експансіонізму та збереження стратегічних інтересів США в регіоні.
Порівнюючи ці дві моделі в сфері економіки можна зазначити, що у «Вашингтонському консенсусі» сформульовано 10 неоліберальних правил перетворення економіки країн Латинської Америки. До них належали: 1) зняття тарифних бар'єрів; 2) нерегульована державою економіка та ін. У «Пекінському консенсусі» правила протилежні: 1) прагнення інновацій в економічній, політичній, соціальній сфері, але з урахуванням китайської специфіки; 2) соціальна сфера має розвиватися паралельно з економікою; 3) необхідна асиметричність у розвитку.
Державне втручання проти ринкового погляду на економіку. Пекінський консенсус виступає за більш помітну роль держави в управлінні економічним розвитком, тоді як “Вашингтонський консенсус» віддає перевагу ринковим силам і мінімальному втручанню держави.
Також, Китайський підхід наголошує на соціальній стабільності та поступових реформах, тоді як американська модель ставить на перше місце ефективність та швидку лібералізацію.
Інвестиції в інфраструктуру проти фінансіалізації. Фокус Китаю на інвестиціях в інфраструктуру контрастує з акцентом США на фінансіалізації та мобільності капіталу.
Глобальний вплив. Китайський «Один пояс, один шлях» та інфраструктурні проекти відображають його прагнення розширити глобальний вплив через економічне співробітництво та взаємозв'язок, тоді як США просувають свої цінності та інтереси через такі ініціативи, як просування демократії та укладання угод про вільну торгівлю.
Особливості економічних моделей
«Пекінський» та «Вашингтонський консенсус» представляють конкурентні (але не антагоністичні) моделі глобалізації, що відображають різні економічні стратегії та пріоритети Китаю та США. Хоча обидва підходи спрямовані на сприяння економічному зростанню та розвитку, вони суттєво відрізняються з точки зору акценту на державному втручанні, ринкових силах, соціальній стабільності та глобальному впливі, питання суверенітету та самобутності. Розуміння цих відмінностей має вирішальне значення для аналізу динаміки сучасної глобалізації та еволюції ролі Китаю і США у світовій економіці.
«Вашингтонський консенсус» виник у контексті боргової кризи в Латинській Америці та економічних проблем країн, що розвиваються. Основна ідея полягала в інтеграції цих країн у світову економіку через лібералізацію та ринкові реформи.
Пекінський консенсус, навпаки, виник за умов швидкого економічного зростання Китаю та йогобажання запропонувати світу альтернативну модель розвитку. Ця модель базується на досвіді економічних реформ у Китаї, які розпочалися у 1978 році під керівництвом Ден Сяопіна та включали поступове введення ринкових механізмів у планову економіку.
В даний час світ стикається з наростаючою економічною та політичною конкуренцією між США та Китаєм. Обидві країни прагнуть розширення свого впливу через різні економічні та політичні ініціативи.
«Вашингтонський консенсус» відображає американський підхід до економічних реформ, що базується на успіхах ліберальної економіки. Ці реформи, впроваджені в Латинській Америці, мали змішані результати: деякі країни досягли сталого зростання, тоді як інші зіткнулися з економічними труднощами та соціальними проблемами.
Пекінський консенсус, навпаки, був розроблений як відповідь на критику неоліберальної моделі і пропонує альтернативу для країн, що розвиваються, прагнуть сталого розвитку. Китай використав цей підхід для зміцнення свого впливу в Африці та Азії через ініціативу "Один пояс, один шлях" та інвестиції в інфраструктурні проекти.
США та Китай є головними політичними акторами у процесі глобалізації. США просувають свою модель через міжнародні організації, такі як Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк, пропонуючи кредити та допомогу країнам, згодним на проведення ринкових реформ. Китай, у свою чергу, використовує платформи, такі як БРІКС, та ініціативу "Один пояс, один шлях" для просування своєї моделі розвитку та зміцнення економічних зв'язків з країнами, що розвиваються.
«Вашингтонський консенсус» призвів до значних реформ у Латинській Америці, проте їхні результати були неоднозначними. Наприклад, у Чилі економічні реформи призвели до сталого економічного зростання та зниження рівня бідності. З іншого боку, в Аргентині реформи, засновані на Вашингтонському консенсусі, призвели до економічної кризи на початку 2000-х років, яка супроводжувалася масовими протестами та політичною нестабільністю.
Пекінський консенсус був успішно застосований у Китаї та в ряді африканських країн. Наприклад, Ефіопія змогла залучити значні інвестиції з Китаю, що сприяло розвитку інфраструктури та економічного зростання. У період з 2000 по 2018 рік ВВП Ефіопії зріс у середньому на 9,5% на рік, що є одним із найвищих показників у світі.
