У міжнародному науковому журналі Ukrainian Policymaker* (https://www.ukrpolitic.com/17-1/) опубліковано наукову статтю “Global Strategic Loneliness as a New Factor in International Politics: Lessons from Ukraine and Challenges for Europe to U.S. Foreign Policy”, («Глобальна стратегічна самотність як новий чинник міжнародної політики: уроки України та виклики для Європи у зовнішній політиці США»), підготовлену директором Українського Інституту Політики Русланом Бортником та експертом-аналітиком Українського Інституту Політики Оксаною Красовською.
У статті представлено концепцію глобальної стратегічної самотності як визначальної риси сучасної міжнародної політики. Вона стверджує, що ерозія механізмів колективної безпеки, ослаблення союзних зобов'язань і зростання транзакційної зовнішньої політики створили новий етап світового порядку, у якому держави дедалі більше покладаються на автономне виживання. Використовуючи приклад України, автори демонструють, як відсутність міжнародних гарантій і умовність західної підтримки підкреслюють крихкість систем альянсів. Аналіз також розглядає наслідки для європейсько-американських відносин, показуючи, як зміни в політиці США прискорили дискусію про європейську стратегічну автономію. Синтезуючи теоретичні перспективи та емпіричні дані, дослідження позиціонує стратегічну самотність як системне явище визначення балансу сил і архітектури глобальної безпеки у XXI столітті.
***
Сьогодні провідні світові держави, навіть формально укладаючи військові альянси, на практиці діють як незалежні, «нейтральні» гравці, не зобов'язуючи себе з партнерами і ставлячи власні інтереси на перше місце. Будь-які зобов'язання перед партнерами, якщо вони суперечать інтересам великих держав, просто відкладаються або ігноруються — чи то в сфері безпеки, економіки, тарифної політики чи інших сфер міжнародних відносин.
Ми вже живемо в умовах стратегічної самотності, коли сильні держави отримують необмежені можливості — бо мають ядерний потенціал, економічну міць, військові ресурси — а слабкі чи середні держави стикаються з ризиками, які ще не до кінця зрозумілі, але дуже значні. Слабкі та середні країни досі мають ілюзію, що їх захищатиме міжнародне право або союзні зобов'язання у військових чи економічних блоках, чи то ЄС, чи НАТО. Але на практиці ці зобов'язання часто виявляються недостатньо суворими і не працюють, як показала ситуація в Україні. Україна, яку протягом багатьох років активно запрошували стати частиною західного світу — через угоду про асоціацію з ЄС, через поглиблення співпраці з НАТО, через кампанії з освіти західних еліт і формування нової ідентичності — опинилася в позиції стратегічної самотності. Обсяг допомоги, рівень підтримки та реальна співпраця з Україною завжди визначаються виключно егоїстичними інтересами її партнерів, а не якимись універсальними принципами, правилами гри чи союзними зобов'язаннями.
Загалом модель стратегічної самотності можна описати так: внутрішня ситуація у великій країні формує її національні інтереси у зовнішній політиці. Водночас внутрішня динаміка залишається нестабільною і змінюється під впливом різних факторів — від циклів економічного зростання та криз, соціальних і демографічних змін до ідеологічних зсувів у суспільній свідомості: покращення технологій, глобалізація, нові форми комунікації набагато частіше загострюють внутрішні та зовнішні суперечності. Внаслідок цього національні інтереси країн постійно змінюються, що призводить до економічного та політичного перебалансування не лише на рівні окремих держав, а й на рівні цілих регіонів, наприклад, у зміні балансу сил між західними країнами та Глобальним Півднем.
Щойно внутрішня ситуація в країні змінюється — наприклад, у США на тлі міграційної кризи чи економічних проблем (що дозволило президенту США Дональду Трампу знову виграти вибори) — змінюється як суспільний запит на зовнішню політику, так і сама зовнішня політика, особливо в умовах конкурентних політичних систем.
