Навесні 2026 р. відбулася максимальна ескалація між США та Іраном. Після лютневих ударів військова криза посилилася до квітня, коли Ормузька протока опинилася заблокованою, світова логістика надзвичайно ускладнилася, ціни на нафту зросли, а США заявили про готовність завдати ударів по іранській інфраструктурі та «знищити цілу цивілізацію».
В умовах відсутності каналів зв’язку Пакистан виступив ініціатором можливого перемир’я. Уночі 8 квітня, коли президент США Дональд Трамп озвучив погрози на адресу Ірану, саме Ісламабад запропонував посередництво, що допомогло швидко й результативно (хоча, з великою ймовірністю, тимчасово) знизити рівень ескалації. Таким чином, країна, яка раніше дистанціювалася від близькосхідних конфліктів, уперше зайняла позицію ключового посередника.
Звідси виник закономірне питання: чому саме Пакистан опинився в центрі цієї найскладнішої дипломатичної ініціативи? Цілий ряд причин, що призвів до такої ситуації, ми розберемо нижче.
1. Історичний контекст сучасної пакистанської дипломатії та традиція посередництва.
Зовнішня політика Пакистану від моменту здобуття незалежності у 1947 р. формувалася під впливом географії та необхідності балансувати між інтересами великих держав. З часом це трансформувалося у традицію надання майданчика для неформального діалогу за відсутності прямих контактів між сторонами.
На початку 1970-х рр. Пакистан відіграв ключову роль у нормалізації відносин між США та Китаєм, організувавши таємні комунікації між цими країнами, включно з візитом Генрі Кіссінджера до Китаю у 1971 р., що змінило глобальний баланс сил і закріпило за Ісламабадом репутацію посередника, здатного забезпечити конфіденційність та результативність переговорів. Відтоді країна сприймається як надійний нейтральний канал і продовжує виконувати цю функцію в міжнародних кризах, де довіра та можливість вести діалог цінуються вище за формальні союзи.
Варто підкреслити: посередник у дипломатії має володіти можливістю організувати переговори та достатньою політичною вагою. Пакистан підтвердив наявність цих якостей, беручи участь у закритих консультаціях із питань регіональної безпеки, де цінувалося вміння зберігати конфіденційність. Така практика дозволяла сторонам обмінюватися думками без ризику розголосу.
Сьогодні цю лінію продовжує уряд Шахбаза Шаріфа: Пакистан уникає різких заяв і блокових конфронтацій, підтримуючи робочі контакти із західними країнами, Азією та Близьким Сходом.
Стабільність процесу забезпечується особливостями пакистанської політичної системи, у якій військові відіграють значну роль у зовнішній політиці, створюючи спадкоємність і передбачуваність незалежно від зміни цивільних урядів. Економічні труднощі в країні посилюють обережність: Пакистан змушений підтримувати зв’язки із західними фінансовими інститутами, інвесторами Близького Сходу та Китаєм, що перетворює багатовекторність на дипломатичну перевагу.
Головна складність такого нейтралітету – необхідність постійно балансувати між конкуруючими центрами сили. Пакистан розділяє напрями співпраці: працює з Китаєм у сфері інфраструктури та економіки, веде діалог із США щодо безпеки. Це допомагає формувати довіру різних сторін, таку необхідну посереднику, і робить упередженість Пакистану малоймовірною.
2. Геополітичні чинники пакистанської дипломатії.
Географія Пакистану безпосередньо визначає його зовнішню політику. Довгий кордон з Іраном робить будь-яку кризу навколо Тегерана безпосередньою загрозою для Ісламабада. При цьому Белуджистан залишається найбільш уразливим регіоном через етнополітичні проблеми та сепаратизм. У разі ескалації в регіоні Пакистан ризикує зіткнутися не лише з втратою контролю над прикордонними територіями, а й із гуманітарною кризою: потоком біженців і зростанням активності радикальних угруповань. Водночас Белуджистан має важливе економічне значення: через нього проходить Китайсько-пакистанський економічний коридор і розташований порт Гвадар, що робить стабільність прикордоння умовою збереження стратегічних інвестицій та економічної стійкості країни. Тому нестабільність у Белуджистані автоматично загрожує китайським інвестиціям, а отже, перетворює внутрішній чинник на міжнародний.
Додатковий ризик пов’язаний із релігійною структурою. В Ірані більшість населення – шиїти, а в Пакистані шиїти становлять дуже вагому меншість, тому будь-яке зовнішнє протистояння з Іраном легко відбивається всередині країни й може спричинити напруження між релігійними громадами, загрожуючи внутрішній стабільності Пакистану. Водночас Пакистан як єдина мусульманська ядерна держава сприймається в ісламському світі як потенційний захисник, що посилює його дипломатичну вагу в ОІС та на Близькому Сході.