«Вашингтонський консенсус» сприяв значному зростанню експорту та припливу іноземних інвестицій у країни, які ухвалили його принципи. Наприклад, експорт товарів та послуг у Латинській Америці збільшився з 16,5% від ВВП у 1990 році до 23,4% від ВВП у 2010 році.
Водночас, «Пекінський консенсус» сприяв значному зростанню ВВП та зниженню рівня бідності в Китаї. З 1981 по 2015 роки кількість людей, які живуть за межею бідності, в Китаї знизилася з 88% до 1% населення. Це досягнення стало можливим завдяки активній ролі держави в економічному розвитку та стратегічним інвестиціям в інфраструктуру та соціальні програми.
Країни Південно-Східної Азії, такі як Південна Корея та Сінгапур, використовували змішані моделі економічного розвитку, що включають елементи як Вашингтонського, так і Пекінського консенсусу. Ці країни досягли значних успіхів, поєднуючи ринкові реформи з активною роллю держави у стратегічних галузях економіки. Південна Корея, наприклад, збільшила ВВП на душу населення з 2,300 доларів у 1980 році до 31,000 доларів у 2020 році.
«Вашингтонський консенсус» сприяв розвитку ринкової економіки, але його критики вказують на недостатню увагу до соціальних аспектів. У деяких країнах лібералізація та приватизація призвели до збільшення соціальної нерівності та економічної нестабільності. Наприклад, у Мексиці рівень бідності знизився з 53% у 1992 році до 41% у 2018 році, але соціальна нерівність залишилася високою.
«Пекінський консенсус», навпаки, акцентує увагу на соціальному благополуччі та сталому розвитку. У Китаї останні десятиліття спостерігається значне поліпшення якості життя населення. Середня тривалість життя збільшилася з 67 років у 1980 році до 77 років у 2020 році, а рівень грамотності серед дорослих досяг?
«Вашингтонський консенсус» зіграв основоположну роль у формуванні економічних політик у країнах, що розвиваються, протягом останніх кількох десятиліть. Хоча він сприяв значним економічним реформам та інтеграції країн у глобальну економіку, його спадщина є складною та багатогранною. Консенсус започаткував важливий глобальний діалог з економічного розвитку, підкресливши потребу в політиках, які не тільки орієнтовані на зростання, але також інклюзивні та сталі. Разом з тим, з розвитком глобального економічного ландшафту також має еволюціонувати підхід до економічної політики, чого не вистачає в цій моделі.
Висновки
Людство фактично всю свою історію крокує по дорозі глобалізації, шукаючи у глобальній співпраці з іншими соціальними та економічними системами вигоду політичного, соціального та економічного характеру. Хоча іноді ця дорога обривалася глобальними катаклізмами, світовими війнами, епідеміями, періодами самоізоляції. Тому глобалізація необхідна — для того, щоб вирішувати глобальні проблеми безпеки, екології, нерівності — потрібно глобалізувати світ, й невідворотна.
Водночас, залежно від того, яку модель глобалізації ми оберемо, таку й глобальну політичну та соціально-економічну систему й побудуємо. Глобальний політичний чи економічний устрій буде віддзеркаленням тих норм чи правил, які сьогодні формуються в рамках різних моделей глобалізації, і передусім, «американської» та «китайської». Адже якщо ми оберемо моделі уніфікації та універсалізації, то, можливо, світ буде більш єдиним й монолітним, швидше зможе реагувати на глобальні кризи, але в той же час, він може бути більш крихким і менш вільним. В такому світі можуть формуватися ризики для людини, яка прагне свободи. В той же час, якщо ми оберемо моделі глобалізації, які дозволять повною мірою розкрити цивілізаційний, соціальний, економічних, духовний потенціал різних народів та цивілізацій; приєднати та підключити в глобальні обіг всі ресурси, якими багата планета - цей прогрес може бути хоч повільнішим, але водночас більш стійким, продуктивним і менш конфліктним.