Стає майже неможливо очікувати, що будь-яка країна дотримуватиметься єдиної зовнішньополітичної стратегії протягом 10-20 років: зміна уряду на тлі посилення зовнішньополітичної конкуренції та нових економічних і військових криз завжди призводить до зміни курсу. Такі структури, як НАТО чи ЄС, існують десятиліттями, але рівень участі держав-членів і глибина їхньої реальної співпраці постійно змінюються. Внутрішня турбулентність у країнах і альянсах, ймовірно, лише посилюватиметься через погіршення глобальної економічної ситуації та зростанняризиків безпеки . Для великих держав ця ситуація більш визначена і підкріплена їхнім власним потенціалом, тоді як для середніх і малих держав, особливо тих, що вже беруть участь у військових та економічних конфліктах, стратегічна самотність лише посилюється і пов'язана з високим рівнем невизначеності та нездатністю суттєво впливати на хід подій.
Світ глобальної стратегічної самотності — це нова реальність міжнародних відносин. У XXI столітті міжнародна система дедалі більше відходить від традиційної логіки колективної безпеки, альянсів і зобов'язань щодо альянсів. Сьогодні навіть найбільші держави-члени військових чи економічних блоків поводяться як відкрито не блочні актори, керуючись насамперед прагматизмом власних інтересів. Механізми, які обіцяли забезпечити передбачуваність і безпеку через гарантії та довгострокові зобов'язання, виявилися невдачею, якщо ці зобов'язання суперечать поточним інтересам ключових держав. Незалежно від формальних домовленостей, якщо ситуація всередині великої держави змінюється (чи то криза, виборчий цикл чи економічна турбулентність), національні інтереси завжди перемагатимуть, а попередні обіцянки можуть бути швидко переглянуті або забуті.
Ця еволюція міжнародного середовища особливо помітна в тому, що можна назвати епохою глобальної стратегічної самотності. Обіцянки колективної оборони та альянсів — чи то НАТО, ЄС чи інші формати — більше не дають країнам міцної опори. Реальні рішення щодо підтримки, допомоги чи втручання тепер приймаються на основі ситуаційних розрахунків і національного егоїзму, а не спільної відповідальності чи солідарності На прикладі України: незважаючи на багаторічні обіцянки інтеграції у західну спільноту, незважаючи на багаторічну підготовку західної еліти та масштабну інформаційну кампанію, рівень підтримки Києва завжди визначається інтересами західних країн, а не універсальними принципами чи моральними обов'язками. Україна — лише найочевидніший приклад: її становище стало маркером кризи всіх союзних систем і довіри до міжнародних гарантій.
У новій моделі міжнародних відносин внутрішня ситуація та динаміка ключових держав безпосередньо формують не лише їхню зовнішню політику, а й долю менших і середніх країн, залучених до конфліктів чи криз. як НАТО чи ЄС, хоча й зберігають формальну єдність, фактично стають ареною конкуренції та фрагментації інтересів.
Парадоксально, але в умовах стратегічної самотності сильні держави отримують нові можливості для самостійної гри: володіючи ядерною зброєю, економічним і військовим потенціалом, вони можуть нав'язувати свою програму, не озираючись на попередні альянси. Для середніх і малих держав, особливо тих, що беруть участь у конфліктах (наприклад, Україна), така епоха обіцяє невизначеність, зростаючу вразливість і необхідність покладатися насамперед на власні ресурси. автономії та пошуку гнучких ситуативних альянсів. Ілюзія надійності міжнародного права, універсальних гарантій і блокового захисту дедалі більше руйнується реальністю егоїзму та нестабільністю позицій великих держав. Внаслідок цього глобальна стратегічна самотність стає не просто терміном у політології, а ключовим чинником сучасного світового порядку, в якому кожна держава, навіть формально член союзу, має бути готова до сценарію, коли в критичний момент вона зіткнеться з викликами безпеки, економіки чи політики. Саме ця нова реальність вимагає перегляду як національних стратегій, так і всієї архітектури міжнародної безпеки.
____________________________________
*Ukrainian Policymaker — це міжнародний рецензований науковий журнал відкритого доступу (double-blind peer review), який виходить двічі на рік і видається Міжнародним товариством філософії та космології (ISPC). Журнал публікує сучасні дослідження у сфері публічного управління, державної політики та безпекових студій, приділяючи особливу увагу стратегічному баченню зовнішньої та внутрішньої політики України, питанням національної й глобальної безпеки та міжнародної співпраці. З 2017 року видання виходить в академічному форматі, продовжуючи розвиток аналітичного журналу «Український Політик» (2014–2017 рр.).