Ядерний арсенал Пакистану робить його країною, яку неможливо ігнорувати, а його позицію – дуже вагомою для зовнішніх гравців, адже будь-яке зіткнення біля кордонів ядерної держави сприймається як чинник глобальної нестабільності. Армія також відіграє ключову роль у формуванні зовнішньої політики, забезпечуючи спадкоємність і передбачуваність курсу незалежно від зміни цивільних урядів.
Наприкінці XX століття Пакистан уже стикався з внутрішніми наслідками зовнішніх конфліктів. Афганська війна 1980-х призвела до масового притоку біженців і зростання чисельності озброєних угруповань, а суперництво Ірану та Саудівської Аравії посилило напруження між сунітами й шиїтами. Ці чинники спричинили сплеск насильства та нестабільність у прикордонних районах, показавши небезпеку перетворення країни на арену чужих протистоянь. Сучасне керівництво прагне не допустити повторення, вибудовуючи превентивну дипломатію з Іраном та арабськими монархіями для зниження впливу зовнішніх сил на внутрішні громади.
Ядерний арсенал і професіоналізм збройних сил забезпечують Пакистану унікальну позицію в системі регіональних стримувальних чинників. Зв’язки з монархіями Перської затоки, особливо з Саудівською Аравією, іноді сприймалися як перекіс на шкоду відносинам з Іраном. Але саме ядерний статус дозволяє зберігати автономність і пропонувати посередництво замість участі в антиіранських коаліціях. Це зміцнює репутацію передбачуваного й самостійного гравця.
Для Пакистану мир на західних кордонах залишається пріоритетом. Слабкі ділянки кордону, соціальні виклики та необхідність захисту міжнародних інвестицій потребують активних дій. Військовий потенціал і ядерний статус використовуються не для ескалації, а для запуску переговорних процесів.
3. Фактор бідності та стратегія виживання.
Активність Пакистану в дипломатії пов’язана, зокрема, й із необхідністю підтримувати працездатність економіки. Країна критично залежить від імпорту енергоносіїв, і перебої в постачанні нафти чи блокада торговельних шляхів призведуть до тяжких наслідків насамперед для малозабезпеченої частини населення.
За даними Світового банку, у 2023–24 рр. рівень бідності в Пакистані становив 25,3%, а оцінки SPDC у 2026 р. відзначають уже 43,5% населення, тобто понад 100 млн осіб живуть за межею бідності. У таких умовах будь-яке зовнішнє потрясіння може швидко перетворитися на внутрішню кризу. Посередництво в міжнародних конфліктах використовується як інструмент запобігання соціальним заворушенням і захисту базової стабільності. Пакистан фактично перебуває в зоні прямої загрози, тому прагне утримувати баланс і знижувати ризики ще до того, як вони почнуть впливати на внутрішню ситуацію.
4. Міжнародні важелі впливу Пакистану.
Зовнішня політика Пакистану ґрунтується на багатовекторності, яка компенсує економічні слабкості та посилює його дипломатичну значущість:
-
Союз із Китаєм залишається ключовим: для Пекіна Пакистан – інфраструктурний вузол у Південній Азії та партнер в ісламському світі, а для Ісламабада підтримка Китаю означає додатковий політичний ресурс і можливість виступати посередником. Спільні ініціативи виходять за межі двосторонніх відносин і включають координацію позицій країн Глобального Півдня, що дозволяє Пакистану брати участь у формуванні глобальної архітектури безпеки. Фактично Китай використовує Пакистан як «тестовий майданчик» для своєї дипломатії в ісламському світі, а Пакистан отримує можливість виступати як міст між Пекіном і арабськими монархіями.
-
Відносини зі США для Пакистану не союзницькі, а радше інструмент балансу. Попри напруженість і взаємну недовіру, Ісламабад зберігає робочі канали у сфері безпеки та боротьби з тероризмом. Це дозволяє Пакистану залишатися в діалозі із Заходом і використовувати американський чинник як противагу залежності від Китаю та монархій Затоки. Таким чином, США виступають не донором і не покровителем, а необхідним елементом дипломатичної рівноваги.
-
Важливим напрямом залишаються зв’язки з монархіями Перської затоки, передусім із Саудівською Аравією. Фінансова та військова співпраця робить Пакистан частиною системи безпеки регіону, але він намагається уникати прямих конфронтацій, використовуючи статус союзника для пом’якшення політики арабських держав і збереження каналів комунікації. Енергетичний чинник посилює його значення: через Ормузьку протоку проходить значна частина світового експорту нафти, а участь пакистанських ВМС у міжнародних операціях із захисту морських комунікацій зміцнює дипломатичні позиції країни. Особливе місце займає порт Гвадар, який розвивається в межах Китайсько-пакистанського економічного коридору й здатен запропонувати альтернативні маршрути транспортування енергоресурсів та підвищити роль Пакистану в глобальних енергетичних шляхах.
-
Пакистан активно бере участь в ООН, ОІС (Організація ісламського співробітництва) та ШОС. Ці майданчики посилюють його дипломатичну вагу й дозволяють просувати ініціативи у багатосторонньому форматі.