«Пекінська модель» представляє зміну парадигми в стратегіях економічного розвитку, різко контрастуючи з неоліберальним «Вашингтонським підходом» й виступає як критика та альтернатива, відкидаючи його універсальний підхід до економічного розвитку. Він підкреслює унікальний шлях КНР, зосереджуючись на державно-керованому зростанні, поступових реформах і інноваціях. Ця модель викликала інтерес завдяки своїй ролі у перетворенні Китаю на глобальну економічну державу, пропонуючи альтернативний каркас для країн, що розвиваються. Саме поняття «Пекінської моделі» узагальнює відмінні стратегії та політики, які підживлювали швидкий економічний ріст Китаю та його становлення як глобальної держави. На відміну від «Вашингтонської моделі», яка виступає за широку економічну лібералізацію та приватизацію, «Пекінський підхід» характеризується своїм прагматичним, гнучким підходом до економічного розвитку, підкреслюючи роль держави у керівництві зростанням і віддаючи пріоритет соціальній стабільності поруч з економічним розширенням.
В той же час на боці «Вашингтонської моделі» значний досвід імплементації, детальна розробка на усіх рівнях та площинах, успішні результати в різних куточках світу, й приклад США - найпотужнішої держави сьогодення з точки зору військово-політичного та соціально-економічного розвитку.
Критики вашингтонської моделі стверджують, що вона часто призводила до економічної нестабільності та збільшення нерівності в багатьох країнах, що розвиваються. На противагу цьому, пекінська модель пропонує більш індивідуалізований, країно-специфічний підхід до розвитку, який лежить в основі видатного економічного успіху Китаю та значного зниження бідності протягом останніх чотирьох десятиліть.
Економічна модель Китаю привернула увагу по всьому світу, особливо серед країн, що розвиваються, які шукають альтернативи західним економічним політикам. «Пекінська модель» наголошує, що ефективні стратегії розвитку мають бути адаптовані до унікальних умов кожної країни, використовуючи державний потенціал та стратегічне планування для сприяння зростанню та інноваціям. Цей підхід надихнув кілька країн досліджувати подібні шляхи розвитку, відображаючи здатність Китаю поєднувати економічну лібералізацію з сильним державним управлінням.
Незважаючи на свої досягнення, «Пекінська модель» не позбавлена слабких місць. Існують серйозні занепокоєння щодо екологічної сталості швидкої індустріалізації Китаю, соціальних витрат економічної трансформації та викликів підтримання високих темпів зростання. Крім того, обговорюється можливість відтворення моделі Китаю в інших контекстах, враховуючи унікальні політичні, соціальні та економічні умови, які сформували траєкторію розвитку Китаю. Критики також висвітлюють потенційні проблеми з моделями розвитку, заснованими на державному втручанні, включаючи ризики корупції, неефективності та придушення інновацій приватного сектору.
«Пекінська модель» ввела нову рамку для розуміння соціального та економічного розвитку, ставлячи під сумнів домінування неоліберальної «Вашингтонської моделі». Адже китайський підхід підкреслює важливість участі держави в керівництві економічним зростанням, переваги поступових та адаптивних реформ та необхідність розробки стратегій розвитку, які адаптовані до конкретних умов кожної країни. Хоча модель Китаю сприяла видатному економічному успіху та підняла мільйони людей з бідності, вона також порушує питання про сталість, нерівність та можливість для інших націй прийняти подібні підходи. Як світова спільнота продовжує шукати ефективні парадигми розвитку, дебати між прихильниками цих двох моделей підкреслюють складність економічного зростання та різноманіття шляхів, якими нації можуть йти до процвітання.
Й «Вашингтонська» й «Пекінська» моделі фактично я наслідками різних підходів до модернізації цих країн та їх послідовників, кожен з яких створив успішний приклад для наслідування. Хоча в повній мірі відтворити успіх національний США та КНР іншим країнам й народам поки не вдалося.
Обидві моделі розпочиналися як економічні концепції, але з часом набули значної політичної (ООН, G7, G20, ЕС, МВФ, СБ, ШОС, БРІКС, тощо) чи навіть військової (НАТО, інші військові блоки) інфраструктури, що перетворили їх в повноцінні моделі глобалізації людства, в яких присутні геополітичні заохочення та покарання
Разом з тим, спільна проблема обох моделей також в тому, що їх завданням є створення комфортного міжнародного середовища для країн їх ініціаторів – вони є інструментами зовнішньої політики, а не поширення внутрішніх успішних моделей США та КНР (з їх цілями, архітектурою та стандартами) на міжнародне середовище, що, в тій чи інші мірі може зберігати всебічну нерівність між регіонами, країнами та суспільствами ще тривалий час. Перед гуманістичною глобалізацією, час якої рано чи пізно настане, вірогідно будуть стояти трохи ширші завдання щодо забезпечення стійких високих стандартів життя у світі при збережені свободи й багатогранності політичних та соціальних проявів людства.
Руслан Бортнік,
Директор Українського Інституту Політики,
Київ, 2024