-
Як єдина мусульманська країна з офіційним ядерним арсеналом, Пакистан має особливий важіль впливу: його позиція враховується в глобальній архітектурі безпеки.
-
Історичний досвід посередництва показує, що Пакистан уміє використовувати дипломатичний канал як інструмент впливу.
-
Понад 4,4 млн пакистанців проживають у країнах Затоки, з них понад 1,8 млн – у Саудівській Аравії та понад 1,6 млн – в ОАЕ, плюс сотні тисяч у Кувейті, Омані, Катарі та Бахрейні. Грошові перекази від них становлять значну частину економіки. Це створює додатковий важіль тиску та взаємозалежності у відносинах з арабськими монархіями.
Таким чином, посередницька роль Пакистану в ситуації навколо Ірану пояснюється поєднанням його стратегічних зв’язків і внутрішньої потреби утримувати баланс. Ісламабад має канали комунікації як із Китаєм і монархіями Затоки, так і зі США, що дозволяє йому бути прийнятним партнером для всіх сторін конфлікту. Ядерний статус і досвід участі в міжнародних урегулюваннях посилюють довіру до його посередництва. Водночас залежність від енергетичних маршрутів і переказів діаспори робить стабільність у регіоні питанням його власної безпеки.
5. Перспективи та обмеження пакистанської дипломатії в американо-іранській кризі.
Ще раз варто підкреслити: дипломатична стратегія Пакистану в умовах протистояння США та Ірану – питання національної безпеки. Для Ісламабада йдеться про запобігання прямому військовому зіткненню біля власних кордонів і збереження життєво важливого транзиту енергоносіїв через Ормузьку протоку. У цій ситуації Пакистану вкрай вигідний даний дипломатичний трек.
Крім того, Пакистану довіряє Іран, головним прикладом чого стало погодження Ірану пропускати пакистанські судна через Ормузьку протоку в умовах блокування проходу для інших країн. Для США та їхніх союзників цей факт украй показовий: Ісламабад здатен досягати практичних результатів там, де інші канали виявляються закритими.
Обмежувальним чинником залишається вплив Саудівської Аравії, яка виступає донором, військовим партнером і політичним орієнтиром для Пакистану. Ер-Ріяд надає кредити й нафту, розраховує на розширення військової допомоги та очікує залученості Пакистану до антиіранських ініціатив. Це створює постійний тиск: Ісламабад змушений враховувати інтереси ключового донора, але водночас зберігати нейтралітет, аби не втратити довіру Тегерана. Балансування в трикутнику «США–Іран–Саудівська Аравія» перетворюється на складне дипломатичне завдання.
Можливості Пакистану обмежені самим характером конфлікту. Він не може усунути його фундаментальні причини: ідеологічні суперечності, санкції, регіональні амбіції Тегерана та цілі Вашингтона. Тому з високою ймовірністю привести до миру посередництво не зможе й може мати циклічний характер: активізація в моменти кризи та спад під час деескалації.
Ефективність зусиль знижується й через економічну слабкість та внутрішні ризики, включно із залежністю від кредитів і загрозами сепаратизму в Белуджистані. Тому найбільш реалістичним є закріплення за Пакистаном ролі кризового посередника: він здатен запобігати найгіршим сценаріям, залишаючись затребуваним каналом для США, гарантом проєктів для Китаю та балансуючим гравцем у регіоні. Головна мета такої дипломатії – захист національного виживання, хоча тривалий кризовий період теоретично може змусити Ісламабад схилитися на бік одного з партнерів і втратити довіру іншого.
Ключові висновки
Таким чином, пакистанське посередництво в кризі між США та Іраном – не спроба зіграти роль миротворця, а прагматичний спосіб утримати власну систему в стабільності. Ісламабад опинився в ситуації, коли зовнішня ескалація безпосередньо загрожує внутрішнім кризам: нестабільність у Белуджистані, релігійні напруження та залежність від імпорту енергоносіїв роблять війну біля кордонів неприйнятною. Тому дипломатія тут – інструмент захисту, а не амбіцій.
При цьому Пакистан використовує всі сильні сторони, які має: ядерний статус, зв’язки з Китаєм, Саудівською Аравією та США, а також досвід конфіденційних переговорів. Це дозволяє йому бути стороною, якій довіряють різні учасники, навіть якщо довіра обмежена. Але його можливості об’єктивно обмежені: він не здатен усунути причини конфлікту, а може лише знизити ризик надмірної ескалації.
У підсумку Пакистан виконує роль «кризового менеджера» – держави, яка не вирішує суперечності, але робить їх керованими. Для нього це не вибір, а необхідність, адже посередництво тут – спосіб зберегти баланс сил довкола та мінімізувати загрози всередині. Фактично він у першу чергу прагне не миру, а збереження керованості в умовах регіональної нестабільності.
Єва Антоненко, політичний аналітик Український Інститут політики
